Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Андрій КОЗИЦЬКИЙ: "Українська військова етика - не померти за свою батьківщину, а зробити так, щоб ворог умирав за свою"
Андрій КОЗИЦЬКИЙ: "Українська військова етика - не померти за свою батьківщину, а зробити так, щоб ворог умирав за свою"

Попри інформаційні технології XXI століття, коли війна, як і революція, може тривати в онлайн-режимі, усе ж розуміємо, що аж ніяк не все знаємо про те, що відбувається нині в зоні АТО. Адже, як резюмував Отто фон Бісмарк, "ніколи стільки не брешуть, як перед виборами, після полювання і на війні". У бойових умовах такий підхід частково виправданий, вважає львівський історик Андрій Козицький. Але, додає, досить часто брехня не припиняється й після війни. Як наслідок, виникають міфи. Історія Львова значною мірою міфологізована, зокрема й через те, що вагомий її пласт не описано у відповідних дослідженнях. "Leopolis militans. Нариси військової історії Львова" Андрія Козицького, що побачили світ у видавництві "Апріорі", - фактично перша книга, в котрій викладено мілітарну історію нашого міста за кілька століть. Під час презентації книги прозвучало, що книжка потрапила в історичний резонанс, може бути не тільки пізнавальною, а й корисною. Автор видання зазначив, що свідомо обрав популярний стиль викладу, оскільки більшість людей отримує історичні відомості з художніх фільмів та інтернету, а не з наукових праць чи джерел. 

- Якщо спробувати узагальнити, якою була мілітарна історія Львова?

   - Насамперед впадає у вічі те, що мешканці міста не глорифікували війну, ставилися до неї як до необхідної важкої роботи, а не як до легкої та захопливої справи, якою вона поставала в уяві деяких романтиків XX ст. Львів'яни берегли життя своє і тих, хто був на службі в міста. Не було військової бравади, бажання досягти перемоги за будь-яку ціну. Передусім - захист міста, тому вже у XIV-XV ст. з'явилася система військового вишколу львів'ян - усі здатні носити зброю чоловіки мали відбувати військове навчання. Задля привабливості, цей вишкіл поєднували зі змаганнями у влучності (переможець отримував престижне звання куркового короля, назва пов'язана з тим, що мішень була у вигляді півника - польською "курека"), а також із бенкетами та іншими розвагами. 

   Львів'яни усвідомлювали, що військову силу завжди можна використати не тільки для захисту від ворога, а й для придушення самих мешканців міста. Тому в періоди, коли міська влада хотіла взяти на службу більшу кількість військових найманців, завжди з'являлася опозиція, яка не давала на це санкції, вважаючи, що місто треба захищати самим. 

   Львів'яни подекуди брали участь у військових походах в інші країни, але робили це нечасто. У середині XV ст. мешканці міста спільно із королівським військом ходили у Молдову, а на поч. XVII ст. - разом із Лжедмитрієм I до московської держави. Ці два випадки за кількасот років не свідчать про якусь виразну тенденцію, тому не можна сказати, що львів'яни були імперіалістами й надокучали сусідам. 

   У Львові існувала продумана система збирання грошей для військових потреб. Скажімо, утримання в доброму стані фортифікацій міста фінансували зі спеціального алкогольного податку. Цей своєрідний акциз на продаж чи виготовлення всього алкоголю, що споживали у місті, стягували від кінця XV ст. Таким чином, як висловився один краєзнавець, "горілка Львів боронила". Крім цього, кожен мешканець міста за власні гроші мав придбати собі зброю. Оскільки багато хто волів зекономити, міська рада просила громадян не купувати дешеву та неякісну зброю, а потім навіть створила спеціальну комісію, яка перевіряла домашні арсенали, аби ті не підвели в разі небезпеки.

   Військова слава Львова поволі сходить нанівець у XVIII ст. Останній розділ книги я назвав "Прощавай, зброє!". У середині XVIII ст. фінансова ситуація Львова була настільки катастрофічною, що міська влада мусила продати майже всю міську артилерію. В результаті цієї сумної транзакції, яка, до речі, не залатала бюджету, бо більшість грошей пішло на бюрократичні витрати, місто невдовзі було змушене годувати чужу армію. У місті з'явився російський, а потім австрійський гарнізони, і Львів втратив статус автономності, який мав у складі польської держави як місто з магдебурзьким правом. Тобто принцип "не годуєш свою армію - будеш годувати чужу" вкотре підтвердився. 

- Яким, на Вашу думку, має бути сьогодні ставлення до зброї, яким його формувати в дітей?

   - Думаю, можна запозичити практику з країн Західної Європи, зокрема Великобританії, де є велика традиція стрілецьких товариств. Зброю не варто зберігати вдома. У Великобританії, після кількох фатальних випадків, коли психічно неврівноважені люди вчиняли масові вбивства, нарізну зброю зберігають не вдома, а в спеціальних клубах, де є добра сигналізація та постійна охорона. Ці клуби зазвичай розташовані за містом, і якщо хтось хоче постріляти, їде туди. Хлопчиків, звісно, треба знайомити зі зброєю. Мій приятель - українець, який уже майже 20 років живе в Лондоні, вчить своїх синів підліткового віку користуватися зброєю, пояснюючи їм водночас, що це дуже серйозна справа й з тим, що стріляє, немає жартів. 

