Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Останній блокпост
Останній блокпост

Репортер «Ратуші» під буремним Слов’янськом

Уже після повернення до Львова ми побачили в новинах інформацію про обстріл блокпоста під Слов’янськом. Не змовляючись, кинулись телефонувати колишньому сотнику Майдану, а нині — координаторові 1-го батальйону Нацгвардії львів’янину Андрієві Антонищаку.

 «Це у сусідів, — втомлений нічною вилазкою земляк коротко змалював ситуацію. — Вони обстріляли хлопців із мінометів. Є жертви: двох резервістів із Нацгвардії вбито, ще двох — поранено. Ми відразу ж створили кілька груп, прочесали місцевість, але вже нікого ніде… Цілу ніч гатили у ті місця, де спрацьовували сигнальні «розтяжки» — може, зайці, а може, хто ліз вже по нашу душу…»

Самовпевненість, самофінансування, надія «якось воно буде», прагнення пригод на власну душу, авантюризм, який подекуди межував з афоризмом, — усе це і стало тими складниками, які, врешті, й дозволили звершити задумане. Відверто кажучи, їдучи в Дніпропетровськ, кожен із нашого журналістського секстету десь у душі здогадувався, що лише зустріччю з заступником губернатора Коломойського Борисом Філатовим не обмежиться. Крайньою точкою подорожі, яку ми в той момент визначали на карті, було село Барвінкове Харківської області, бо саме там, за чутками, стояли на дорозі львівські міліціонери, яких ми мали намір провідати.

Дніпро — територія, вільна від війни

Після бурхливої ночі у вагоні (дискусії, аргументи і хмільний запах вітру мандрів) Дніпропетровськ, де ще вчора міліція спільно з «тітушками» в кров місила мітинги з українською символікою, зустрів нас просто неймовірною кількістю синьо-жовтих прапорів. Вінцем торжества державності став величезний український стяг на логотипі «Сбербанка России». «Може, Коломойський наказав усі машини без національної символіки штрафувати чи спалювати?», — гумор нашого товариша — журналіста Олега Радика завжди відзначався своєю специфікою. Першим знайомим, якого ми зустріли в Дніпрі, був новояворівець (колишній капітан команди КВН і член ВО «Свобода») Володимир Парасюк, який донині називає себе «сотником Майдану».

За його власною інформацією у соцмережах — він нині «в штабі батальйону «Дніпро», а за уточненою інформацією від дивовижної краси дівчини Насті, котра зустріла нас в ОДА, — сотник просто відповідає на телефонні дзвінки і вирішує низку господарських питаннь в Штабі національного спротиву. Потрапити на базу батальйону територіальної самооборони «Дніпра» нам не дозволили — таємницю становлять як склад його бійців, так і методи підготовки. Тим паче, нам по секрету сказали, що наступного дня його підрозділи висуваються у Донецьку область на охорону виборчих дільниць.

Спілкування з заступником губернатора Дніпропетровщини Борисом Альбертовичем Філатовим залишило відчуття подвійного жалю: з одного боку, щиро шкода, що такого керівника нема на Львівщині, а з іншого — воістину шкода, що майже все, ним розказане нашій групі, — не для преси. Теми порушувались найрізноманітніші. Одну з них згодом у своєму репортажі контурно окреслив керівник «Львівського порталу» Юрій Лобан: «… От приходять до нас представники лівих. Кажуть, ми проти Європи, ми за Росію. Питаємо чому? Мнуться, потім раптово випалюють: тому що ми проти піда..сів! Так і ми ж проти. А вам і прапор в руки, очолюйте цю боротьбу. Ото і ходять десь, борються…», «…прижимистих дніпропетровських бізнесменів переконують переказувати кошти на потреби української армії. До тих, хто надто економний, приходить повістка з військкомату — мовляв, шановний, прийшов ваш час захистити неньку-Україну зі зброєю в руках. Кажуть, діє миттєво».

…Настя, вдягнена у футболку «Правого сектору» й описана по руках гаслами «Слава Україні» і «Героям слава!», до речі, вподобала з нашого гурту аж двох. Та виглядає, що лише наступного дня дівчинці, яка чудово вивчила українську лише за три місяці, стало зрозуміло, що у неї в гостях були журналісти, а не рекрути батальйону «Дніпро», але вже було пізно — чорти понесли нас у ті місця, звідки люди сьогодні навпаки втікають. Після обмінів люб’язностями і подарунками, заступник губернатора наказав надати нам бус із затемненими вікнами і водія — азербайджанця Саїда. Пальне, звичайно ж, за наш кошт. Може, тому пан Філатов і мільйонер та кризовий менеджер, що не розкидає бісер навіть перед гостями?

