Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Володимир Соляр («Стріла»): «У зоні АТО смерть — не трагедія»
Володимир Соляр («Стріла»): «У зоні АТО смерть — не трагедія»

Додому із зони АТО заступник командира батальйону «Айдар» Володимир Соляр («Стріла») приїхав на два тижні. Каже, що до мирного життя адаптовується легко, адже він як військовий воював у Югославії та Іраку. Але солдати, які вперше опинилися на території бойових дій і пробули в зоні АТО 90 днів, спершу не могли сприйняти звичну реальність мирного життя, не розуміли людей, які в ній перебувають.

– Коли експерти збоку оцінюють, як почуваються, що відчувають солдати під час війни, то акцентують, що в зоні бойових дій багато горя, смертей, тому вояки потребують поговорити з кимось, хто готовий до цієї розмови…  

   — У зоні бойових дій смерть сприймають зовсім інакше, ніж у звичайному житті. От у нас недавно загинули товариші. Воно-то так, горе. Але — завезли їх, поховали, зібралися пацани, випили по сто грамів. Ну… Всі ми там були, знаємо, як це сталося. Їм дорога в рай відкрита, вони загинули під час бою. Все. Нема з того трагедії. Для рідних, звісно, — трагедія. А в зоні, де постійно йде війна, де вбивають і з того, і з того боку, коли, вибачте за слово, «двохсоті» лежать і тут, і там, на труп не особливо звертають увагу. Він може вже й розкластися, а реагують, ніби машина стоїть. То якби в центрі Львова лежав труп, усі би бігли дивитися, паніка була б у половини міста. 

– Наскільки відрізняється від реальної ситуації та картинка, яку нам подають? 

   – Багато чого не показують, напевно, щоб не травмувати психіку цивільного населення. І щоб багато хто не почав «косити» від мобілізації. А загалом — війна є війна. Свідомість людей у зоні АТО й поза нею дуже відрізняється. 

   У людини патріотизм або є, і її не треба мобілізовувати, вона сама йде захищати країну. Або шукає варіанти — втекти за кордон, захворіти, зламати ногу. Наш батальйон «Айдар» — батальйон територіальної оборони, на 95 — 97 % складається з добровольців. Хлопці приїжджають, військовий комісар на місці ставить їм печатку у військовому квитку про те, що вони мобілізовані, й повідомляє регіональний військкомат. Коли мені військком подзвонив і запитав, чи не хочу мобілізуватися, я посміявся і сказав, що вже місяць у зоні АТО у складі такого-то батальйону з відміткою у військовому квитку. Я поїхав із групою зі ста осіб, яка була ще з Майдану. Зібралися, зрозуміли, що починається, поїхали. Прибули в місто Білокуракине на Луганщині, біля російського кордону. Там уже було 18 осіб, і так почалося формування батальйону. Потім ще доїхали бійці. Згодом перебралися на базу в Половинкине біля Старобільська. Там тепер наша основна тилова база. Тоді вона була найбільш передова, бо далі був захоплений козаками Новоайдар. Нині в батальйоні близько 400 осіб. Втратили — приблизно 40. 

— Бійцям-добровольцям платять зарплату? 

   — Її платять тим, хто оформлений офіційно. Коли є великий наплив людей, військкоми часто технічно не мають змоги оформити їх, адже багато документів, картотек втрачено. Але хлопці все одно воюють. Тих, кому не платять, залежно від батальйонів, — від 30 до 70%. Скажімо, кримчаків не можуть оформити, бо немає зв’язку з їхньою базою. Донецьких, луганських не можуть мобілізувати, тому що військкомати згоріли. Є невідповідність сучасних законів і дійсності, що створює чимало бюрократичних проблем. 

— Які ще особливості батальйонів територіальної оборони?

   — Завдання в нас такі самі, що й у військових батальйонів. Просто після завершення війни ми повернемося кожен до свого життя, до своїх справ. Але є пропозиції, щоб потім на основі батальйонів територіальної оборони створити резервні батальйони, на кшталт європейської системи резервістів. Щоб у разі нестандартної ситуації батальйон зібрався і пішов виконувати завдання. 

— Солдати нарікали на найвище військове керівництво країни. Чи змінилася ситуація? 

   — Планувати якісь завдання й узгоджувати їх з керівництвом просто недоцільно. Бо доки інформація доходить по вертикалі вгору і назад, обов’язково трапиться зламаний щабель, з якого інформація провалюється. Тому все вирішують фактично на рівні місцевого керівництва, яке ухвалює рішення про ту чи іншу операцію. А про результат уже доповідають нагору. 

– Операції, пов’язані з ризиком, бувають часто? 

