Середа, 2 Грудня

Габсбург, що став щирим українцем

У Золочеві відкрили меморіал Василю Вишиваному

Він належав до блакитної крові австрійських монархів, по праву міг жити в розкішних європейських палацах, натомість свідомо вибрав для себе боротьбу за незалежність України — маргінальної з погляду віденських аристократичних кіл землі — й значну частину життя провів у військових вишколах, походах, переговорах за незалежність українських земель, пожертвувавши статками і навіть родинними стосунками… Василь Вишиваний — командувач Українського легіону січових стрільців, дипломат та поет, що не маючи українських генів, став більшим українцем, аніж багато наших „диванних” автохтонів.

Відкриття Меморіалу

15 листопада у Золочеві, при вході у Навчальний Центр Національної Гвардії України, який розташований на теренах колишніх австрійських казарм, було відкрито два меморіальні барельєфи — до 125-х роковин до дня народження ерцгерцога (архикнязя) Вільгельма фон Габсбурга-Лотаринзького (1895 — 1948), який увійшов в історію визвольних змагань українського народу під іменем Василь Вишиваний, а також до 105-х роковин прибуття його на військову службу у місто Золочів, в 13-й полк уланів,

Ідея створення меморіалу Василю Вишиваному в Золочеві належить Ювілейному оргкомітету громадських організацій Львівщини, а за її втілення взявся творчий колектив коледжу прикладного мистецтва ім. Івана Труша. Гіпсові меморіальні барельєфи є дипломною роботою Олександри Самкової, їх виготовили цілковито за народні пожертви.  Меморіал розмістили саме біля входу в Навчальний центр Нацгвардії, бо приблизно на цій території на початку минулого століття стояв 13-й полк уланів.

   „Його боротьба є доказом, що українцем може бути й представник іншого народу, який для себе обрав боротьбу за незалежність українського народу, який є духовно вірний Присязі” — розповів у своїй промові голова оргкомітету громадських організацій Львівщини при ЛОДА з проведення пам’ятних заходів: «2020 рік — рік Василя Вишиваного на Львівщині», культуролог, журналіст і громадський діяч Марко Сімкін.

Дістав у „Просвіті” слова майбутнього Гімну

   В 1913-му Вільгельм Габсбург вступив в Нойштадську військову академію (до речі, він міг туди не вступати, бо офіцерське звання давали членам правлячої династії автоматично). В цій академії він був єдиний офіцер, який обрав як факультатив вивчення української мови і літератури. Після закінчення академії, у званні лейтенанта, його відправили до 13-го полку уланів, що дислокувався в місті Золочеві. Тут він став командиром сотні, яка складалася переважно з українців.

„Але були в ній також поляки і угорці, — деталізує Марко Сімкін. — Використовуючи свій авторитет, він добився, щоб ці поляки і угорці з сотні були вилучені, а натомість вона була доповнена українцями. Він дістав у золочівській „Просвіті” слова славня Павла Чубинського, і вперше на теренах України військовики, улани почали співати на марші майбутній Гімн України. Він також домігся, щоб всі улани сотні носили жовто-блакитні відзнаки.”

Саме в Золочеві сформувався як патріот України

   Золочівський історик Володимир Сивак також розповідає про причини залюбленості Вільгельма Габсбурга-Лотаринзького в Україну та про зв’язок його із Золочевом: „Саме тут, у Золочеві, він остаточно сформувався як український патріот. До цього знав про Україну небагато, але цікавився з дитинства. Чому він полюбив Україну? Бо коли вони жили у родовому маєтку в Польщі, йому трапилася чи книжка, чи публікація, про розбійників Карпат — опришків. Він цим захопився й інкогніто, у 17 років, 40 днів провів у Карпатах, об’їздив Гуцульщину, ночував у хатах гуцулів, дивився на їхні обряди, звичаї, ходив до церкви і переконався, що ці люди є душевні, добрі, щирі.

Після академії він міг залишатися в будь-якій столичній військовій частині, як архикнязь міг очолити будь-яку країну в клаптиковій імперії, але він вибрав Україну. В 1915 році він прибув у Золочів, де був розташований 13-й полк уланів.

Хоча Західна Україна також вирізнялася цивілізацією, в Золочеві в той час діяли театр, товариство „Сокіл”, було вар’єте, це вже потім, в часи Другої світової, тут проходив Колтівський коридор і місто було сильно зруйноване.

