Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Ірина СТАРОВОЙТ: «У цій літературі не було ще нас»
Ірина СТАРОВОЙТ: «У цій літературі не було ще нас»

Збірка віршів львівської поетки, науковця Ірини Старовойт «Гронінгенський рукопис», яку презентували в книгарні «Є», зібрала переповнений зал тих, хто знає Ірину як письменницю і хто належить до покоління, яке виросло, не знаючи, що вона пише вірші. Адже від часу виходу попередньої (першої) книжки авторки минуло 17 років. «Синя книжечка» (як «у Стефаника»), порцелянова книжечка, дуже голландська книга — такими епітетами впродовж вечора характеризували спільне творіння Ірини Старовойт та творчої майстерні «Аґрафка» (Романа Романишин і Андрій Лесів), які створили візуальне наповнення.

   Романа Романишин: 
   — У нас було завдання, щоб поезія була першою, а візуальна частина розповідала паралельну історію, дотичну до загальної концепції. Назва «Гронінгенський рукопис» спонукає згадати про Нідерланди. В розмові з Андрієм виникла ідея блакитних делфтських кахлів, блакитної глазурі. Ми вдалися до аскетизму в кольорі, блакитний і синій, разом із білим. Вирішили зробити персональну колекцію кахлів для Ірини Старовойт. Концепт такий, що на початку книги читач ніби впритул стоїть до стіни і бачить тільки одну кахлю. З кожним наступним віршем відходить і бачить картину повністю, те, що з цих кахлів складено відповідний об’єкт. Близько до кінця розуміє, що це стіна — стіна плачу. Але потім бачить, що це об’ємний об’єкт, складений з цих кахлів, з цих спогадів — велике серце. Ірина Старовойт сказала, що кожна з цих кахлів ніби випалена тисячею градусів, обпечена вогнем, як ми всі після цієї зими. Це серце мало бути дуже міцним, але водночас воно дуже крихке, його легко розбити. 

   Андрій Лесів:
   — Ідея кахлів з’явилася швидше, ніж почали вчитуватися в тексти. Але коли прочитали весь рукопис, то зрозуміли, що це справді дуже правильний вибір естетики. Бо мозаїчність наявна і в ілюстраціях, і в текстах. Крім того, вирішили свідомо обмежити кольорову гаму. Окрім того, що це технічний експеримент — зробити книжку лише в двох кольорах, це ще й експеримент естетичний, стрункість ідеї візуальної мала втілитися за допомогою лише двох кольорів і білого як допоміжного, як відсутності кольору. 

   Ірина Старовойт:
   — Коли я починала думати над цим рукописом як над майбутньою книжкою, то хотіла, щоб її назва була без витребеньок. Хоч зараз воно виглядає, може, як витребенька, але це просто текст, названий за місцем свого написання, або укладання. Ця книжка складається з дуже багатьох історій, людей, місць, які в мені, через мене переплелися й уклалися в новий візерунок. Є міста, в яких бувала я, з якими в той чи інший спосіб пов’язана моя родина. Є майданна географія, є багато історій, які закінчилися погано. Як викладач світової літератури, на тлі канону світової літератури запитую себе, чи варто взагалі ще рубати дерева і видавати книжку. Але водночас думала, що в цій літературі, можливо, справді було вже все, однак у ній не було ще нас, наших досвідів, саме наших родинних історій. Мені йшлося про те, що кожен добрий вірш по-своєму є таким текстом, який може бути підсумком життя, припустімо, або епітафією. Я справді ставила багато фільтрів, і мені хотілося, щоб слова вже були такі, тоді на папір лягали остаточно, коли по-інакшому, здається, вже сказати не можна. Для мене ця книжка є просто ще однією частиною дуже повсякденного, дуже звичайного життя. Не хочу, щоб це виглядало, ніби я якусь таємницю тримала: а насправді вона весь цей час готувалася, і видала книжку. Це дуже спонтанні,спорадичні моменти, коли раптом якийсь досвід оформлюється в поезію, а інший досвід — у вчинок, ще інший — у виховання дочки, а ще інший — у підготовку до лекції, написання статті. Просто бути людиною — так само складно. У цих рядках заховано багато напрочуд цінних для мене людей, які майже всі за своє життя хоча б раз приїжджали до Львова. Я завжди казала, що Львів — найкраще місто, бо сюди рано чи пізно всі приїжджають. 

   Перебуваючи впродовж року в Гронінгемі, Ірина Старовойт упродовж дев’яти місяців творила збірку, яку згодом назвала «Гронінгенський рукопис», додавши раніше написані вірші та переклади. Урбаністичні пейзажі цього нідерландського міста були тлом презентації. А про мандри поетка висловилася так:

   — Що більше людина мандрує в уяві й насправді, то більше її внутрішні простори виходять із зони комфорту, розширюються, часом болять, а часом дають дуже приємне поколювання в ділянці серця, і ти не перестаєш хотіти, любити, прокидатися з думкою, що життя прекрасне. Ці пейзажі є по-своєму внутрішніми портретами. Людей, з якими я познайомилася за цей рік, місць, які відвідала сама або разом зі своєю родиною. Мені теж було цікаво пізнавати не стільки Голландію, скільки мою доньку чи мого чоловіка, які пізнають Голландію. Ми наче взяли свої уроки європейської інтеграції. І мій підсумок: ми в їхньому світі адаптуватися можемо. Вони в нашому — з більшим трудом. І це означає, що євроінтеграція для нас буде нескладна. 

Наталя ДУДКО
 Опубліковано : 30.04.14 | Переглядів : 957

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Сер.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
 
Реклама