Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Міфи і правда про театр Скарбека
Міфи і правда про театр Скарбека

170 років тому у Львові, на частині території, де раніше був Низький замок, за кошти мецената графа Станіслава Скарбека завершили спорудження  найбільшого на той час театру Австрійської імперії (тривало будівництво від 1836-го до 1842 року). Нині в цьому легендарному приміщенні працює Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької. Відзначаючи ювілей будівлі, а також щоб привернути увагу до її нинішніх проблем, заньківчани організували науково-практичну конференцію «Будівля театру Скарбка (Скарбека): пам’ятка австрійського, польського та українського народів». У контексті ювілею «Ратуша» дізнавалася у львівських істориків, дослідників театру про відомі й нові факти з історії будівлі, а також спростування усталеної хибної інформації.

Паганіні, Ліст, Сара Бернар

«Театр Скарбека якийсь час іменували також Великим театром, адже інші тодішні львівські храми Мельпомени — Німецький театр, «Руська бесіда» — поступалися за масштабом. Що цікаво, на по­чатку XX ст. тут, замість театру, функціонувала філармонія: виступали солісти опер­­ного співу, виконавці камерної музики, симфонічні оркестри тощо. 19 грудня 1939 року постановою РНК УРСР «Про організацію театрів…» передбачено, зокрема, впродовж 1940 року реконструювати і передати театрові української драми приміщення колиш­нього Оперного театру, що зайнятий під кінотеатр «Атлантик» (приміщення театру Скарбека). 1944 року урядовим рішенням колектив театру імені Марії Заньковецької перевели на постійну працю до Львова», — розповів історик, архівіст Іван Сварник.
Часто театр Скарбека називають «галицьким Ла Скала». Щоправда, Іван Сварник не вважає доречною таку кальку з європейської традиції: «Переносити італійські стереотипи на галицький ґрунт — нонсенс, адже театр мав власну традицію, і традицію давню, своїх видатних виконавців світового рівня. Відомі виконавці, артисти, чи то іта­лійські, чи то французькі, чи інші, гастролюючи в Австрії, мали за честь виступати в театрі Скарбека, одному з найкращих театрів Європи. Те, що тут виступали Ніколо Паганіні, Ференц Ліст, Сара Бернар, святкували 50-річний ювілей Миколи Лисенка, засвідчувало його високу оцінку. Також театр виконував універсальну культурну функцію, тобто тут відбувалися не лише вистави, а й концерти, ювілеї, а до спорудження Львівської опери — загальноміські, загальногалицькі й загальнопольські заходи».

Польська альтернатива німецькому театру

Театр Скарбека створювали як польський театр, зазначає Іван Сварник: «Його споруджували зокрема як альтернативу німецькому театру, як ознаку польського національного відродження, широкого культурницького руху. Це був період після польського повстання 1930 — 1931 року, і полякам було важливо не зупинитися на програному повстанні, а працювати далі, можливо, у трохи іншому керунку. І культурний рух став точкою застосування національних сил до середини XIX ст. Свідченням його ролі для польської культури є такий факт: у польській літературі зазначають, що першою зіграли виставу за комедією Олександра Фредра «Дівочі обіт­ниці». Насправді прем’єрною була постановка за п’єсою австрійського драматурга Ф. Грільпарцера «Життя як сон».

Скарбек обурив поляків

Автор фільму про будівлю театру імені Марії Заньковецької, кандидат історичних наук Ігор Лильо поділився новими для себе відомостями, озвученими на конференції, зокрема про те, що «на час відкриття театру польські середовища у Львові були дуже злими на Станіслава Скарбека, оскільки він погодився, щоб театр відкрили німецькомовною виставою. Такою була вимога австро-угорської влади, але це все-таки був приватний театр, приватна фундація, тому польські середовища були цим обурені. Дослідниця з Варшави розповідала, що під час відкриття театр був переповнений поліцейськими в штатському, навіть були військові, щоб не виникло якихось заворушень».

Піхль чи Зальцман: хто головний?

Як відомо, архітектори проекту будівлі театру — Людвіг Піхль та Йоганн Зальцман. Є різні думки дослідників щодо того, чиї креслення взято як основу. Мистецтвознавець, автор монографії «Театр Скарбека в контексті європейської архітектури» Юрій Ямаш зазначив: «Проект був офіційним замовленням, усі креслення затверджували у Відні. Дуже активну участь у ньому брав Йоган Зальцман. Якщо Піхль запроектував портал театру для в’їзду двійкою коней, то Зальцман його розширив, щоб можна було в’їжджати трійкою. За моїми припущеннями, в основі проекту все-таки — креслення Зальцмана, а не Піхля, як вважає чимало дослідників». 