   Саме в Золочеві сформувалася золота сотня з самих лише українців, яку він очолив. Саме тут, в Золочеві, йому золочів’янин подарував вишиванку на Великодні свята, і відтоді, де б він не був, він її носив навіть під мундиром. І саме тут він обміняв паспорт (це було в 1916 році) на ім’я Василь Вишиваний.

Перш за все він себе проявив під час першої світової війни як надзвичайний офіцер, командир, який шкодував своїх солдатів. Тобто даремно не посилав у відкритий бій, і його за це воїни любили. Було питання, щоб цю роту, яку він зробив, розформувати, бо нагорі розуміли, що не можна українців формувати в одному військовому підрозділі, щоб не сталося, бува, якогось заговору. Але їх залишили завдяки тому, що ця рота показала успішні результати у бойовій підготовці, у навчаннях, у кавалерійській підготовці, догляді за конями, верховій їзді…

В 13-му полку уланів вони говорили українською мовою, але команди виконували німецькою, бо цією мовою були устави. Вони брали участь у Першій світовій війні, про це свідчить те, що у Василя Вишиваного були високі нагороди Австрійської імперії за участь у війні”.

Депутат сейму і дипломат

В 1916 році, коли йому виповнився 21 рік, згідно з законами Австрійської держави, як член монаршої родини, він автоматично став депутатом австрійського парламенту, де одразу заклав чудові відносини з українськими депутатами, зокрема з Євгеном Петрушевичем, майбутнім президентом ЗУНР. Важливе значення для нього мали відносини з українським військовим діячем, українцем з походження полковником Казимиром Гужковським, той поділився ідеєю перетворення Австро-Угорщини на триєдину монархію, де би українці, які проживають в Галичині і на Буковині, могли створити свою державу в рамках ліберальної австрійської монархії.

„Ця ідея настільки захопила Вільгельма, що він практично цілий рік присвятив цій справі. В 1917 році за сприяння Вільгельма Габсбурга був звільнений з полону духовний наставник українців Андрей Шептицький, — розповідає Марко Сімкін. — Вільгельм брав участь у формуванні Української галицької армії, а Листопадовий чин міг не відбутися, якби своєю волею він не перекинув Буковинський курінь до Львова, тим самим зігравши велику роль у тих подіях. Відомо, що в 1917 році він був військовим комендантом Запоріжжя, звільняв разом із запорізькими козаками це місто, а перед тим Херсон і Мелітополь.

В 1919 році Василя Вишиваного запросив уряд Директорії для формування закордонних зв’язків Генерального штабу армії УНР. Він почав активно співпрацювати з іноземними державами, створювати військові школи європейського взірця. Але на жаль, після поразки Української революції він змушений був покинути Україну, і в 1921 році вже в Австрії він, видає українські газети, підтримує патріотичні сили, видає збірку проникливих поезій, які він присвячує січовим стрільцям”.

Конфлікти політичні й родинні

„Однією з причин виїзду Вишиваного за кордон було непорозуміння зі Симоном Петлюрою, через Варшавську угоду, коли той погодився, щоб Західну Україну залишили за Польщею, — проливає світло Володимир Сивак. — Коли він висловив свою незгоду Петлюрі, то Петлюра спитав: „Чому ти так любиш Україну, ти ж австрієць?” — „Я такий же патріот України, як і Ви”. Також через прихильність до України у Вільгельма стався конфлікт із батьком. Батько, ерцгерцог Карл Стефан Австрійський, був адміралом австрійського флоту, він брав сина юнгою в далекі морські плавання. Коли Вільгельм визнав себе Василем Вишиваним й отримав паспорт на це ім’я, це стало ударом для батька і викликало великий протест у правлячої династії. Батько планував бути намісником Польщі, а Василь Вишиваний і боровся проти Польщі і сказав, що Україна має бути незалежна”.

До речі, його навіть вважали одним із неофіційних претендентів на український трон у разі утворення незалежної України з монархічним ладом. Але, як розповідає Володимир Сивак: „Тут багато говорили про те, що Василь Вишиваний міг стати гетьманом, але він казав: „Поки народ не буде єдиний у своїй меті, я не буду гетьманом. Я можу об’єднати тільки людей, які з ідеєю незалежної соборної України підуть на смерть. А так проливати кров у цій класовій боротьбі я не буду”.

