Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Наталка Римська: «Історія галичан і Дрогобича виростає в Анджея Хцюка до рівня грецької трагедії»
Наталка Римська: «Історія галичан і Дрогобича виростає
в Анджея Хцюка до рівня грецької трагедії»


Книга спогадів-есеїв польського письменника Анджея Хцюка «Атлантида. Місяцева земля: Розповіді про Велике Князівство Балаку», що її видавництво «Критика» презентуватиме на Форумі видавців 15 вересня, — про Галичину: про Дрогобич і трохи про Львів, а якщо точніше — про важливий для кожного період формування особистості — час дитинства, молодості. Час, до якого повертаємося у спогадах, а також прагнемо знову приїхати на свою малу батьківщину, сподіваючись відчути те, що відчували тоді. Анджей Хцюк повернутися у свій Дрогобич, з якого виїхав у 20-річному віці, не мав змоги, але він повернув його собі (і нам) у спогадах.

Для обрамлення спогадів, які він писав десятиліттями і видав двома книгами 1969 й 1972 року, Анджей Хцюк обрав два образи: «Атлантиди» як втраченої землі та «Місяцевої землі» — чогось, що проступає крізь сон, крізь спогад, як щось невловиме (цитата з вірша Казімежа Вєжинського) та об’єднавши підзаголовком — «Розповідь про Велике Князівство Балаку».

Українською спогади виходять однією книжкою в перекладі Наталки Римської. Розмова з перекладачкою — про її особисте відкриття Анджея Хцюка і про Галичину, яка є для нього Великим Князівством Балаку, а Дрогобич — Атлантидою і Місяцевою землею.

— Коли я почала читати спогади Анджея Хцюка, зрозуміла, що вони повертають мені світ моїх вуйків, стрийків з боку діда і бабці, яких на той час уже не було. Я тоді вже відчувала потребу довідатися більше про них, про час, коли вони формувалися, про світ, у якому жили. Адже діти щось пригадують собі з розповідей дорослих, але зовсім інша річ, коли сам стаєш дорослим і хочеш зі своїм досвідом зіткнутися з досвідом старшого покоління. Коли я до цього дозріла, уже не було кого розпитувати, найстарше покоління моєї родини відійшло. І тут стався парадокс: спогади поляка Анджея Хцюка, народженого в Дрогобичі, повернули мені той світ. І я зрозуміла, що перекладатиму ці тексти. Проект тривав дуже довго, але думаю, що книжка виходить такою, якою мала б бути, бо за цей час я значно більше довідалася про Галичину міжвоєнного періоду, про стосунки між українцями, поляками, євреями. Написала передмову, в якій намагалася ввести українського читача в цей контекст. Такі тексти, як Хцюкові, насправді про нас. Думаю, у кожного, хто візьме цю книжку в руки, виринуть з пам’яті розповіді діда, бабці, вуйка, стрийка, вуйни, стрийни. Водночас моєю метою було ввести ці тексти в український контекст. Вступна стаття, примітки — для читача, який захоче цей контекст побачити, довідатися більше. Але спогади-есеї Хцюка можна читати як цікаві, дотепні, теплі, надзвичайно людяні спогади про важливий період його життя.

— Якщо коротко окреслити біографію Хцюка…  

— Анджей Хцюк народився 1920 року в Дрогобичі, там закінчив державну гімназію імені Владислава Ягайла. Ту саму гімназію закінчив свого часу Іван Франко, а також Бруно Шульц, який потім повернувся після студій у Відні і став вчителем у цій гімназії і навчав також Анджея Хцюка. Хцюк часто у своїх спогадах повертається до цього зв’язку, ніби сам собі намагається пояснити, який вплив мав на нього Шульц, прагне зрозуміти, що сталося з тим його часом, його світом, його містом. Були ж колись мирні часи, коли він був учнем гімназії в Дрогобичі, а Шульц навчав його рисунка. Друга світова війна вивернула догори коренем польський, єврейський світ Галичини. Для Хцюка дуже важливо повернути цей світ принаймні в тексті. Коли почалася Друга світова війна і в Дрогобич увійшли совітські війська, Анджей Хцюк 6 січня 1940 року разом зі своїм братом Тадеушем і ще одним колегою нелегально на лижах перетнули кордон з Угорщиною. Добралися до Будапешта, а тоді — до Франції, де Анджей пробув до 1951 року. Потім подався до Австралії. Ще кілька разів виїжджав з Австралії, але до міста свого дитинства потрапити, звісно, не міг. 15 травня 1978 року помер у Мельбурні.

