Хроніки буденної окупації
Тутешні мешканці, які побули під ігом окупації трохи менше місяця, йдуть на контакт легко і невимушено, це вам не харківські селяни, які за пів року окупації розучились довіряти навіть найближчому сусіду. Їхні оповіді якісь буденні і дуже прості. І від цього мимоволі проймає жах…
«Коли нас почали виганяти з хат і натовпом гнати в бік школи (чоловіків відділили в окрему групу), у мене по тілу почали бігти дрижаки. Уявіть, старі, малі, плач, крики, холодно, ми оточені автоматниками, по вулиці пролітають танки і бронемашини, буряти регочуть, на ліжках полишали немічних хворих батьків, вітер жене пір’я, край дороги валяються матраци… В голові лише кадри – згадки з фільмів про те, як нацисти спалювали людей живцем в хатах у Білорусі… Загнали в спортзал школи, потім до нас приєднали гурт наших чоловіків. Вартові почали казати, що десь на нашій вулиці був корегувальник, і поки ми його не викажемо, то ніхто звідси не вийде…»
«Ви бачили, тільки-но чоловік поїхав на велосипеді? То наш місцевий Таракан. Він колись замолоду служив прапорщиком, то це йому й придалось. Таракан одкрутив з нашого бетеера, який зламався, кулемет, і разом з кількома ящиками набоїв закопав в себе в городі, заваливши шматтям і сіном. Потім, коли наші повернулись, Таракан їм все оддав. Найсмішніше, що згодом до нього ще рази три приїжджали есбеушники і просили… віддати зброю! Бо не могли з’ясувати, в чиї руки вона потрапила. Таракан їм каже: «Тю, а я одкіля знаю?! Були в нашій формі, на техніці, з прапорами і шевронами! Самі й шукайте».
«Основна маса – то були буряти. А командир їхній був руский. Казали, що батько в нього росіянин, а мати – українка. Такий невисокий, плечистий, очі розумні. До нас був лояльний, а от буряти його дико боялись. Де він жив – точно донині ніхто не скаже. Хтось каже, що в Т-ці, інші кажуть – у К-ах. Їздив без охорони з самим водієм. Йому підпорядковувались тільки буряти і руські (вони носили білі пов’язки), бо ще ж у нас стояли і кадирівці – ті були набагато краще вдягнуті, озброєні та споряджені і мали свого командира та червоні пов’язки. Нам чомусь здавалось, що їх вузькоокі бояться».
«Коли руські ходили по квартирах, то вже мали готові списки з адресами і позначками. Багато було поміток різними кольорами. Шукали колишніх міліціонерів і атовців. Нашому колишньому атовцю будинок просто підірвали зсередини, а людям сказали, що в нього в підвалі знайшли зброю. Збрехали, звичайно, бо в нас така місцина, що в підвалі постійно стоїть вода, тому там навіть картоплю не можна тримати, не те що зброю. В сусідньому селі ексміліціонера розстріляли, а нашому пощастило – поїхав на похорон батька, а сусіди сказали руским, що він давно виїхав. Ті розстріляли його собак на подвір’ї, вибили замки в дверях, пересвідчились, що нікого нема, та й поїхали собі. У мого сусіда, який виїхав у Київ, вівчарку забрали собі, а мисливського пса ми потім відшукали в лісі».
«В нас тут депутат від «Свободи» жив, то вони в його знайшли червоно-чорні прапори, а на стіні – портрет Бандери. То показували нам той портрет і кричали: «Ага! А вы говорили, что у вас здесь нет бандеровцев! Там, до речі, в тій хаті потім їхній медик поселився. І щоранку, коли та Ка-аська колона їхала воювати, то біля того медика спинялись. Люди казали, що лікар видавав їм якісь наркотики перед боєм».
«Про їхні діяння можна взагалі писати окрему книжку. В магазинах нічого не купували, а просто забирали. Розстрілювали замки і тягнули все підряд. На вулицях валялись пакети з печенням і цукерками, а плазми, які вони покрали на складі і в помешканнях людей, ці немічні окупанти (моя сестра називала їх «недокурками») просто розстріляли з автоматів! Це щоб ні собі, ні людям. На колгоспі вони взагалі в одну купу звалили різний слюсарний інструмент та обладнання, зверху на купу поставили дорогий скутер, все це облили бензином та підпалили! Для чого? А от підіть їх доженіть та поспитайте. Одну жінку молоду буряти схопили за руки та тягнули ґвалтувати. Її рідні здійняли рейвах. Наступного дня її чоловік взяв дружину за руку та пішов до їхнього главного начальника. Той викликав того вузькоокого, наказав йому вибачитись, а жіночці каже: «Если вы его не простите, то мы его расстреляем!» А жінка йому каже: «Та мені глибоко в сраці, що ви з ним будете робити!» Кажуть, що ще одну жіночку таки зґвалтували, але вона ніякого галасу не робила, щоб уникнути позору. Хоча були в нас і такі жіночки, що катались з тими козлами на танках! Вони відповідного штибу виховання, тому увєрєнна, що ті буряти, які лишились живі, повезли своїм жінкам в подарунок не тільки крадені жіночі труси та ліфчики!»