Естетика будівлі: за і проти

За словами Івана Сварника, сучасні критики, зокрема в путівниках Львовом, по-різному оцінюють і сам стиль театру, і його мистецько-архітектурну вартість: «Як на мене, ця будівля — яскравий взірець класицизму, відповідний до ролі Львова як культурної столиці Галичини і значної частини України. Велична будівля, яка справляє враження на глядача і створює відповідний настрій, коли людина лише наближається до самого театру, ще до початку культурного дійства. У критичних відгуках висловлюють різко негативні оцінки щодо цього проекту як дуже бюрократичного, сухого тощо. Як на мене, такі твердження є мистецтвом для мистецтва, але не відповідають тому, що насправді бачить глядач. Також є абсолютно протилежні оцінки архітектурного стилю, вирішення класицистичних законів у львівському просторі».

Ложі — французькі

Щодо архітектурних особливостей будівлі, то сходи при вході до театру з’явилися пізніше, коли понижували ґрунти під час побудови Львівської опери, розповів Юрій Ямаш. А через якийсь час після спорудження театру на землю впала розміщена над входом до театру так звана квадрига Аполлона (бог мистецтв Аполлон правив четвіркою коней).

Юрій Ямаш у своїй монографії порівнює театр Скарбека з провідними європейськими театрами: «На той час існувало дві тенденції в театральній архітектурі: італійський і французький варіанти. Італійці мали закриті ложі, тобто туди публіка приходила не стільки виставу подивитися, скільки добре провести час (грали в карти, розважалися, пили вино, шампанське). А французи любили прийти до театру, подивитися виставу, себе показати і подивитися на інших. Галичани обрали французьку модель, і ложі в нашому театрі зробили відкриті». Дослідник також додає, що театр був багатофункціональним, містив готельний і розважальний комплекси (більярд, цукерні, редутова зала — там, де нині малярка театру імені Марії Заньковецької): «Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у Львові проводили редути (карнавали), на які приїжджало багато людей розважатися, укладати торговельні контракти».

Театр і галицькі «Контракти»

Іван Сварник зазначає, що в спеціальній залі над вестибюлем другого поверху відбувалися грандіозні бали, за участі львівської та польської аристократії. Але, додає історик, одним із неправильних тверджень про театр Скарбека, які існують у поточному обігу, є інформація в путівниках Львовом про те, що в приміщенні театру відбувалися знамениті галицькі «Контракти», тобто біржа, коли на осінь з’їжджалися поміщики й укладали великі контракти на продаж оптових партій збіжжя, цукру, буряка — сільськогосподарської продукції, якою славилася Галичина. «Насправді ті «Контракти» відбувалися в німецькому театрі і в редутовій залі, тобто в будівлі колишнього Францисканського монастиря, яку втрачено 1848 року». 

Серед 16 тисяч паль є не тільки дубові

Ще одне спростування усталених фактів про театр Скарбека навів Ігор Лильо: «Є традиційне уявлення, що театр стоїть на болоті, підпертий 16-ма тисячами дубових паль. Фахівці, які нині реставрують театр, уточнили цю інформацію: виявляється, не тільки дубових, і в цьому проблема. Тобто там є ще так звана чорна береза, а також використали, на жаль, частину сосни. Коли 1980 року у Львові почали будувати те нещасне метро, вода частково підійшла, і першими почали гнити саме соснові палі, у багатьох місцях утворилися тріщини. А дуб витримав».

Реконструкції й удосконалення

Від часу створення приміщення театру зазнавало деяких змін. «У літературі зазначено, буцімто реконструкція відбувалася 1939 року, але насправді вона тоді не могла початися, бо щойно 17 вересня Червона армія перейшла через Збруч. А починати пізньої осені будівельно-реконструкційні роботи — неприйнятно в будівельній справі. Реконструкція відбувалася 1941 року, під час німецької окупації, — розповідає Іван Сварник. — Тодішня реконструкція насамперед стосувалася технічних параметрів театру, зокрема німці хотіли перетворити його виключно на німецький культурний заклад. Однак саму ідею вдосконалення технічних можливостей не завершили так, як планували. Наскільки вдалою вона була, наскільки фундаментально змінила театр (стосується входу, вестибюлю, мистецького оздоблення першого поверху) — невідомо, нічого з цього не збереглося. Бо після повернення Червоної армії все це усунули. Ще одне твердження, яке існує, але не відповідає дійсності, — що 1939 року до Львова привезли шахтні механізми для здійснення повороту сцени. Насправді це могло статися тільки після 1944 року, тобто після того, як театр, і Західна Україна, знову опинилися в Радянському Союзі».