Релігійні, політичні й амурні впливи

Дуже великий вплив на його формування мала зустріч з Андреєм Шептицьким у 1917 році, також на нього вплинула зустріч з Євгеном Коновальцем у Парижі.

Коли він почав писати поезію „Минають дні” і видавати газету „Соборна Україна”, його музою була співачка Іванка (українка, студентка Віденської музичної академії Іванна Марічка Прийма, пізніше вчилася в Парижі, стала відомою співачкою й піаністкою, концертмейстером Львівського оперного театру і викладачем Львівської консерваторії. — Ред.)”, — каже пан Володимир.

Викрали просто на прогулянці…

   В 1945 році, після звільнення Австрії від німецької окупації, Вільгельм Габсбурзький налагодив тісні зв’язки з представниками ОУН, УПА, не раз зустрічався з Миколою Лебедем, Романом Новосадом, які, перейшовши через кордони, розповідали про боротьбу воїнів УПА проти радянської окупації. І для того, щоб допомогти повстанцям, він налагоджує зв’язки з французьким розвідувальним управлінням — капітаном Морісом Пелісьє, а через нього — з Шарлем де Голем. Але про ці взаємини з французькою розвідкою дізнався зрадник, і радянські спецслужби прийняли рішення про викрадення і арешт Вільгельма Габсбурга.

В 1947 році його викрали співробітники радянської секретної служби СМЕРШ і МГБ, коли він вийшов на прогулянку. В інших джерелах пишуть, що він йшов, знаючи, що йому грозить небезпека (перед тим вкрали його товариша) і його схопили на вокзалі, коли він хотів втікати, патрульні з червоними пов’язками. Згодом газети почали писати, що Габсбург пропав.

„Його перевезли в радянську зону окупації в Карсбадську тюрму, де його жорстоко допитували впродовж трьох місяців, сподіваючись, що він видасть своїх побратимів, свої зв’язки з західними розвідками, але він нікого не виказав. Тоді вирішили відправити його до Києва, спеціальним літаком із посадкою у Львові.

В архівній справі, яку мені довелося читати в архіві СБУ, є такий момент, коли його доставили до Києва, то полковник, начальник тюрми Журавльов, звертаючись до нього, говорить: „Вот тут, по документам, ти вродє как Вільгєльм Габзбург, австрієц, а сєбя називаєш Васіль Вишиваний. Скажи, кто ти єсть. Єсли ти австрієц, іностранєц, ми к тебе будем относіться как к іностранцу, а если ти украінец, сам понимаеш как”. Він відповів: „Я громадянин Української Народної Республіки, полковник Армії УНР і УГА. Я давав Присягу Українському народові. Моя рідна мова — українська”, — розповів громадський діяч Марко Сімкін.

17 серпня 1948 року Василь Вишиваний помер у тюрмі від туберкульозу, на який хворів давно, але тюремний лікар навіть не згадувала це в історії хвороби.

Вишиваний — у літературі й кінематографі

   Олександр Василюк, актор-реконструктор, член товариства „Пам’ять”, який на відритті меморіалу Василю Вишиваному був в образі січового стрільця, розповів кореспондентці „Ратуші”: „В астрійсько-українському фільмі „Король України” я грав роль енкаведиста. В стрічці описане все його життя, зокрема той час, коли він займався політичною, військовою, громадською діяльністю. В Києві, у Лук’янівській тюрмі, він захворів на туберкульоз. Його не били, бо все-таки людина з такої династії, можливо, боялися розголосу. Але його й не лікували, не давали спати вночі, він помер від туберкульозу, а де похований — невідомо: чи на території нинішнього Лук’янівського СІЗО, чи десь на цвинтарі в Києві…”.

Головний редактор видавництва „Левада” Богдан Горбовий, який також був присутній на відкритті, розповів „Ратуші”, що його книжка „Українцями не народжуються — українцями стають” про Василя Вишиваного, присвячена 125-річчю з дня народження відданого Україні архикнязя, вже днями побачить світ. Письменник каже — для її створення провів в архіві понад рік.

Світлана ПАВЛИШИН

Share.

Leave A Reply