— Чому він називає Галичину Великим Князівством Балаку?

— Єдине, що в нього залишилося від Дрогобича, що він забрав зі собою — мова, говірка, галицько-львівський балак. І коли відчув потребу повернутися до цих часів, то міг повернути їх тільки тією мовою. Читаючи ці тексти, я побачила, що Хцюк пояснює польському читачеві такі слова, як мешти, рискаль тощо. І раптом зрозуміла, що це моя ситуація, галичанки-українки, яка теж коли зустрічається з українцем із Києва, мусить йому ці слова пояснювати. Бо мешти, гебра, накастлик, брадрура і т.д. не є нормою ані у Києві, ані у Варшаві.

У книзі постає той Дрогобич, який емігрував разом із ним, у спогадах про саме місто, вулички, про пригоди з хлопцями, з однокласниками, сусідами. Анджей Хцюк не є реваншистом, він не вважає, що треба конче забрати це місто і приєднати знову до Польщі. Він навіть каже: я не хочу туди повертатися, бо пощо? Нема тих людей, того світу, навіщо ходити й перераховувати, що зникло з того, що було. Він надто мудра і зріла людина, аби бавитися в такі сентименти. Просто хоче показати (і йому це вдалося) на прикладі маленького провінційного містечка Дрогобича, на прикладі звичайних простих людей дію Історії. У деяких моментах ці речі виростають у Хцюка до рівня грецької трагедії. Прийшла війна, німці винищили євреїв, совєти потім переселили поляків. І той стиль життя просто зник. Так, є Дрогобич, але він уже інший, ніж за часів Хцюка.

Коли згадуємо часи Другої Речі Посполитої, то згадуємо якісь тертя, конфлікти, непорозуміння, репресії щодо українців з боку польської держави. Хцюк не уникає цих гострих моментів. Кілька разів повертається до того, що яка влада була дурна, що не дозволила українцям відкрити свій університет, що це може гикнутися, і то відчутно. Тобто такі ремарки десь відображають погляд тієї частини поляків — громадян Другої Речі Посполитої, які мали набагато відкритіший погляд на українське питання. Так само кілька разів згадує про обмеження, які існували для євреїв, тобто про постанову щодо нумерус кляузус, коли тільки 10 відсотків євреїв приймали до вищих навчальних закладів у Польщі. Він пам’ятає про такі гострі моменти. Але водночас підкреслює, що всі люди звідтам були подібні. Це для нього є важливим.

У багатьох поляків, які потім бралися за перо, образа, жаль, якесь зло, зокрема потім вже й на українців, що от вони господарюють на цій землі, заступала те інше, що вони тут досвідчили. Натомість у Хцюка є інша теза: так, поляк-емігрант має тужити за Польщею, але в її теперішніх кордонах. Немає жодних двозначностей, чи має Львів повернутися до Польщі, чи має залишитися тоді ще в Совєтському Союзі.
Дуже часто в публічних виступах в Україні звучить нотка, що це землі одвічно українські, етнічно українські, і всі решта можуть там з’являтися, але в другій, третій, десятій черзі. Це абсолютно шкідливий підхід, і він збіднює нас самих. Бо те, що хтось іще любить цю землю, нічим нам не загрожує. Ми тут маємо свою державу, і відкрившись на спадщину польську, єврейську, вірменську, австрійську, ми себе інакше побачимо.

— Що ця книжка може дати українцям-негаличанам?

— Насамперед — трошки більше знання про Галичину. Саме для них я зробила словничок наших слів і висловів. Водночас це надзвичайно людська потреба — повернутися пам’яттю туди, де ти доростав. Бо на якомусь етапі життя раптом розумієш: може, не такі вже й інакші були ці проблеми, з якими колись стикалися твої родичі старшого покоління. Запрошую всіх до читання, бо мені ці тексти дали багато, багато змінили, багато чого в мені відкрили.

P.S. Презентація видання відбудеться 15 вересня о 12.00 у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи (вул. акад. Богомольця, 6)

Розмовляла Наталя ДУДКО

 Опубліковано : 08.09.11 | Переглядів : 2451

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Лис.2018
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
 
Реклама