Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Борис ГУМЕНЮК: «Якщо ми сьогодні підемо з поля бою, то потім туди повернуться наші сини і внуки»
Борис ГУМЕНЮК: «Якщо ми сьогодні підемо з поля бою, то потім туди повернуться наші сини і внуки»

У селі Піски, у передмісті Донецька, щодня і щоночі стріляють. Немає дня, щоб російська армія не намагалася прорватися на територію, яку контролює українське військо. Цю лінію оборони тримають батальйони «ОУН» та «Дніпро-1», батальйони Добровольчого українського корпусу «Правого сектору», 93-тя мотострілкова бригада, 95-та бригада, 17-та танкова та інші військові підрозділи. Заступник командира батальйону «ОУН», письменник Борис Гуменюк презентував у Львові свою поетичну збірку «Вірші з війни», а також спілкувався з журналістами. Його розповідь про нинішню війну – правдива й образна, пронизлива й гірка.


«Російська армія готується до прориву»

   …До Донецького аеропорту від села Піски навпростець — три-чотири кілометри, дорогою — сім-вісім. Якщо брати аеропорт за точку відліку, то Піски — справа від нього. Інакше кажучи, ми прикриваємо правий фланг нашим оборонцям аеропорту. Ми тримаємо Піски. Якщо буде на це воля Господня і воля вищого керівництва країни в Києві, ми ніколи наших позицій не здамо. Ми обов’язково переможемо. Чекаємо наказу про наступ. 
   
У нас іде війна. Жодного АТО не існує, жодного припинення вогню, перемир’я нема. Маємо справу із запеклим, добре навченим і жорстоким ворогом. І ця війна надовго. Судячи з повідомлень ЗМІ, і з того, що передає наша розвідка, майже суцільним потоком з боку Росії на територію України через неконтрольовані ділянки кордону заходить важка бронетехніка. Заходять «гради», артилерія, танки. 

   Стільки техніки, скільки тепер у Донецьку і Луганську, так просто не наганяють. Скоро зима. І якщо вони не почнуть атаку тепер, доведеться чекати весни. Навряд чи вони чекатимуть. Так чи інакше, у листопаді підуть на прорив. Усім відомо, що їм потрібен сухопутний шлях до Криму. Можуть імітувати атаку в будь-якому напрямку: Щасливе, Дебальцеве, аеропорт... Але в одному з місць можуть замість імітації піти на прорив. Сподіваюся, наші Збройні сили до того готові. Принаймні ми — готові. Готові, що не просто артилерія, а танки з десантом підуть на наші позиції, і це буде не кількагодинний бій, як зазвичай, а намагатимуться витиснути нас із наших позицій, щоб знищити, узяти в кільце. Досвід Іловайська добровольці засвоїли. Сподіваюся, Збройні сили теж. Як і наші паркетні генерали.

   Я готовий битися до останнього. Я і решта добровольців готові заходити в Крим, попри те, як до цього ставиться центральна влада. Іноді виникає враження, що українська влада погодилася з тим, що ми Крим втратили. Мусують різні думки: треба судитися і таке інше. Ще ніхто в нікого не відсуджував свою територію в судах. Ба більше, поширюють через ЗМІ таку точку зору: от ми будемо жити краще, вони самі попросяться. Ніхто більше не ненавидить Південну Корею, ніж Північна Корея. Що краще ми будемо жити і що гірше житимуть мешканці Криму, то більше вони нас ненавидітимуть. То наша земля. І ми повинні за неї битися. Ми повинні вибити ворога з цієї землі. Така позиція моя особиста, і, думаю, більшості добровольців. 

«Я знайду для нього місце у своєму окопі…»

   …У батальйоні «ОУН» воюють різні люди. За національністю, віросповіданням, мовою, віком, фахом. Раптом з’ясувалося, для мене як для галичанина (родом я з Тернопілля, а майже 20 років мешкаю у Києві), що мовна чи релігійна ознака не може бути первинною ознакою українця, українського громадянина, українського патріота. У батальйонах воюють мусульмани, буддисти, юдеї, громадяни Італії, Швеції, Росії, Білорусі. Нині вибір є не між Україною і Росією, а між добром і злом. Наша планета дуже маленька, і якщо мешканець будь-якої країни світу вирішив стати на бік добра, особисто я не можу йому в цьому відмовити. Якщо він приїхав, наприклад, з Австралії чи Канади і каже: «Я хочу бути поряд з вами, бути вашим братом, боротися разом з вами за вашу і нашу незалежність, за вашу і нашу свободу», я знайду для нього місце у своєму окопі, поділюся з ним своїм пайком, якщо треба буде, поділюся з ним своїми набоями. А далі — як складеться ситуація.

«Наша війна схожа на Першу світову»

   Батальйон «ОУН» — майже наймолодший. Я починав свою війну в батальйоні «Азов». Коли виникла можливість і необхідність створити новий батальйон, ми недовго думаючи назвали його батальйон «ОУН». З 4 серпня ми на передовій, зокрема з 12 серпня безпосередньо перебуваємо в щоденному вогневому контакті з ворогом у селі Піски. Батальйон «ОУН» — один із небагатьох підрозділів, які не мають жодного статусу. Формально ми не підпорядковані ні МВС, ні Збройним силам України. Ми добровольці в повному значенні цього слова. Тому все, що в нас є, — це все завдяки волонтерам, інакше кажучи, українському народу. 