«Коли наші по них перший раз добряче вдарили, то відразу вибухнуло два «Урали» з мінами, бетеер і бензозаправник, та пошкодило їхній танк – оно бачите, гусениця лежить? Хоча над головами літало, як в пеклі, але люди страшенно тішились: «А отримайте, недоноски!»
«Усю окупацію село ховало двох наших танкістів. Дівчата носили їм їсти, прали одежу. Були обшуки, але хлопців ніхто не виказав»
«Скажу Вам так, були люди, які окупації не відчули. Чому? Пили. В нас один, що під лісом жив, відкоркував сулію з самогоном, то як потім сам зізнався: «Якби не вибухи в центрі села час від часу, то я б і не знав, що на дворі війна…»
«Спершу в спортзалі нам казали, що ніхто не вийде, бо корегувальника ми так і не виказали. По вулиці, до речі, ганяла машина з двома локаторами, вочевидь, справді шукали того, хто корегував вогонь. У людей почали відбирати мобільні телефони, а деякі мобілки просто розстрілювали на землі. Сусіда Васька ледве не вбили! Бурят кричав до нього: «Такой, как ты, вчера убил мой брат!» Потім нам сказали, що прийде офіцер, проведе з нами політінформації і нас відпустять. Врешті годин за вісім прийшов їхній командир і каже: «Ждите. Скоро приедут автобусы и вас отвезут в Белорусь». Отут уже й почалось!!! Хоча було страшно через автоматників, та й величезна яма на краю села наводила на сумні думки, але натовп вибухнув! «Нах…й нам твоя Білорусь?! Ми туди що, просились?! Йди ти до сраки!» – кричали жінки на русского офіцера. Він аж розгубився. Каже здивовано: «Не хотитє – не надо»… І за півгодини нас відпустили…»
«Я пішла від матері в центр села – подивитись, яке там моя хата. Заходжу – стоїть часовий. Пита: «Ви куда?» Я кажу: «Це моя хата» Він розгубився і мене пропустив! Мати моя милосердна! Усю мою картоплю з цибулею здерли, а під нею мала сховані кілька пляшок «Хортиці», то вони її випили! Таке враження, що в кімнатах жили свині, собаки і козли! Якісь собачі гівна, шмаття, огризки, брудні труси і штани, банки з-під шампуню, порожні пляшки, смердячі шкарпетки, патрони, матраци, недогризені кістки, весь одяг з моїх шаф на підлозі! Я почала в чотири мішки пакувати свої святкові плаття і білизну, і тут заходить якийсь геть молодий хлопчисько, простягає мені мій рушник і так ввічливо каже: «Извините, это я взял без разрешения». А слідом за ним вривається з голим торсом бурят і до того хлопчиська як крикне: «А половник где?!»
Тут я йому і відповіла «гдє». Прямим текстом. Я так в житті не матюкалась! Кажу, якого х…а ви сюди прилізли, сволото?! А вони мені: вас освобождать, бо у вас президент клоун і наркоман! А я їм кажу: це наше право, кого обирать президентом: чи зека, чи торговця шоколадом, чи клоуна, вас то що це гребе, ушкварки?! Тоді вони до мене: а ви русскіх ущємляєтє! Та, кажу, хто б їх ущемляв, якби ви сюди не приперлись?! У нас як хто ще й балакав по-рускі, то після вашої тут появи закаже говорити на цій мові і онукам, і правнукам! А мені один тоді й говорить, а ви людей в Одессе сожгли, бо вони були за Росію! А я йому кажу: «А бач, які ми були прозорливі: ми вже тоді догадувались, що кожен, хто за Росію – майбутній ворог! Коли дискусія політична кінчалась, то я їх почала просто клясти. Та так гарно, з матюком! Кажу, щоб вам яйця всі повсихали, бо це ж надо бути дебілом, щоб йти маршем через радіаційний чорнобильський Рудий ліс! У нас тут радіація балує, а там вона така, що свої дні народження святкуйте наперед! Кажу, вам ліхтариків тепер і не треба зовсім, бо ж ви будете красіво світитись круглосуточно. А радіація перетворить вас з обізян в чупакабр! А до дівчат ви тепер зможете ходить тільки, щоб опозориться, бо він у вас тепер буде горизонтально, тільки коли 
лежатимете в гробу! Вони аж роти повідкривали. Думала, пристрелять мене, але обійшлось…»
«Таню! Я думаю, що цього року колорадського жука на грядках не буде. Як це чого? Так колорадські жуки разом з своїми русскіми братьями-вреєдітєлями з колорадськими стрічками відступилися Росію».
Микола САВЕЛЬЄВ, ТРО, позивний «Волоцюга»
