Четвер, 1 Грудня

Академік галицького гумору

Не стало письменника Романа Дідули

7 січня у Львові на 82-му році життя помер письменник Роман Дідула. За інформацією «Еспресо. Захід», останні два тижні Роман Дідула перебував у реанімації Клінічної лікарні швидкої медичної допомоги з гострою легеневою недостатністю.

Роман Дідула народився 21 листопада 1940 року у селі Сновичі Золочівського району, в 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка. Довгі роки працював у редакціях районних та обласних газет, старшим та головним редактором видавництва «Каменяр». Із 1977 року і донині був співробітником журналу «Дзвін», зокрема заступником головного редактора.

Автор романів «В найменшому з-поміж світів» (1994 — 2002), «День над вечірнім берегом» (1995 — 2004), «Крутий час» (1999), «Час і пора» (2002), повістей «Дерево в місті» (1986), «Малі серед великих, великі серед малих» (1997), «Геній Вінграновського» (2006), оповідань, нарисів, публіцистичних статей, фейлетонів і гуморесок. Окремими виданнями вийшли його книги «Маєте знайомих?» (1973), «Списана гора» (1982), «Революція з усмішкою на устах» (2005, у співавторстві з Ніною Матвієнко), «Фотографія Христа» (2006). Його твори надруковано у перекладах білоруською, болгарською, російською, угорською та чеською мовами. Лауреат обласної премії імені Богдана Лепкого (2001) та премії Національної спілки письменників України імені Остапа Вишні (2002).

Роман Дідула — батько художника Тараса Дідули та фільмографа Петра Дідули, дід співзасновників проєкту «Будуємо Україну разом» (БУР) Юрія Та Павла Дідул.

Львівська журналістка Тетяна Вергелес у своєму дописі в фейсбуку написала: «Львів’яни провели в останню путь Романа Дідулу. Мені в цих скорботних проводах допомагають світлі спогади про те, як Роман Теодорович умів пожартувати, яким дотепним був у колі знайомих. Саме Романові Дідулі як «академіку галицького гумору», лавреату «Нобелівської премії» (є таке українське село Нобель, де проходили класні фестивалі з гумору) присвятила главу в «Моїй грішній журналістиці». Анекдот, який мені розповів пан Роман (він, чомусь, думаю, втішився б, що проводжаємо його не лише гіркою сльозою): «Ідуть два дядьки з філософської лекції. Лектор був зі Львова, говорив про нескінченність матерії — що нічого не пропадає, а перетворюється з одного виду в інший. Ось один і каже: «Дивіться-но, куме Максиме, як ви вмрете, на вашім гробу виросте трава, а я пожену корову пасти, корова ту траву спасе. І, перепрошую, корова є корова, на дорозі наляпає. А я зиркну і скажу: «Куме Максиме, ви так ся тяжко змінили, що я вас ледве впізнав». — Е-е-е, — каже другий, — куме Іване, може бути, що ви перший вмрете, і на вашім гробу виросте трава, а я пожену корову пасти, корова ту траву спасе і, вибачте, корова є корова, на дорозі наляпає. А я ся подивлю і скажу: «Куме Іване, ви ся нітрохи не змінили — які були, такі є».

«Від депресії рятуюся фізичною працею, зміною праці. Іншого не дано, і, може, й не треба. Фактично немає домашньої роботи, якій би я не дав ради. Диво, але це тільки радянська влада з її безпорадними ЖЕКами могла нас усього навчити. Я і електрик, і сантехнік. Мурую, штукатурю, плитку ставлю, меблі ремонтую. Лізу до радіоприймача, до телевізора — зі старих відчіпляю деталі і переставляю в нові. І вже за комп’ютер беруся, — ділився Роман Дідула в інтерв’ю Тетяні Вергелес. — Життя мене переконало: щирий завжди має рацію, і помилки йому легко прощаються. Мета, бачите, егоїстична… А як без жартів: що це за література, коли вона втратила щирість?».

Share.

Leave A Reply