Погана дорога в невідомість

Якщо хтось вважає, що під нашим Золочевом нема добрих доріг — він наклепник і дезінформатор. Це ви просто не їхали по трасі з Дніпропетровська на Харків!!! Навіть, якщо слово «ЖАХ» написати великими літерами і потім поставити перед ним сто знаків оклику, то це не відображає усієї трагічності цього видовища! Саїд, який виявився нечуваним українським патріотом, увесь час кляв Партію регіонів, Гепу і Допу, котрі вміли тільки красти, розповідав про свої інтимні стосунки з матір’ю Путіна і прославляв геній Коломойського, не забуваючи згадати і про те, що Павло Лазаренко свого часу «усім своїм водіям дав квартири».

До Коломойського в Дніпрі ставлення особливе: будьмо відверті — саме завдяки його діям ця територія живе спокійним життям і чує про жорстокі перестрілки і вбивства лише з новин…

Обминаючи ще одну яму величиною у танк, Саїд пригадує, як прямуючи місяць тому у Слов’янськ, мусів стояти хвилин зо п’ять, бо дорогу переходила шеренга з шести їжачків. Хвилин через десять наш водій-гуманіст робить спроби збити на харківському шосе (написавши цей термін, я щиро засміявся) наляканого фарами зайця… До речі, зайці вибігали на дорогу нам часто — екологія тут відроджується вже багато років, бо більшість навколишніх підприємств «господарі з ПР» вже давно порізали і здали на металобрухт. Різко темніє. Починаємо блукати.

Жодних вказівників, лише час від часу п’яниці обабіч траси чи заспані чергові в будках на залізничних переїздах. Ми кілька разів звертали не в той бік і повертались назад лише через водійську інтуїцію незворушно-галасливого Саїда. Після блокпоста під Шевченковим, у глухій місцині, з двох сторін прикритій лісом, нам назустріч виходять люди — велетні в камуфляжі і з автоматами. Розмова жорстка: «Хто такі?! Стояти!!! Всі з машини! Документи! Речі на траву! Це що за кульок?! Пакет! Відкрийте сумку! Сумочку! Документи на машину! Ти хто? Саїд?!! Ні х..я собі!!! Швидше!!! » Втішає, що говорять українською. Поки триває тотальний обшук, три бійці постійно тримають нас на «мушках». Зверху зброї ліхтарики, які світять в очі. Помічаю, що ще кілька чоловіків ховаються з автоматами в кущах. Страшенно неприємно. Врешті, коли затримувачі переконались, що ми справді журналісти, які якогось милого пхаються туди, куди їх ніхто не кликав, починаємо з’ясовувати, хто саме перед нами.

На блокпосту — «беркути» з Рівненщини. Їхні озброєні товариші з-за кущів так і не виходять. Про всяк випадок… Нас питають, для чого ми ставили львівських «беркутів» на коліна. Апелюємо, що хто чув себе невинним і хто не схотів — той і не став! Вони погоджуються. Цікавляться, для чого у Львові палили райвідділи і трощили техніку? Аргументуємо, що люди, мовляв, різні. Пояснюють свою недовіру: їхали тут якісь російські журналісти, теж казали, що нічого не везуть, а мали приховану зброю, напевно, знімали на приховану камеру. З’ясовувати не стали — повернули занадто хитрих гостей назад. Частуємо хлопців сигаретами і залишаємо читати «Ратушу». Коли чують про Барвінкове, услід нам кидають: «Ви там обережніше — там сьогодні стріляли…». Проїжджаємо ще одне село (тут майже ніде нема двоповерхових будинків), побачивши вказівник якого, мимоволі починаємо усміхатися. Село «Малолітка». На трасі, до речі, було і село «Африканівка»… 

Врешті, близько першої ночі — «Барвінкове». Питаємо в гурту недремних циганчат (згодом з’ясувалось — біженці зі Слов’янська), як нам потрапити на блокпост, і вже за 15 хвилин різко гальмуємо під дулами автоматів. Ми заїхали не туди…

Чужі тут не ходять. Вони тут стріляють

На блокпосту міліція і якісь військові. У повітрі — напруга й агресія. Напругу ми потім відчуватимемо постійно. Бо це — війна. Процедура стандартна: «Хто? Що? Коли? Звідки? Куди?» Це вже пізніше ми дізнаємось, що кілька годин тому через цей блокпост зробила спробу прорватися група сепаратистів, і якби не житомирські десантники, які під’їхали сюди на «Хамерах» і вдарили ворогів із крупнококаліберних кулеметів, то тепер нас би на посту зустрічали лише мішки з небіжчиками у міліцейській формі. У кращому випадку. Це, панове, вже давно не імітація, це справжня і жорстока нещадна м’ясорубка, яка живиться людськими долями.

