Четвер, 28 Березня

Хвиля її пасткуального інферно

Злість як муза, або Що розізлило Івана Лучука

«Моє поетичне натхнення настає після якоїсь великої злості, нехай причини її банальні і нецікаві — сказав якось давніше в одному з інтерв’ю поет-паліндромоніст, теоретик і практик поетичного ар’єрґарду один із засновників угруповання ЛУГОСАД Іван Лучук. — Злість, до речі, буває абстрактною, замаскованою. Хоч мені не властиво злитися».

   Судячи з усього, поетична збірка «Змудрілий у дурості вар’ят. Антитоксичні вірші» — це якраз той випадок «натхнення зі злості».

«Певно, щось вже дуже токсичне розізлило автора, що з-під його пера вийшли аж такі шедевральні речі», — читаємо в анотації. І, гортаючи сторінки збірки, розумієш, що те «щось» заховане не так вже й глибоко. Бунтарський дух, властиво дух ар’єрґарду, притаманний віршам Лучука, тут підсилений ще якимось чинником, якимось, висловлюючись словами автора, суцільним «розчаром».

У більш ранній творчості автора є вдосталь інтимної  лірики, і здебільшого важко уявити, щоб такі чуттєві речі писалися після великої злості: «Дзвонив я в тебе, дівчино, як в дзвін,/ скликав секрети свого серця,/ скликав їх як ченців».

*  *  *

«Постукала у двері тихо-тихо / І я відкрив свої скрипучі двері,/ Щоб ми могли піддатися химері,/ Що налітає наче наглий вихор./ Усе навкруг немов німе принишкло./ Ми як палкі відлюдники в печері,/ Заживши у своїй кохальній ері,/ Навзаєм розкриваємся столико».

*  *  *

«Ніколи мною ти не погорди,/ Бо я на все для тебе, квітко, здатен —   / Подарувавши, буду марнотратен,/ Тобі мої міста і городи».

В цій же збірці на зміну образу якщо не романтичної, то жаданої жінки приходять малопривабливі жіночі «парсуни» з такими штрихами, як токсичність, корисливість, дрібнодухість, маніпулятивність, нерозбірливість у стосунках… Відповідно, змінились і метафори: «осиковий кілок не завадить», «від її гримаси трісло свічадо, вмить розверзлися врата ада», «її пасткуальне інферно».

Ці вірші є, так би мовити, від’ємною інтимною лірикою, потойбіччям еротики. Це — те що іноді лишається, викашлюється, вихаркується після кохання. Лавина чорного розчарування, в якій, втім, вгадується колишній нурт почуттів. Для автора та декого з читачів вона може бути антитоксична, як викид адреналіну через міцне слівце, а на когось, навпаки, токсини чигатимуть на кожній сторінці, а для непідготовленої психіки це може стати навіть травмою.

«Була раніше не брешу я / кохана красуня /та зненацька стала/ карга корява/ із літньої стала /курва курвезна/ пустопорожня бляшанка/ квазімодна куртизанка (…)», «(…) набита тирсою дура/ ходяча карикатура/ дав би за неї півсвіту/ але ж то пародія на кобіту/ та ну її стать ік бісу/ засуваю за нею завісу».

Привертає увагу і трохи виходить за канву тематики збірки вірш-пересміх «Дисидент Висоцький» (на мотив франкового «Декадента»). «Я дисидент? Се новина для мене/ Хтось взяв один з мого життя момент/ І слово світле відшукав та вчене, / Й Совоку возвістив: «Ось дисидент!»

Назва збірки є рядком одного з давніших віршів («Похвала непохвалі») Івана Лучука. З властивою йому самоіронією, автор дає власний рецепт мудрості: зневіра, розчар є також складовою досвіду, тож кожен може змудріти у дурості своїй. Із межовою відвертістю, не зраджуючи себе і свою концепцію ар’єрґарду, він пише: «Я на грані бував/ і за гранню побував / щастя мав і не мав/ сам себе цілком заграв/ був і прав і не прав/ і зав’язував, і рвав/ (…) не позбувся власних прав/ не відрікся власних правд».

Катерина ДОБРОВИЧ

Share.

Leave A Reply