Четвер, 26 Листопада

Акт вінчання повстанців: 70-річна таємниця

Служба зовнішньої розвідки України передала 8 жовтня Національному музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» дешифрований текст Акту вінчання подружжя повстанців із Прикарпаття.

Акт вінчання діячів українського визвольного руху — подружжя Григорія Вацеби (псевдо «Сулима») і Марії Бабінчук (псевдо «Калина») — унікальний документ шлюбної культури, зазначає дослідник історії українських спецслужб, працівник Служби зовнішньої розвідки Олександр Скрипник.  Один із небагатьох, виготовлених власноруч, і єдиний, виконаний методом зашифрування персональних даних і донедавна нерозшифрований.

Фахівці Служби зовнішньої розвідки встановили, що для зашифрування цього тексту підпільники застосовували шифр пропорційної парної заміни, а ключем використовували так званий «квадрат». Одній літері відповідали двозначні цифри.

За набором цифр містився текст: «Дня 6. VІІ. 1950 року звінчались: Григорій Вацеба син Василя і Анни ур 23 1 1917 в Радчі Лисецького району Станіславської области грекокатолик силянин вільний і Марія Бабінчук дочка Степана і Параски ур 10 4 1924 в Старім Лисці Лисецького району Станіславської области грекокатоличка медсестра вільна».

Ця історія багато років була оповита домислами та здогадками, і тепер її вдалося привідкрити завдяки співпраці музею та розвідки. За словами директора музею «Тюрма на Лонцького» Руслана Забілого, співпрацю зі Службою розвідки щодо розшифрування документів планують продовжувати.

Весілля Григорія та Марії відбулося 6 липня 1950 року у лісі біля полонини Плоска. На урочистості була дружка, якій сказали купити 12 пляшок шампанського і тістечка. У церкві сусіднього села взяли хрест, а вінчав молодих провідник «Хмара», який був священником у мирному житті.

«Марія заздалегідь власноруч на друкарській машинці виготовила своєрідний Акт вінчання. Найважливішу інформацію в ньому зашифрувала. Зробила це у спосіб, якого навчив її Григорій і яким вони зашифровували й іншу інформацію», — зазначає Олександр Скрипник.

Невдовзі в них народилася донька, через чотири дні після народження її віддали родині зв’язкового УПА в село Яблуниця Івано-Франківської області. Вигадали легенду, що дитину підкинули. Через кілька тижнів Григорій і Марія таємно провідали доньку і написали їй прощальні листи. Їх, а також Акт вінчання, світлини, посвідку про народження та інші документи поклали в пляшку, яку закопали під деревом. Під ним дівчинка потім проводила багато часу, бавлячись. Дівчинку назвали Мотрею, але в прийомній сім’ї Миколи та Гафії Манівчуків вона росла як Ганна.

Через якийсь час Григорій та Марія перемістилиcя в інший терен. Там потрапили в оточення. Відстрілювалися, доки були набої. Щоб не потрапити в полон, Григорій підірвав себе разом із Марією. На місці останнього бою групи «Сулими» в роки незалежності України встановили Пам’ятний хрест».

У сім років дівчинку забрали до себе рідні дідусь із бабусею, які повернулися із заслання. Але потім відпустили її до Гафії, яку дівчинка змалку називала матір’ю. «Коли Ганні виповнилося 16, названа мама розкрила їй сімейну таємницю. Вона дістала листи справжніх батьків, Акт вінчання, посвідку про народження, світлини, які ховала за образами. Те, що пролежало багато років у пляшці під тополею. У хаті тоді зібралися найближчі люди. Листи читали вголос. Листи-заповіти. Читали і плакали. У той день вона довідалася всю правду про себе і своїх батьків. Але деякі таємниці ще залишалися нерозгаданими», — зазначає Олександр Скрипник і цитує в статті на «Історичній правді» сказані йому телефоном слова Ганни: «Я пам’ятаю, що серед тих паперів був ще один аркуш. То був великий аркуш тонкого паперу. Такий, як лист батька. Але на ньому був не звичайний текст, а суцільні групи цифр. Якась зашифрована інформація. На жаль, він не зберігся до сьогодні. У радянські часи ми все це ретельно ховали й переховували. А після чергового переїзду він десь згубився».

Руслан Забілий отримав копію Акту вінчання від письменника з Коломиї Михайла Андрусяка. Невдовзі розмістив документ у книжці «Українська повстанська армія. Історія нескорених».

Правнук подружжя Андрій Марійчин розповів, що Григорій і Марія народилися в заможних багатодітних родинах. Познайомилися в школі, коли Григорій диригував хором, а Марія співала в хорі. Під час війни вона була медсестрою, радисткою, машиністкою, а він – надрайонним провідником у різних теренах. Андрій Марійчин також представив книжку про історію своєї родини «Добро нації — найвищий наказ!». До видання увійшов «Щоденник Надвірнянського осередку ОУН «Верховина» в зимовий період 1948 — 1949 рр.» Григорія Вацеби, який описував будні упівців, а потім надиктовував дружині.

Підготувала Наталя ДУДКО

Документ

   Лист батька

   «Слава Україні!

   Дорога моя дитино Мотренько! Якщо доля не судила тобі в житті бачити свойого батька, то прийми від нього кілька слів, писаних до тебе на четвертому тижні після твого народження.

   Коли будеш читати той лист, тоді мене, може, не буде на світі, але Ти зрозумієш його і зрозумієш ті обставини, в яких ми знаходимося сьогодні. Знай, Ти прийшла на світ в час найжорстокішої боротьби Українського народу проти північної Москви.

   Вже шостий рік у нерівній боротьбі з большевицьким окупантом день у день кладуть свої голови за ідею Української Самостійної Соборної Держави (УССД) найкращі сини українського народу — українські революціонери й повстанці, їх вже тільки горстка, а між ними Твій батько й мати…

   Докладаємо надлюдських зусиль, щоб зберегти свою екзистенцію й продовжити боротьбу… Ліс наш батько, а ніч мати, але і вони не дають повної запоруки безпеки і треба ховатись під землею…

   В таких обставинах одної серпневої ночі, в темному, глухому лісі прийшла Ти на світ… Не було коло Тебе ані лікарської помочі, ані баби-повитухи… В простій партизанській колибі прийшла Ти на світ, але пам’ятай, місце це — це святиня партизанська і вона ще не осквернена окупантською ногою.

   Ти прийшла на світ вільною, а не рабою!

   Четвертого дня забрав я тебе від хворої ридаючої матері і відніс у село чужим людям на опіку.

   Сьогодні ми прийшли відвідати тебе, відвідати, може, останній раз в життю, бо ми відходимо в інший терен, і тільки Всевишній знає, чи тебе ще побачу…

   Складаю на Твоєму чолі батьківський поцілунок і благословляю Тебе, хай Всевишній збереже Тебе в своїй опіці і дозволить зажити на волі, якої ми прагнемо.

   Останні мої слова до тебе — це заповіт: Добро Нації — найвищий наказ! Для неї Ти віддаш силу, розум і життя так, як я складаю голову на її жертівнику. Якщо ти зрадиш український народ, то я вже проклинаю Тебе, а мій дух не дасть Тобі спокою ніколи.

   Прийми останній гарячий поцілунок…

   З болем серця я лишаю тебе…

   Прощай!.. Твій батько».

Share.

Leave A Reply