«Це війна – вбити скрізь можуть…»
– Мене, коли другим прильотом засипало, то думав – все. Повітря нема, навколо земля, в голові гуде, як в бочці, задихаюсь. Але чую – хтось шкребе. А це Іван, зовсім молодий пацан, лишився і мене розкопував вручну. До половини розкопав – і тут ще один прильот. Я, як виліз, бачу тільки його голова з під землі. В голови питаю: «Двохсотий?!» А голова каже: «Ні, тільки «трьохсотий». Цього разу я його розкопав. З’ясувалось, що він мене відривав з переламаною долонею. А два «убедешники» втекли тоді. Цей же Іван в бою двох під..рів на позиції зняв. Одного поранив, другого «задвохсотили». Поранений потім довго лежав за деревом – хотів перескочити в окоп: в момент стрибка Ванька його і добив. Наші позиції від їхніх були метрів за 50. Я хотів їм в окоп гранату закинути, але з того положення зміг її метрів на вісім кинути, не більше. Іван, до речі, тепер сидить – чекає суду. Звинуватили, що він сциканув і дав команду на відхід. А того просто бути не могло – ясно, що то хтось інший скерував, а не командир відділення, а його дупою хтось просто свою спину прикрив!
– Я тепер з хлопцями на пам’ять не фотографуюсь. З ким сфотографуюсь – того відразу і вб’ють. Кажуть, прикмета дурна – фотографуватись на згадку. Обійдусь без фоток – головне, щоб пацанчики жили. Бо всі геть чисто молоді, по 22 – 24 роки – тільки жити… Це я вже в літах. Скільки мені? 31 буде. Вже третє поранення. Нога, рука, голова. І діток троє в Червонограді. От зараз думаю: йти з бригади чи ні, бо право юридичне маю, та й навоювався доста. Але перед хлопцями незручно: що подумають про мене? У вас відказників багато? У нас на ППД чоловік 70 написали заяви. Чесно кажучи, не розумію, на дідька таких в армії тримати, плати зарплату, годуй, вдягай, а воно потім напише: на нулі не поїду, бо там страшно і можуть вбити! Так це війна – вбити скрізь можуть…
– Я тільки три дні провоював, і прилетіло. Якраз пораненого виносили. Рука відмовила, нога, голова, як не своя, вже 5 місяць по палатах. Рука запрацювала, нога до половини, а голова, певно, так і лишиться дурна. Болить дуже…
– Мене снайпер поцілив. Ззаду, через бронік, на виліт. Куля пройшла три сантиметри над серцем. Лопатка переламана, всередині трохи ушкодження, але житиму! Бачиш – сам ходжу! А снайпер – лох, думає, що мене вбив)))
– Не повіриш, товаришеві руку відірвало повністю, а висновок комісії – «обмежено придатний». Думаю, хочуть його десь на військкомат засунути, але де ти на таку кількість калік наберешся військкоматів?..
– Думаю, наш комбат начальство наї..ав і повідомив, що такий і такий рубіж вже взято! А там подумали: якщо взято, то навіщо там підтримка арти? Саме тому, коли пішли вперед, то жодного пострілу арти і не було. А орки мали і танки, і мінометку. Так нам накидали – мама не горюй! «Трьохсотих» тоді вивезли, а «двохсотих» забрали тільки після того, як цей берег Херсонщини визволили!..
