Четвер, 28 Березня

ДРУГІ ПІСЛЯ БОГА

Ті, хто закрив наше небо

Про них рідко пишуть. І май-же ніколи ці хлопці не вис-тавляють результати своєї роботи в соціальних мережах – специфіка діяльності. Але (особливо в перші місяці вторгнення), коли ми бігли ховатись з котами і псами від балістичних ракет у ненадійні і часто фейкові бомбосховища і ще менш надійні ванні кімнати, то вірили саме в Бога, і в них, маленьких людей, котрі боронять від диявола наше небо. І ще невідомо на кого в ці моменти в нас було більше надії…

  Військові дороги таки звели мене і моїх побратимів з тими трудягами війни, про кого в ефірах говорять: «Увага! Працює українське ППО!» І відразу стає спокійніше. Цього разу навіть вдалось трошки цьому роду військ допомогти, що особисто мене страшенно втішило. Якщо розраховуєте дізнатися, де, що і як – це не до мене. Достатньо вже й тих блогерів, які своїми відеозйомками роботи ППО в Києві наробили колегам наших співрозмовників біди…

«У нас так сталося, що весь розрахунок з Волині. Я тут взагалі з рідним братом служу. А от офіцери траплялися й з інших регіонів. Наш комбат, не повірите, має тільки 27 років, і, якби наказав їхати стріляти в саме пекло, то ніхто б навіть не задумувався! Він молодий і йому в цьому житті ще щось треба, на відміну від деяких крутих, які примудрились під час бойової роботи «керувати» стрільбою, сидячи в кущах. Коли під час обстрілу в нас «пезееркашнику» Андрію, який нас того разу прикривав, відірвало ногу, то командир нікому нічого не сказав і сам поїхав під снаряди шукати бійця. Перев’язав його і вивіз в шпиталь. Ні, на жаль, не вижив – надто багато крові втратив…»

«А я Вам, «Волоцюго», скажу, що совковість офіцерства, їхнє небажання осучаснюватись – це чи не друга причина наших втрат. Я, до речі, якщо чесно, найбільшими героями вважав і вважатиму завжди піхоту – ми хоч час від часу можемо добре поспати, помитися і відпочити, а ці хлопці 24 години на добу грають в рулетку зі смертю. Загинути вони можуть як не від снайпера, так від мінометки чи арти, ми мобільні і пересуваємось, а вони постійно сидять в брудних окопах, під слабеньким накриттям в бліндажах, а прилети щось по калібру важке чи авіабомба – і шансів вижити нема. Тому тішусь та гордий, що і вас тереошників знаю – ви ж теж піхота, але якась аж занадто легка…»

«Ми як стояли біля Х., то населення ставилось до нас з осторогою. А як збили першу ракету, то відразу прибігли дві жінки та й вручили нам два пакети з молоком, сиром, яйцями та ковбасою! З того часу так і пішло – як тільки збиваємо якусь ракету чи дрона, то відразу делегація з харчами. Ми й не відмовлялися, бо поки тили підтягнуться, то можна змарніти і до неймовірності схуднути. А мій дружбанчик Міша так любить поїсти, як анаконда. Що бачить – те й ковтає. Правда, Міша? Та ні, Мишко не ображається – ми якби з ним одне над одним не підсміювались, то не знаю, як би й жили – він мені як другий брат. І це без пафосу. А нам, самі бачите, збивати вигідніше, як мазати. Не попадеш – так голодний і ходитимеш. Називають мене «Бульбаш», бо мама народила мене в Білорусі, а позивного нема. До речі, звернули увагу, що у нас всі маленькі? Це щоб менше соляри йшло! Скільки йде? За виїзд (викреслено самоцензурою), а за довгий переїзд, то кілька сотень літрів! З пальним проблем у нас нема. А у вас? Та ви що?! Бл…Але я чомусь геть не здивований. У нас як кажуть про ТРО: «Як щось треба – та ви ж якесь сране ТРО! – А чому ж ми на першій лінії?! – Та ви ж ЗСУ!» У Михайла брат в ТРО, то ми вже тут наслухались…»

«Та в нас теж не всі герої. Один такий був, то той в кущах сидів, що аж нам було за нього соромно. Як поїхав в госпіталь, серце перевіряти, то приїхав як хмара. Питаємо: «Як справи?» Каже: «Погано – серце здорове». В нього позивний був такий грізний – «Перун». Він його навіть на своїй машині написав. То коли цей кущовий герой від нас їхав, то хлопці йому непомітно цей напис на автівці підправили на «Серун». Я собі уявляю, як на блок-постах хлопці насміялись, це читаючи! А ще один тусувався – той взагалі солдата застрілив. Слідчим сказав, що йому здалось, ніби в бійця на рукаві червона під …ська стрічка. Мені щось в це мало віриться, бо ця НП сталася за 15 км від лінії фронту».

«Попередній наш комбат теж красень – йому під Межигір’ям (ми там, між іншим, приземлили два рашистські вертольоти!) осколком плече рознесло – ледь вижив! То ми на честь нього навіть нашого пса назвали «Петрович». Пес, щоправда, мав дурну звичку – втікати в село і тусуватися біля магазину – ми тоді на Харківщині стояли. То ми йому на ошийник причепили бейджик з двома телефонами і в місцевих дітей навіть було змагання – чия черга його до нас нести. Бо за повернення Петровича дітлахи отримували шоколад, цукерки, консерви».