   – Майже постійно. Адже ми все одно перебуваємо на передовій. Навіть якщо територію звільнили від ворога, його немає там офіційно, є їхні партизани, агенти, розвідка, і їхні мінні поля не розміновані. Ми вже ніби зайшли далеко під Луганськ, а їхали в зоні за Новоайдар у тиловій стороні, і такі гриби ростуть у лісі… Хлопці зупинили машини, пішли збирати гриби, а за 5 метрів від них — мінне поле, розтяжки по траві. Тому вважати себе в безпеці, навіть глибоко в тилу, просто нереально.

— Як ставиться до Вас місцеве населення?

   — Коли я вперше потрапив у місто Щастя як розвідник, без демаскувальних ознак і тримаючи рот на замку, щоб не видати себе українською мовою, побачив місто, в якому всі ходили з георгіївськими стрічками, всі авто були завішані ними. Коли місто звільнили, воно три дні не те що було в паніці, а міста не було. Будинки стояли, а люди — хто повиїжджав, хто сидів у квартирах і дивився через вікна. Бо дуже багато розповідали неправди: що ми людей виводимо, розстрілюємо, і навіть… їмо! А коли мешканці побачили, що ніхто нікого не розстрілює, за волосся з хати не витягує, що в магазинах почали з’являтися продукти харчування, відновили своє курсування маршрутки (сепаратисти вилучили в перевізників техніку, а ліцензію порвали), то  поступово повиходили на вулицю, вступили у спілкування з солдатами. Буквально два дні, і вже місто живе своїм життям, люди ходять на роботу, щось відновлюють, будують. Діти бігають із синьо-жовтими прапорцями, прибігають до наших зі стрічками, на машини чіпляють. Наші хлопці вже починають зустрічатися з місцевими дівчатами, гуляють, квіти дарують… 

— Чи у місцевих змінюється уявлення про Україну? 

   — Змінюється. У нас є багато фактів, що місцеве населення почало воювати зі сепаратистами в середині міст, які ще окуповані, бо їм уже просто набридло. Є, наприклад, такі розповіді: вночі чоловік прокидається від гуркоту — до нього на подвір’я заїжджає система «Град», завалила паркан, розвертається і починає бити по центру міста. Він бачить, як снаряди рвуться в центрі міста, і розуміє, що сепаратисти не по армії стріляють, а по «своїх», місцевих. Люди, які підтримують терористів, роблять це відкрито, а ті, які не підтримують, не виявляють своєї позиції, бо інакше їх можуть розстріляти. Але в нашому батальйоні є ціла рота, яка складається лише з мешканців Луганська. 

— Українці в Луганську і у Львові, Тернополі відрізняються?

   — Так, менталітетом.  Східняки відрізняються пасивністю, яка, може, до нинішньої ситуації й призвела. Тривалий вплив проросійських сил, російського телебачення подавив генетично закладений патріотизм. Але наш патріотизм заряджає їх, і вони починають розуміти, до них починає повертатися свідомість. 

— Відчуваєте підтримку тилу?

   — Так. Дуже позитивно солдати сприймають тенденцію, що священики із Західної України, зокрема молоді, приїжджають на тиждень-два у зону АТО разом із караванами, які возять їжу, спорядження, їдуть додому і знову повертаються. Військові тішаться, що приїхали земляки. Є також гордість, що наважилися змінити мирну професію в тилу і прибули в зону АТО. А от постійне перебування закріплених священиків у зоні АТО, мабуть, недоцільне, бо тоді священика сприйматимуть як товариша, бойового побратима. А так є повага і гордість. 

— Що солдати роблять у вільний час, якщо такий є?

   — Відсипаються. Якщо є вільний час, то беруться за підготовку. Бо приходять, здебільшого, цивільні, доводиться вчити орієнтування, топографії. Дехто карту бачив або в комп’ютері, або карту доріг України.  

— За Вашими відчуттями, чи довго ще триватиме антитерористична операція?

   — Думаю, затягнеться ще на рік точно. Бо навіть якщо територію звільнять від загарбника, буде важко відбудувати державні структури, органи, і не тільки самі будівлі, а й у соціальному аспекті. Що більше до самого центру, то важче це буде зробити. І утримати кордон, бо прикордонні застави знищено. 

— Але те, що території звільнимо від ворога, — для Вас однозначно?

   — Однозначно. 

— Як Ваші дружина і семирічний син ставляться до того, що Ви в зоні АТО?

   — Як і всі. Плачуть, хвилюються, просять не їхати, але водночас і підтримують, кажуть: «Ти на своєму місці». Кожен має виконувати свою роботу. 

Розмовляла Наталя ДУДКО
 Опубліковано : 14.08.14 | Переглядів : 2311

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Сер.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
 
Реклама