Після отримання вказівок із напрямком руху, з відчуттям внутрішнього страху проїжджаємо три села в бік Слов’янська, і в очі нам б’є світло кількох ліхтарів: «Стояти!!!» Вилізаю зі салону, про всяк випадок підношу руки і голосно кричу: «Слава Ісусу Христу!!! Приймайте гостей зі Львова!!!» Я, напевно, ніколи не зможу розповісти про ті почуття, які переповнювали кожного з гостей і господарів цього степового пункту пропуску. Не сигарети чи книжки стали головним фактором взаєморозуміння, радості й довіри, а те, що тут, в цьому далекому і ворожому краї, хлопці з ППС Франківського, Личаківського і Залізничного райвідділів Львова були цієї ночі комусь ПОТРІБНІ!!!  

Путін — вірний друг львівських міліціонерів

Міліціянти вводять нас у курс справи. Заступають на добу. Рідні думають, що вони служать у Харкові (наші — що ми в Дніпропетровську). Заміна мала б бути 30 травня, після виборів. Чи є вони «учасниками АТО» — не знають — список мав би розробити Кабмін. Стріляти не доводилось, а от затримувати «сєпарів», які йшли з Харкова в Слов’янськ — так. Вилучили один пістолет. На бетонних блоках — мішки з піском, бійниці, на горі — окопи, котрі вирили житомирські десантники. Синьо-жовте знамено передали зі Львова — у Харкові не знайшлося. Агітатори сепаратистів сюди не ходять — бо марно.

Приїздив сюди начальник львівської управи Дмитро Загарія — привіз спорядження і дещо з харчів. Дуже тут в полі бракує хоча б одного «бетеера» і бійця-снайпера, бо вночі весь блокпост можна банально оточити і винищити — зброя у терористів найвищого ґатунку, а у наших — не найновіші 5,45 для ближнього бою. Є «броніки» «Бізон» — важать 18 кілограмів, витримують кулю з «калаша». Особливо страшно вночі — з посадок соняшників може виткнутись не лише морда зайця. Коли спрацьовують розтяжки і вгору летять ракети, то всі ховаються в окопах. Вночі над Слов’янськом видно трасери і чути канонаду. Ніби на підтвердження цих слів у далині чути відлуння важкого вибуху.

До львів’ян прибились живі сотворіння: кіт, якого назвали Сепаратистом, і дворняга, яку тут іменують Путіном. Пес спокійний, гавкає тільки тоді, як його вкусить кіт. З місцевими нормально. Усі вони спершу боялись міфічного «Правого сектору» (дотепники кажуть, що його боїться навіть сам Дмитро Ярош), але згодом заспокоїлись. Зарплати в селян мізерні, нічого не працює, живе народ дуже вбого, і треба років 15, щоб досягти того рівня добробуту, що на Галичині. Якщо вони цього, звичайно, захочуть…Найбільше надокучає тут нашим землякам спека (один боєць навіть спалив собі на сонці до багрянцю руки), задуха, нічні комарі. Самі примудряються в польових умовах навіть зварити собі зелений борщ… Наш Саїд вперся і далі до блокпоста під Слов’янськ вночі їхати категорично відмовився. Можливо, цим він врятував нам життя… 

Барвінкове — прифронтове козацьке місто

Саме Барвінкове у 1652 році заснував козак Іван Барвінок, що підтверджено написом на стеллі, але це нам ніяк не помогло: у місцевий райвідділ нас заночувати не пустили — там завезли купу зброї для місцевих правоохоронців під вибори, і тому присутність зайвих очей і людей тут не бажана. Спимо дві години в бусику під райвідділом. Увесь вхід у РВ завалений мішками з піском, у вікнах стволи. Внизу напис: «Кнопка виклику для неповносправних». Прикол у тому, що ніякої кнопки просто НЕМА! На ранок бачимо хлопців, котрі мінятимуть блокпост — на сніданок вони чеберяють у майках і шортах (це щоб не нервувати місцеве населення).