– В мене брат – прикордонник, то каже в них зає…ісь: відбули три місяці – і ротація, приїжджають інші. Не те, що в нас: як залізеш у той проклятий окоп, то таке враження, що ти сам перетворився на грудку слизької землі: чорний, слизький, смердючий і не дуже комусь потрібний…
– Ми «двохсотого» дуже важко витягали: снайпер не давав підійти. Спершу арматурою за шолом зачепили – ремінець обірвався, потім за бронік – знову обрив – він важкий, плюс броня, плюс автомат, але з горем витягнули. А мене відразу навчили: як бачиш, що когось снайпер завалив – не кидайся до нього, бо він і тебе завалить. Те саме з пораненим – якщо він може сам себе перев’язати – і повзти, хай так і робить. Не може – тут за обставинами. Найкраще – кинути дими і тоді щось пробувати робити. Бо твій героїзм – у цій ситуації – то є звичайна тупість. Всі справжні герої лежать рядочком на цвинтарі. Або присипані в ровах. А начальство одне одного в цей час нагороджує…
– Він після обстрілу в полон до вагнерівців потрапив. Очі відкрив: навколо всі побиті лежать. Взяв автомат – і хитаючись йде. Бачить – під деревом хтось бородатий сидить. Питає: «Ти наш?», а у відповідь чує: «Да». І на рукаві в бороданя – червона стрічка! Він за автомат – а в магазині жодного патрона. Його вагнерівці відразу хотіли вбити, але мужик схитрував: каже, не вбивайте, я вам на карті покажу, де українські міномети стоять. Його привели в штаб, а він карти читати не вміє, то будь-де й тикнув! І саме попав пальцем… в під…ські позиції! То вони його до непритомності бітами побили, але вже вбивати не стали. Він в них там до обміну і сидів (вагнерівці мають свій обмінний фонд, який не світять). Розповідав, що є два різновиди вагнерівців: одні – прості зеки, яких ніхто не шкодує і начальство тримає їх за живих мерців, а другі – справжні професіонали, так звана «Ліга». Ці найманці мають навіть свій кодекс честі: вони не мародерствують, а якщо знаходять у тебе гроші, документи чи мобілку, то документи передають керівництву, а гроші і мобільні закопують у землю! Уявляєш?!! Каже, що були випадки, коли до наших полонених кидали кількох вагнерівців, які крисанули у мертвяків гроші, то їх перед тим били ще жорстокіше, як наших бійців! Поміняли їх швидко на двох чи трьох вагнерівців з «Ліги». Хотіли йому після пережитого дати лише 10 днів відпустки. Ледве випросив 30…
– Хто б мене в чому не звинувачував, але я проти кобіт на війні! Медсестра на самому нулі просто ні до чого: накласти турнікет і витягнути тебе може той, хто поряд! Міномет чи гармату вони обслуговувати не можуть, тримати їх в остогидлих окопах, щоб жінки простуджували яєчники і потім не могли народити – тупо, а тих кілька толкових снайперів чи операторів «Стугни», яких я бачив чи про яких чув, то швидше виняток, а не правило! На блок-постах перевіряти документи – так, в медчастинах лікувати і ставити крапельниці – так, в штабах працювати з документами чи сидіти на раціях – так, а гнити в промерзлих окопах – то не діло для жінки. І хто б мені що не казав, а 50 тисяч жінок в українському війську – то перебір!..
– Думаю, що самогубців, які застрелились чи підірвали себе на війні, теж треба ховати з почестями. І не треба зі мною сперечатися! Адже в цьому винні не тільки вони, а й керівники, які не побачили, що людина вже доведена до психологічної межі та відчаю і потребує лікування, відпочинку або комісації. І наше щастя, якщо нещасний вирішив просто засунути ствол в рот, гранату під шию чи голову в петлю! Бо уявіть, якщо він перед тим захотів би помститися справжнім чи уявним винуватцям своїх страждань?! Бо в кожного в руках автомат, а навколо – повно гранат! Про офіцерів-психологів просто не згадуйте, бо в нашому мехбаті психолог вічно на стакані і йому самому потрібен психолог.
– А ти що, не солдат? А, закінчив Львівську сухопутку? І? Заптурили Вашу L-ку? Буває. То ще щастя, що один тільки 200-й. Нога і вуха? Кров з вух? То в тебе сто відсотків тріснуті барабанні перетинки. Не знаю. Може, і зшивають. А не виключено, що тобі випишуть слуховий апарат. Але впевнений, що ти вже відвоювався. Скільки? 22 роки? Нормально. Але генералом вже точно не будеш.
– Коли стояли в Золотому, то наші позиції здавали місцеві. Звичайно, були і дрони, але переважно – місцеві. Яких ми і визволяємо…
– Кажеш, по вас ваша ж мінометка стріляла? Вірю. А ми вночі окопались, а начальство дивиться в тєпліки, а на нас суне піхота. Нам команда: «Вогонь!» Ми й… Потім з’ясувалось, що це наша мотопіхотна бригада, яка перед нами стояла, отримала команду відвести свої підрозділи. Вночі. А те, що ми вже стоїмо позаду, вони просто не знали… Неузгодженість дій і відсутність комунікації. Чи багато ми поклали? Не знаю. Але тепер з цим і живу…
– Це мій побратим з Лисичанська. Нормальний мужик, хоча й по-русскі говорить. Задню не дає. Позивний «Калина». Справжній десантник. Йому на брамі написали: «Предатель». А дружина забрала малого і виїхала в Рашу, в Ярославль. Він їх ненавидить ще більше, ніж ми. А от на українську не переходить. Хоча сам розуміє, що навіть на фронті це небезпечно. Уяви собі, тебе питають: «Стій, хто йде?!», а ти у відповідь: «СвАІ!» Уявив?
Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга»
