Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Індія, якою її не хочуть бачити
  Індія, якою її не хочуть бачити

      Якось так повелося у наших краях, що галичани здебільшого вирушають у мандри Європою, туди ж прямують на заробітки. Штати доступні студентам за міжнародними навчально-відпочинковими програмами, у Канадській діаспорі, як жартома кажуть, кожен поважний галичанин має бодай одного родича. Азія ж залишається для нас далекою, незрозумілою, небажаною... Один мій добрий знайомий, який спеціалізується на молодіжному туризмі, який колись відкрив мені розкішний Петербург і затишну Польщу, і який досі організовує для молодих людей мандрівки на Захід та Північ від України, вирішив ризикнути і підкорити Індію. Не певна, чи йому це вдалося, зате Індія підкорила його. “Спершу враження від Індії відлякують. Їх треба пережити, переосмислити, сприйняти”, — сказав він після повернення. Стало зрозуміло, що він бачив там не лише Тадж Махал і запальні танці смаглявих красунь у кольорових сарі. Сьогодні він готується до другої експедиції. 
          
      Тарас Дорош (так звати мого знайомого) зібрав іще десять відчайдухів та два 
      тижні провів у країні бідності, антисанітарії та контрастів. Львів’яни об’їздили так званий «Золотий шестикутник»: 

          -  Делі (16 млн людей, сучасна столиця); 
         - Джайпур (2,3 млн людей, колишня столиця, місто, де всі будинки мають рожевий колір, який свого часу символізував урочистість столичного граду);
         - Агра (1,65 млн. людей, місто, де розташований мавзолей Тадж Махал);
         - Орчха (10 тис. людей, затишне містечко зі збереженими автентичними традиціями);
         - Кхаджурахо (20 тис. людей, місто храмів кохання);
         - Варанасі (5 млн людей, священне місто, де просто на вулицях спалюють мертвих);
         -  плюс іще з десяток місцин, куди навідалися, так би мовити, «по дорозі».
         
Усе це обійшлося кожному учасникові групи в 1000 доларів, половина з яких пішла на авіаквитки. Тарас готував мандрівку з півроку і сам готувався морально. Як з’ясувалося на місці, й те, й інше дуже знадобилося. Вперше довелося користуватися запасними варіантами і наполягати на виконанні, здавалось би, очевидних і, на щастя, домовлених наперед дрібниць. А культурний шок від побаченого перевершив усі сподівання.
     
 Нетрі

         Аеропорт у Делі — столиці Індії — приємно здивував львів’ян чистотою і сучасністю. На ньому і те, й інше закінчилось. Зустрів далеких гостей індус, із яким по Інтернету було домовлено про дві послуги: екскурсійне обслуговування та організація ночівлі у Делі. Жодної з цих послуг індус так і не надав. “Наперед готелі ми ніде не бронювали, знаючи з відгуків, що часто замовлення не відповідає дійсності, але коштує дорожче, ніж на місці, — пояснює Тарас. — Наперед домовилися лише з перевізником — по країні нас возив пасажирський бусик за визначеним маршрутом. Добре, що все узгодили наперед, інакше довелось би багато за що доплачувати, наприклад, за кондиціонер. Про ночівлю в Делі домовилися з нашим столичним гідом. Він привів нас до себе додому і запропонував частині групи залишитися в нього, а частині — у сусідів. Є Індія така, яка вона є, а є така, яку показують туристам. У районі, де він мешкає, була саме справжня. Коли ми їхали туди, хотіли побачити і ту, й іншу. Коли побачили справжню, бачити таке далі категорично розхотілося…”