На площі, всіяній горобцями, стоїть пам’ятник Леніну, а оскільки він без напису, то шеф-редактор інтернет-видання «Новий погляд» Роман Онишкевич відразу висуває гіпотезу, що це може бути Шелест. Ми не проти: що нам — шкода? Багато мешканців на велосипедах, один підходить до нас: «Я, Губа Анатолій Михайлович, працював на Львівщині, а мій племінник Мазур Ярослав за СРСР був на Львівщині навіть депутатом облради. Не чули такого? Він на Сталінградської битви жив… Як звідки я знаю, що Ви зі Львова? Я Вас по ЗІКу бачив!». Ось вона — слава! Пригощає абрикосовим соком і варенням...

Територія дивної війни

В полудень ми знову на блокпосту з львівськими «ментами». Розказують про дивну військову техніку, яка йшла днями на Слов’янськ. «На одній з установок така бандура, — ділиться один, — що як зробить в людині дірку, то ти її скотчем не заліпиш!» Теж оповідають про російських журналістів, які робили спробу знімати пост на відеореєстратор. «Я йому відразу сказав: «Якщо ти не з «Дорожнього контролю», то припини зйомку, бо лишишся без техніки», — почувши цю фразу, товариші веселуна регочуть. В одного з них, на ім’я Ігор, у червні одруження. Разом проводимо огляд автівок, що виїжджають зі Слов’янська.

Процедура стандартна: один боєць дивиться в бінокль, повідомляє скільки людей в салоні й де вони сидять, інші беруть транспорт під приціл. Перевірка документів, обшук салону і багажника. Багато хто не стає на знак «Стоп». Таких завертають і вчать культури водіння. Іномарок майже нема: «четвірки», «копійки», поіржавілі «таблетки» — депресивний регіон, який нібито всіх годує. Ось на велосипеді їде огрядна жіночка в короткій жовтій спідниці. З однієї рації передають не без гумору на іншу: «Повний огляд транспорту. Не забудьте перевірити багажник».

«Пепеесники» в шоці від чоловіка, який щодня на велосипеді їздить на роботу. Коли він проїжджав біля них, спідометр накрутив вже 88 кілометрів. В оранжевих накидках без перевірки проїжджають у Слов’янськ на роверах і кілька роботяг — це майстри залізниці їдуть на роботу. А коли біля нас старший чоловік пояснив, що везе доньку з Барвінкового до Слов’янська, і мотивував: «Доньці сказали з’явитися на сесію, мусимо їхати», то стало зрозуміло — ТУТ ІДЕ ДУЖЕ ДИВНА ВІЙНА…

В цьому ми остаточно переконалися вже згодом, коли Андрій Антонищак, озброєний АК, з озброєним охоронцем на шаленій швидкості довозив нас по троє на «Шкоді» під останній, наїжачений кулеметами, блокпост (за ним селище Билбасівка, Слов’янськ і Краматорськ). Саме там ми з подивом дізнавались, що: ми ПЕРШІ українські журналісти, яким вдалося сюди приїхати (російські журналісти СПОКІЙНО приходять сюди з боку Слов’янська). «А ви не хочете з’їздити в Слов’янськ подивитись?, — цікавиться у мене і у керівника сайту «Вголос» Віктора Павлика командир взводу розвідки Юрій. — Е, ні, якщо у вас львівська прописка в паспорті, то не можна — пошинкують на дрібні шматочки! А так би могли собі з’їздити…» В акуратно виритих окопах — чатові, на дні — грубий каримат. Під деревами — бетеери.

Осіб п’ять сплять, за мішками п’ють чай, хтось риє землю, двоє розглядають подаровану нами книжку про левів Львова. Хлопчина комусь телефонує й каже російською: «Які у мене плани? Та побити якомога більше фрагів — і додому!» На шнурочку сушиться шолом, а на гілці дерева звисає автомат. Піддаюсь на пропозицію і йду з нацгвардійцями по воду. Попри те, що на вулицях Билбасівки бігають діти і сидять на лавках бабусі, гвардійці виставляють бойову охорону по обидва боки вулиці, починають швидко наповнювати банки і відра. «Може це в них «понти»? — думка зринає мимоволі. Ніби прочитавши мій погляд, охоронець Ігор каже: «В сусідньому селі — озброєні чеченці. Обкололися, забрали у підлітків мопед, зараз на ньому ганяють. Їм сюди доїхати — три хвилини». На вході на блокпост мене єдиного зупиняє весь у чорному суворий і не юначого віку «вевешник». Напружуюсь. «Я знаю, — якимось прохальним голосом починає він свій монолог. — Ви — журналіст із ЗІКу. Наші Вас бачили. Не знімайте, будь ласка, наших облич, бо можуть бути неприємності у наших рідних». О, Господи! Панове вояки, я — редактор газети «Ратуша»!!! 