- А дівчаток треба ознайомлювати?

   - Тільки якщо вони хочуть, якщо їм це цікаво. 

- Чи купувати малим дітям іграшкові пістолети?

   - Був свідком, коли не зовсім розважлива мама казала своєму малому синочкові, який бавився пістолетом і наводив його на людей: "застріль Олю" (дівчинка, що стояла поряд), "застріль пса". Іншим разом бачив, як граючись у "термінатора", малеча поціляла в хлопчика, який вдавав злого робота. Це мені сподобалося більше, бо в цій ситуації діти навіть граючись стріляли не в людину, а в умовного "кіборга". Іграшковий пістолет є для того, щоб діти навіть бавлячись між собою, поводилися з ним як зі справжнім, себто відповідально. Головне, щоб у дитини не склалося враження, що стріляти в людей - легко і просто. 

- Які саме міфи спростовуєте у своїй книжці?

   - Зокрема про те, що Львів був дуже мілітаризованим містом. Російсько-радянська військова етика звучить так: "вмираю, але не здаюся", "ми за ціною не постоїмо", тобто досягати перемоги, незважаючи на жодні людські жертви. Львів'яни ніколи не демонстрували такої етики. Людське життя завжди було важливіше, ніж військова перемога. Можливо, річ у тому, що якщо командир підрозділу посилає в бій не просто своїх підлеглих, а своїх сусідів, з якими добре знайомий, то не ризикуватиме ними настільки, наскільки ризикував би офіцер підвладними солдатами, які для нього - лише "витратний матеріал". Цікава деталь: під час облог Львова вилазки проти ворога, тобто найбільш небезпечні завдання, виконували лишень добровольці. Як правило, неодружені чоловіки, які не мали родини на утриманні, а крім того, не були єдиними синами в сім'ї. Це також свідчить про те, що наша традиційна військова етика полягає не в тому, щоб просто вмерти за свою батьківщину, а в тому, щоб примусити ворогів умирати за їхню. Виконати завдання, але не загинути самому.

- Нам здається, що війна, яка нині триває в Україні, - дуже нелюдська, жорстока. Це справді так, чи порівняно з іншими війнами вона досить типова?

   - Після розмови з чоловіком, двоє синів якого є кадровими офіцерами й уже понад 80 днів воюють у зоні АТО, зробив для себе висновок, що ми знаємо (мабуть, на щастя) не про всі жорстокості цієї війни. Навіть цим військовим, які вже мали б звикнути, війна видається неймовірно жорстокою. Однак треба зважати й на те, що багато десятиліть ми жили в умовах миру, унаслідок чого поріг чутливості людини до насилля чи жорсткості дуже загострився. Скажімо, в часи середньовіччя, коли не тільки через війни, а й через особливості побуту смерть та інші нещастя були дуже близькі для більшості людей (велетенська дитяча смертність, важкі хвороби, які люди не вміли лікувати, морові пошесті, часті руйнівні пожежі, імовірність умить втратити усе нажите роками майно через несподіваний ворожий напад), усі ці лиха сприймали більш притуплено, бо таким жорстоким було саме щоденне життя. 
 
  Щодо власне жорстокостей війни, то вже віддавна існують писані й неписані конвенції, які укладають між собою народи, подекуди негласно, щоб навіть під час найзапеклішої збройної боротьби не переходити певної межі. Але в процесі будь-якої війни настає момент, коли кожна зі сторін конфлікту накопичує в собі надто велику кількість претензій до супротивника. У такий момент відбувається своєрідний фазовий перехід, військові, часто за підтримки більшості цивільних мешканців своєї країни, можуть собі сказати: наш ворог нецивілізований, він нищить мирних людей, знущається з військовополонених, чому ми маємо бути з ним благородними? Війна - організований злочин, тому для того, аби припинити її, на думку багатьох людей, можна застосовувати всі заходи, зокрема й відверто злочинні. Логіка, думаю, зрозуміла. Якщо воювати "за правилами", війна буде тягнутися і вбивства триватимуть. Тому дехто вважає, що цілком виправданим є заподіяння противнику шкоди будь-якою ціною, якщо завдяки цьому буде припинено це організоване вбивство, яке називають війною. Часто демонстративна жорстокість на війні зумовлена бажанням психологічно зламати противника. Так зазвичай робить менш численна армія, яка розуміє, що тривалої боротьби не витримає, тому хоче примусити ворога припинити опір. У такий спосіб воювало монгольське військо в XIII ст., яке насправді, попри стереотипи, не було надто численним, а перемагало завдяки організованості й безоглядності. Я вважаю, що росіяни і терористи на сході є такими жорстокими зокрема й тому, бо розуміють, що довго витримати військову кампанію їм не вдасться. Усвідомлюючи, що всі ці пекельні нещастя на їхню голову накликала не українська армія, а саме провокація сепаратистів, цивільне населення на сході дедалі менше підтримуватиме терористів. Тому, на жаль, щодо жорстокості ця війна не є винятком. 

Наталя ДУДКО
 Опубліковано : 18.09.14 | Переглядів : 1440

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Сер.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
262728293031 
 
Реклама