         Гід, типовий представник середнього класу зі знанням іноземної мови (російської) жив у справжніх нетрях, зрештою, як і більшість населення Індії (яке, за офіційними даними, становить 1,1 мільярда людей, а реально сягає півтора мільярда!). Вуличку завширшки в півтора метра створювали одно- та півтораповерхові мощені халупи, вузенький бічний прохід завів у подвір’ячко три на три метри. Єдина кімнатка першого поверху була і кухнею, і спальнею, і вітальнею. Холодильник, телевізор, диван, сірі мазані стіни. Просто звідти вела драбинка на, так би мовити, другий поверх, у кімнату, яка не мала четвертої стіни. Що таке робити ремонт удома — індуси не розуміють. До світанку пересиділи там, вранці пішли шукати пристойнішого житла. На вулиці з готелями знайшли нормальні гостьові кімнати по 5 доларів. Екскурсовод з індуса виявився ще гірший, ніж організатор. Показував пам’ятки і зовсім нічого про них не знав. Довелося з ним попрощатися остаточно. Якби не запасні варіанти, які Тарас підготував заздалегідь, візит у Делі міг би погано закінчитися.

 Менталітет

         Люди там особливі, зовсім не такі, як європейці, пояснює мій знайомий. І суть не лише в кольорі шкіри і їхній фізичній мініатюрності (напевно, через хронічне недоїдання), а й у способі мислення, поведінці. “Їхні товари і послуги далеко не відповідають ціні, а торгуватися за все — неодмінний процес. Вони до останнього можуть говорити, що все гаразд, що вони все зроблять, а в результаті виявляється, що вони цього і на 10 % не зробили. І це для них нормально. Тому говорити з ними треба твердо, навіть жорстко. Їхня друга офіційна мова — англійська (перша — хінді . — Авт.), і так-сяк англійською з ними можна порозумітися, — розповідає Тарас. — Вони до всього ставляться безвідповідально і недбало, напевно, це і є основна причина їх бідності. Обвалилася стіна в будинку — ну й нехай, її ніхто не ремонтує. Від однієї сторони вулиці до іншої натягнуті шнурки — на них сушиться білизна. Правил дорожнього руху як таких немає, тому всі сигналять, аби попередити про себе. Громадські автобуси не мають дверей, і на зупинках водії не зупиняються, а лише трохи пригальмовують — пасажири застрибують до салону і вистрибують з нього на ходу. Священні тварини — корови — дійсно вільно ходять просто по місту, але бачили й корів, запряжених у фіру. У великих містах дуже брудно і насмічено. Дітлахи жебрають. Для них білий турист — той, з кого можна поживитися. У магазинчиках білому туристові все продають вдвічі дорожче, чеків не видають, а ціну, надруковану на товарі, здирають нігтем перед продажем. В Індії таких норм — дозволено-не дозволено — нема. У маленьких містечках значно чистіше і затишніше, на білих туристів дивляться зачудовано, хтось бачить білих вперше, тому їм цікаво поздороватися за руку, сфотографуватися на пам’ять, на прощання можуть руку поцілувати. Мають такий комплекс меншовартості, вважають, що білі — вища раса”.
      
Місто мертвих
         
Традиції, культура, храми Індії дивували львів’ян своєю несхожістю, екзотичністю, контрастністю на кожному кроці. Щось викликало позитив, щось — негатив. Але було й одне місто-місце абсолютно незбагненне. Вислів “Побачити Варанасі й померти” набуває у цьому індійському мегаполісі буквального значення. За віруванням індуїстів, той, хто помер у Варанасі, неодмінно потрапить у Рай. Для цього багато старих, немічних, хворих людей з’їжджаються сюди, аби дожити свого віку. Тут група львів’ян зіткнулася з найбільшою нецивілізованістю за всю свою подорож — волохаті, худі, подекуди просто дикі люди… А на побережжі річки Ганг тіла померлих спалюють просто неба, загорнувши у тканину, або ж не загорнувши. Те, що не догоріло, скидають у священні води. Подекуди у воді плавають обгорілі кінцівки… А щовечора тут відбуваються вогняні дійства, ритуальні танці і співи — померлих відряджають в останню путь. Глядачі на все це дивляться з човнів на воді.

      Ірина ЮЗИК,  фото Тараса ДОРОША
 Опубліковано : 28.11.13 | Переглядів : 1492

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Жов.2018
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
 
Реклама