Попри облогу між Слов’янськом та сусідніми населеними пунктами щодві години курсують регулярні автобусні рейси! Ви здивовані? А то! Це ж — АТО!!! Зі Слов’янська мешканці приватним транспортом їздять за харчами і Барвінкове, а ті, своєю чергою, — заправлятися дешевим газом… у Слов’янськ (хоча бензин у Слов’янську — 20 гривень)!!! Як вам? Дехто з пасажирів автобуса, що йде з «терористичного оточення», може ні сіло ні впало почати вигукувати: «Слава Україні!», і ніхто з його земляків не робить йому зауваження. Нам не пропонують одягнути бронежилети (зараз тут спокійно), але попереджають на поле не виходити — там розтяжки, та й узагалі за периметр обмежений окопами і «бетеерами» бажано не виходити — з посадки випадково може вистрелити снайпер.

Те, що тут «спокійно», підтверджує посічений кулями знак населеного пункту — «Билбасівка» і регулярні вибухи десь на двокілометровій відстані. «Міномет або з підствольника», — коментують ці звуки зовсім ще хлопчаки в десантних камуфляжах. Тут тримають оборону, окрім «майданної» Національної гвардії, яка влилась у Внутрішні війська (тутешні «вевешники» із Золочева — вони змінили тут кіровоградських), ще й житомирські десантники, які нещодавно поховали чимало своїх товаришів. І все це — не таємниця для ворога, бо яка може бути таємниця, якщо через твої позиції щодня їздить рейсовий автобус? Десантники — справжні герої. Особливо ті, що окопались біля телевежі під горою Карачун.

Чи знаєте ви, що їм на дві доби виділяють по 5 літрів води? В спеку, в «броніку», і в окопі! Що вони, замурзані, втомлені і смердючі, примудряються воювати і ВБИВАТИ уславлених чеченських снайперів, котрі пройшли дві чеченські кампанії, воюючи тоді з росіянами, які їх же тепер сюди і прислали?! Все у цій війні зі сотнями вбитих трошки не так, інколи складається враження, що назва «антитерористична операція», яка мала б бути блискавичною — це просто той самий камуфляж, який накинули на слово «війна», щоб нам усім не було так страшно…

Згинуть наші воріженьки?

Можливо. Але, повірте, далеко не відразу. На думку тих, хто тут воює, реальних російських розвідників і диверсантів тут щонайбільше сотня — півтори. Решта — це російські «нацболи», фашисти, авантюристи, козаки, найманці, українсько-російський криміналітет, і домінантна сила — це урки, люмпенство і декласований елемент. Тут його — до біса! Весь блокпост, який відбили наші хлопці у сепаратистів, і посадка біля нього, просто всіяні шприцами! У кишенях затриманих — амфетамін. Ті, хто неподалік перекривали дорогу техніці — половина невиліковні алкоголіки, і третина — закінчені наркомани!

200 гривень для багатьох — неймовірні гроші! Є цілі династії, де сидів прадід, дід, батько, син і онук! Злидні, бійки, велосипеди, мат, озлоблені жінки, безлюдні препогані дороги — це фундамент цього життя. Просвіток — ЗАБОРОНЕНО! Будьмо чесними: підтримка серед місцевого населення (нормального — не сколотого і не спитого) політики люмпен-терористів — до 70 відсотків (останнім часом вона почала різко падати — тут поважають СИЛУ і побачили, що з Росії до них допомагати прийшло бидло, яке нічим не краще від місцевих кримінальних аборигенів). На думку спеціалістів, військову фазу можна закінчити за 3 – 4 місяці, але далі потрібно роки, щоб ще відвоювати і поторочені шашіллю «совка» душі цих людей.  

Тепер трошки про витоки цієї ситуації. Все почалось не вчора, а ще в далекому 1994 році, коли кандидат в Президенти Леонід Кучма ПРОГРАВАВ тут вибори. Тоді до нього підвели чудесного дядька на ім’я Віктор Федорович Янукович, який зробив йому ВСЬО ХАРАШО! Після цього місцеві кримінальні еліти отримали право на БЕЗКАРНЕ ПОГРАБУВАННЯ ДОНБАСУ. Нічого не змінилось і за Ющенка, який пропонував усім братам традиційно обійнятися. Першими його пропозицію почули «братки». І стиснули цей край міст-привидів так, що тут усвідомили — в Києві ВСЕ ЗНАЮТЬ, але мовчать.