«Ви мій шеврон сфоткали, але ніде не виставляйте, бо можуть вирахувати, де ми і хто ми. А Україні одного пошкодженого через дурнів «Патріота» мало б вистачити. Хоча нам до «Патріота» ой як далеко! Ще спробую розповісти про нашу рутинну роботу, вдале завершення якої ви вночі бачили. Значить – так. За збиту ракету чи дрона нам відпусток не дають – нема такого закону. Щоб довести, що ти щось реально завалив – обов’язково треба або залишки тої летючої потвори, або стовідсоткові відеодокази. Це може і правильно, бо я сам мисливець, і якщо ти не приніс до хати м’яса, то розповідати, що ти вполював якусь тварину – якось не серйозно. А пам’ятаєте, як по телевізору казали, що мужик з кулемета збив ракету? То це, щоб ви собі знали, чистісінька правда. Він її, звичайно, не збив, а тільки кулею пошкодив «мозок», але через цю кулю вона впала зовсім не там, де мала. А витягнути її з того болота, між іншим, хотіли зовсім не ті, хто її збив. Зараз дуже веселимось, що рашистське ППО збило над Курськом свої два літаки і два вертольоти! А ще кажуть, що в під…ів нема спеціалістів! Нас, до речі, дивує, що так мало хлопців вчать нині стріляти з ПЗРК – зброя ця дуже ефективна і проти ракет, і проти вертольотів з літаками. А хороших спеців знайти важко…»

«Дали мені три пари шкарпеток – сказали на всю війну. Труси мені, вочевидь, не належиться, бо не дали. А на літо штани десь на складі знайшли такі беушні і величезні, що в них, певно, вже троє відходило і пішло на «дємбєль». Не те, що Міші – як завскладом почув, що Мишко контракт підписав, то йому тут же знайшли все новеньке і повний комплект! Без гумору ми б тут крякнули: я пацикам на Івана Купала купив іграшкові водяні пістолети, то вони ж кілька тонн води один на одного вихлюпали – діти ще зовсім. Років? Тому 24, тому – 25, Каливану – 21. Мені? Та я вже старий – мені 26. Хотів женитися, але пронесло. Вже після війни…»

«Зарплата для військового, самі знаєте, як місячні в жінки: цілий місяць чекаєш, а за чотири дні кінчається. Я сам не п’ю, і тому вже встиг за війну купити додому на господарку трактора і всі на нього «обвіси». То думаєте, село за мене пораділо? А якби не так! Я Вам більше скажу: мій дядько служить в ССО – приїхав до нас в село, зайшов в церкву помолитися, то ті бабки, які сидять там в церкві, набирають собі нових гріхів, аж на нього засичали, мовляв, як смів у військовій формі до церкви?!!! А що ж ви хочете: московський патріархат…»

«Спілкуєшся, слухаєш. Про Сєвєродонецьк, Соледар, про Бахмут. Думаю, якщо стільки гине добре підготовлених та навчених, то скільки ж їх загинуло і ще загине непідготовлених? І чому вони власне були непідготовлені?! Після війни про все дізнаємось і офігіємо…

Та й ми могли зі світу піти, і не раз. Наразі щастить. На Харківщині бачив цілі ряди «парканів» з нерозірваних «Градів». На горбку стояли – в село заходить на шаленій швидкості наша колона з 14 пікапів. І тут почали по селу працювати пі…арські «Піони». За пів години з села виїхало тільки 4 пікапи. А на кожному були люди…»

«На війні я став філософом. Зараз прекрасно розумію, що кожний військовий хоче до дому, до сім’ї. Ми жили своїм буденним життям щасливо, але цього не розуміли. І я, поки на війну не пішов, цього не розумів, на жаль. А колись ми, якщо доживемо, будемо щасливі за ці свої військові будні, які переживаємо зараз. Бо вижити і коли поряд з тобою друзі – це справді щастя».

«В моєму селі є один, що, в перші дні війни, казав: «Як прийдуть рускі, то я сам поведу їх по хатах і буду показувати, хто був проти Росії! Зараз сидить тихо, мовчить. Але я-то пам’ятаю його слова… Та що там казати, сестра моєї матері каже: «Якщо ми слабші – давай здамось – і люди не будуть гинути». Це ж як назвати? А скільки воно таких? А скільки таких у верхах?»

«От що я собі думаю про наших ворогів. Я маю вдома свої 20 соток землі і, скажу чесно, мені того забагато. Як би мені хтось сказав: а пішли, Толік, заберемо трохи ще землі в сусідньої держави і трохи повбиваємо там людей, то я б таких очільників держави просто послав. Бо це ж просто параноя! А тупе стадо з Росії йде, повзе, обурено вищить, все на своєму шляху нищить, плюндрує і вбиває, та ще й тішаться, коли гине мирне населення!!! Тому їм не буде прощення. Ні на цьому світі, ні на тому. І навіть пекло для них мало б бути якесь окреме».

Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга»

Share.

Leave A Reply