Субота, 10 Грудня

«ДЯКУЮ» з уст захисників робить волонтерів непереможними

Майже 9 місяців війни… Українські воїни героїчно борються з мороком, який росія принесла на нашу землю, і доводять, що добро завжди перемагає зло. Пліч-о-пліч у цій боротьбі стоять і волонтери. З перших днів війни вони самовіддано та жертовно тримають надійний тил. Світ захоплюється українськими волонтерами, а вони тихо продовжують наближати нашу перемогу своєю невтомною працею. Коли інші здаються, вони роблять, здавалось би, неможливе. Про нелегкий волонтерський фронт Львівщини для «Ратуші» розповіла волонтерка Марія Малетич. Майже 9 місяців вона разом з однодумцями плете одні з кращих маскувальних сіток в Україні.

– Чим Ви займались до 24 лютого?

– Я не працюю, бо маю інвалідність… До 24 лютого, напевно, як і більшість українських бабусь, займалась домом, внуками, допомагала дітям. Жила дуже щасливим життям. Аж до того страшного ранку.

– Розкажіть, як почався Ваш ранок 24 лютого? Що відчули, коли зрозуміли, що почалась війна?

– Мене о 3-й ночі розбудив дзвінок. Це була моя сестра, яка живе в Херсоні… Вона сказала, що в місті російські танки. О 4-й годині ранку мені зателефонувала ще одна сестра, з Харкова, зі словами «Місто обстрілюють». Запам’ятаю цей жахливий ранок на все життя. Мене переповнював страшний біль та страх за життя рідних. Неможливо було навіть уявити, що таке станеться. Боліло за всіх українців.

– Чи думали про те, щоб поїхати за кордон?

– Ні, я народилась в Україні, я переживала її найважчі моменти… Так, було складно, люди їхали, аби заробити гроші, залишались на чужині, але я про це ніколи не думала. Не полишу своєї країни. А коли почалась війна, то я навіть у військкомат ходила, щоб піти служити, але мене не взяли. Тому присвятила себе волонтерству. У перші дні допомагала на залізничному вокзалі: приймали людей, готували їсти, роздавали страви переселенцям, машиністам, які працювали без відпочинку. Це були дуже важкі дні! Далі почала плести сітки, і от майже 9 місяців щодня плету захист для наших воїнів. Я ще з 2015 року цим займалась, але всі ці роки ми плели сітки лише по суботах.

– Волонтерство – завжди нелегко. А плетіння сіток – важка фізична праця. Де Ви черпаєте сили, аби щоденно протягом цих 9 місяців продовжувати допомагати?

– Зізнаюсь, що іноді бувають дні, коли не можу встати, але тоді я згадую, що наші хлопці в окопах… Їм важко. І ти встаєш, а там забуваєш про все. Там я і на крісло вилізти можу, і з крісла скачу, і сітки кидаю, і фіксую їх. Так, руки болять, дуже втомлююсь. Образливо лише, що не всі гідно оцінюють працю волонтерів. Іноді кажуть, що плетіння сіток – легко, але насправді це дуже складна, виснажлива та кропітка робота з ранку до ночі. Потрібно перев’язати ці клітиночки стрічкою так, щоб не було «очей» на сітці, аби «сховати» наших захисників. І пальці ріжеш, і мозолі з’являються, рук, ніг не відчуваєш… Але плетеш, аби встигнути передати якомога більше сіток на фронт. Це зрозуміють лише ті, хто це робить.

– Знаю, що сітки, які Ви з командою плетете – одні з найкращих в Україні, а в чому їхня особливість?

– Виявилося, що так. Насамперед ми заряджаємо їх великою любов’ю, а коли плетемо, то ще молимося і просимо, аби Бог беріг наших хлопців. Наші сітки приховують техніку «від ворожого ока». Чому вони найкращі? Бо легкі. Плетемо зі спеціального матеріалу, який не промокає, не затримує вологу, не горить і надійно захищає. Мені навіть з Чернігова один полковник телефонував, аби ми сплели їм сітки, адже чув, що вони найкращі. Потім казав, що таких сіток, як львівські, вони ще не бачили. А ми радіємо!

– Розкажіть про атмосферу, у якій створюють найкращі маскувальні сітки України?

– У нас «тепло»… Розмови, пісні, як я вже казала, молитви. Роботи багато, тож спілкуємося переважно за обіднім столом. Кожен несе, що має – накриваємо стіл, говоримо про сім’ю, рідних, проблеми, звичайно, і про війну. Підтримуємо один одного, ділимось. Багато людей, яких війна змусила покинути рідні домівки, теж нам допомагають. Є історія, яка мене дуже зворушила… Пані Марія з Харкова мала довге красиве волосся, яке продала, а за виручені гроші купили матеріал, щоб плести сітки. Це було вражаюче. Ще одна сім’я – теж вимушені переселенці – придбали марки від «Укрпошти», за ними тоді всі в чергах стояли. Вони їх продали, аби ми купили тканину. Такі наші волонтери! Інколи різне трапляється, але все владнати можемо. Ми дружні, а якби не так – чи змогли б ми тоді встановити офіційний рекорд України? Ага, найбільша маскувальна сітка України, то «наших рук справа» –840 кв. м. Намагаємося триматися на позитиві, складно, адже багато в кого рідні на фронті, це важкі пережиття, але вміємо розрадити. Але так волонтерство –це вигорання. Тому важливо підтримувати один одного.

– Ви зізналися, що іноді Вам важко стільки працювати, чому прийняли рішення волонтерити?

– Вважаю, що маю допомогти своїй країні. До армії мене не взяли і я вирішила, що так можу себе реалізувати. Мені морально і фізично це теж допомагає. Забуваю про все… Розумію, що моя допомога зараз потрібна, тому присвятила себе волонтерству. А коли військові приходять до нас забирати сітки і ще й дякують, то ці слова нас окрилюють.

– Про що мрієте після перемоги?

– Обійняти маленького внука, він зараз за кордоном, донька завезла, адже там безпечніше (плаче. – Авт.). Обійняти всіх рідних, близьких… Дочекатися й обійняти всіх, від кого зараз чекаю звісточок з фронту. Просто хочу, аби всі, кого люблю, були живі і були поруч.

Розмовляла Юлія СТОЛЯР

Share.

Leave A Reply