Ось що прості затуркані і залякані трудяги вкладали у фразу «Киев нас не слышит!»,а зовсім не ті преференції, що їх хотів отримати для себе ПАН Ахметов, який відкрив кримінальну скриньку Пандори. Зараз Ахметов і для бунтівників НІХТО — тут не люблять тих, хто програє. Тепер про технології. Чому саме Слов’янськ? Це місто було десятиліттями центром наркотрафіку в Україні. Це раз. Підготовкою до цієї кримінальної революції керували (і фінансували) особисто сини очільників ПР і ОСОБИСТО Юра Єнакієвський! Це два. Зброя тут складувалась ще з листопада 2013 року у часи лайтового Євромайдану — звідси Росія повинна була почати розчленування України. Але все пішло не так, і замість армії орків, котра мала змести людей, ельфів і гномів, виникла страшна кримінальна хвиля, котра перестала підкорятися своєму творцеві Саурону.

Тепер господарем становища стала людина, котра ще вчора харчувалася об’їдками, а нині отримала в руки автомат Калашникова, маску на голову і ВІДЧУЛА СЕБЕ БОГОМ! Десятки мобільних, озброєних, не підпорядкованих нікому груп стали домінантою сьогодення Донбасу. Їм не потрібна Україна, але деякі побачили, що ЇМ ВЖЕ НЕ ПОТРІБНА І РОСІЯ (як і вони їй)! Групи такі, як Гіркін і К у нас, як на тренувальному майданчику, відпрацьовують технології, які, можливо, у 2017 дозволять змістити з трону і… пана Путіна!!! Так, саме так: російські олігархи можуть фінансувати довготривалі геополітичні проекти, які в перспективі можуть дати шанс зійти на п’єдестал іншим, нині тіньовим диктаторам чи маніпуляторам! Для мене великою несподіванкою стала фраза з уст одного з бійців Нацгвардії:

«Фактично Україна єдина у світі вчинила реальний збройний опір Росії і ... я вірю, що дочекаюсь часу, коли Санкт-Петербург піде війною на Москву. І я тоді буду на боці Санкт-Петербурга»… 

Сідаємо в рейсовий автобус, який їде зі Слов’янська. На моєму мобільному грає «Чорне море». Пасажири замовкають. Ми вкотре напружуємось. Біля мене сидить в білій кепці чоловік, точна копія кримінальника з фільму «Антикілер». Пам’ятаєте, той, що постійно кричав: «Гребаный Екибастуз!»? Через крісло від нього чоловік з дружиною, на венах якого я добре бачу дві яскраві наркоманські «доріжки». Журналіст «Львівської газети» Гліб Ваколюк руйнує мовчанку, розпочавши з водієм діалог чистою українською мовою. Водій розгублений: скажеш щось погане про терористів із Слов’янська — заріжуть там, будеш мовчати — ці шість мордатих і неголених чоловіків, які сіли в салон на посту Нацгвардії і дуже скидаються на легендарний «Правий сектор», можуть позбавити тебе життя буквально тут. Він починає говорити щось ледь не про погоду. Мимоволі стає смішно...

В тому, що ми якийсь дуже засекречений спецпідрозділ, усі пасажири рейсового автобуса вдруге переконалися, коли на міліцейському посту на в’їзді в Харківську область (це наші старі знайомі львівські «пепееси») у нас єдиних не перевіряли документи, а на прощання ще й тиснули руки та обіймалися. У вікно ми ще встигли побачити хвіст приблудного Путіна. Чомусь згадався діалог з одним із цих міліціонерів. Коли ми дізналися, що добові у цих хлопців 33 гривні, хтось не стримався і спитав: «То що — за 33 гривні тут стоїте?» У відповідь ми почули абсолютно не пафосне: «Так. За 33 гривні. І за Україну»…

Микола САВЕЛЬЄВ, фото автора

P.S. Редакція «Ратуші» висловлює глибоку вдячність автору книги «Леви Львова» Юрію Гайді та директору фірми «Апріорі» Юрію Николишину за надані ними примірники книг та фотоальбомів і листівок, що були вручені як сувеніри нашим військовим.

 Опубліковано : 28.05.14 | Переглядів : 38874

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Тра.2016
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
 
Реклама