Театральне життя в період німецької окупації

Період німецької окупації не був перервою в культурному житті Галичини, навпаки, сюди потрапили видатні актори, які втекли від війни саме до Львова, наголосив Іван Сварник: «Особисто мені траплялися на очі афіші львівських театрів кінця 1941 — 1943 років: афішу поділено навпіл лінією, з лівого боку надруковано текст німецькою мовою, а з правого — українською. Друк обох частин відрізнявся кольором. Одні й ті самі вистави одного дня демонстрували лише для німців (у суботу, неділю, понеділок), іншого — лише для українців (у вівторок, середу, четвер і в неділю пополудні). У львівському театрі тоді функціонувала трупа відомого режисера Блаватського, який приїхав сюди зі Східної України. Крім того, зібралася чимала група видатних акторів, співаків, які об’єдналися у Львові, і вистави були досить хорошого рівня: і музичні, і оперні, і драматичні. Тут опинилися й письменники зі Східної України, і критики, і драматурги. Перед приходом Червоної армії, 1944 року, майже всі ці творчі люди зі Львова втекли, особливо наддніпрянці».

Кращий звук — дорожчий квиток

Про ймовірне удосконалення акустичної системи розповіли під час конференції професор із Львівської полі­техніки і з Гірничо-металургійної академії ім. Станіслава Сташиця в Кракові, зазначив Ігор Лильо: «Вони розробили дуже цікаву схему покращення якості звуку в театрі. Довели, що можуть зробити звук усюди ідеальним. Тоді театр зміг би заробляти більше грошей, бо зникла б потреба знижувати ціну квитка через гіршу якість звуку».

Не тільки кошти, а й «бульба, цибуля…»

Сучасний стан будівлі театру вже давно волає про допомогу. Звісно, проблема в коштах. Але, як з’ясувалося, не тільки в них. На ще одному ракурсі можливості-неможливості реставрації споруди наголосив Ігор Лильо: «У 90-х роках приблизно третину будівлі театру незаконно (є положення про неможливість приватизації пам’яток культури) приватизували. Тепер там живуть люди, дуже часто в комуналках. І тепер ті мешканці не погоджуються, щоб будівельники зайшли в їхні підвали, аби зміцнити фундамент будівлі. Кажуть: «У мене тут бульба, цибуля, а ви мені тут будете ходити». Їм пояснюють, що театр просто впаде, але їм байдуже. Отаке ставлення не те що до пам’яток, а навіть до власної безпеки. Щоб врятувати театр, потрібні значні кошти, але навіть якщо їх здобути, то все впирається в те, що театрові не належать усі приміщення, які належали раніше». Історик зазначає, що театр Скарбека є дзеркалом ситуації, в якій тепер перебуває вся стара частина Львова, коли Україна як держава шкодить Львову: «Старе місто прирівняли за статусом до житлового фонду міст, побудованих в останні 30-40 років. Люди, які живуть у будинках XVI — XVII ст., переконані, і закон на їхньому боці, що можуть робити зі своїми квартирами те, що хочуть, точніше не робити те, чого не хочуть. Приходять працівники і кажуть, що це треба реставрувати, бо це старе. А мешканець відповідає: «А я не хочу, бо мені так спокійніше, прийдете, коли я помру, або ще там щось». Йому кажуть, що тут старий дах, ЖЕК його не полагодить, треба пускати інвестора, а у відповідь: «А я не хочу». І ситуація з театром Скарбека є найкращою ілюстрацією цього. Треба ухвалювати окреме законодавство щодо старого Львова, а також таких міст, як Одеса, Кам’янець-Поділь­ський, Ужгород, Івано-Франківськ, Луцьк, Чернівці, Київ. Міст, де є історична спадщина. Є загальні підходи до пам’яток архітектури, але вони розбиваються об Житлово-комунальний кодекс».

Наталя ДУДКО
 Опубліковано : 17.10.12 | Переглядів : 2205

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Лют.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728   
 
Реклама