   Приблизно 100 бійців з «ОУН» нині в Пісках, 100 бійців — на ротації, на лікуванні. Все-таки окопна війна — дуже складна і нудна. Наша війна нагадує Першу світову. Наче авіації нема, літаків ще не винайшли… Зі своєї гвинтівки чи автомата я не можу дотягнутися до позиції, де стоїть ворожа техніка. Тому ми фактично вимушені ховатися, захищатися в окопах, бліндажах, риємо траншеї через підвали зруйнованих чи напівзруйнованих будинків.

«Ротація – необхідна»

   …Творчість для мене — сеанс психотерапії. А психотерапія дуже потрібна. Був би я у Львові, пішов би до собору Св. Юра, помолився б. А на війні не завжди є можливість молитися, не встигаєш. У Національній гвардії через 45 днів ротація. У нас ще жорсткіше — через місяць. Іноді відправляємо через тиждень. Буває, приїхав молодий хлопець, стрельне, і йде блювати. Війна не для нього. Психологічно не може цього пережити. 

«Усі втрати ще попереду»

   …У нашому батальйоні немає загиблих за весь той час. У нас дуже жорстка дисципліна. Є 13 поранених. Щодо загалом втрат українських військовослужбовців, то, на жаль, вони значні. Але не менших втрат зазнають наші вороги. Їх умовно ділимо на два: так звані сепаратисти, де кількість втрат іде на тисячі, і безпосередньо російські війська (за інформацією, яка є у нас, кількість їхніх втрат може наближатися до п’яти тисяч). За час Афганської  війни Радянський Союз зазнав втрат, за різними підрахунками, 12 — 15 тисяч. За півроку війни в Україні вони вже мають приблизно половину тих втрат. Наші друзі з Ростова-на-Дону, з Таганрога повідомляють, що у них морги забиті, у рефрижераторах купа трупів російських військовослужбовців. Вони приховують це від свого суспільства. Бояться жіночих бунтів, зокрема материнських. Бо це був би дуже швидкий шлях до припинення війни. 

   Звісно, є втрати серед цивільного населення. На жаль. Тому що це — війна. Сепаратисти використовують цивільних як заручників. Намагаються розташувати свої вогневі точки в житлових кварталах, на дахах висотних позицій тощо. Звідти обстрілюють наші позиції, ми намагаємося туди не стріляти, але в кожному випадку буває по-різному, лінія фронту величезна, протяжність фронту вимірюється тисячами кілометрів. 

   Не хочу нікого лякати, але війни фактично ще не було, втрат ще не було. У нас немає іншого виходу. Ми або втратимо державу, свою ідентичність, або будемо битися. Тому вся війна, всі втрати ще попереду. Я в цьому переконаний. 
   Думаю, рано чи пізно почнеться активна фаза бойових дій. І ми будемо їх бити і гнати зі своєї землі. Якщо винести за дужки ядерну зброю, а її треба виносити, з низки причин, то ми приречені виграти цю війну. Просто українці, на жаль, знову б’ються на два фронти: зовнішній ворог, і ворог усередині країни. 

«Вони чекали, що прийдуть гуцули з Карпат і будуть їх різати»

   …У Пісках майже не залишилося цивільних, бо майже не збереглося будинків. Навіть не кожна десята хата придатна для житла. Переважно, ті, що залишилися (їх відсотків 5), — літні люди. Ховаються в підвалах. За моїми спостереженнями (я спостерігаю і як доброволець, і як письменник), 50% із них — за Україну, вони вже «хлєбнулі» братньої любові, побачили під усмішкою звіриний оскал, зрозуміли, що їм не те розповідали, багато років. Інші 50 % кажуть: «Ми за мир». Відверто деенерівську чи проросійську позицію не займає ніхто з тих, які лишилися. Ці люди півроку не отримують пенсії, не отримують жодного забезпечення, адже не працюють магазини. Продуктами харчування та всім іншим ділимося з ними ми. Для багатьох із них це було спочатку дивовижа, вони чекали карателів, бандерівців, що прийдуть гуцули з Карпат і будуть їх різати. А коли натомість я запрошую їх до нас на вечерю, заношу їм якісь тушонки, консерви тощо, то в бабусі сльози на очах, вона усвідомлює, що в житті щось не так зрозуміла, що їй щось не так розповідали. Українська держава впродовж 23 років їх покинула, віддала на розтерзання тим всім ахметовим і януковичам. 

«Не хочемо гинути — будемо народжувати дітей, які будуть рабами»

   …Для мене переломним моментом на цій війні була Волноваха. Коли побачив сюжети про загиблих молодих хлопців, про їхніх дружин (котрась вагітна, котрась тільки народила дитину), зрозумів для себе: краще загину я, якому 50, ніж пацани, яким по 25. А гинути хтось мусить. У нас нема іншого виходу. Не хочемо гинути — будемо народжувати дітей, які будуть рабами. 

   Якщо ми сьогодні підемо з поля бою, рятуючи власні шкури, то років через десять-двадцять на це поле повернуться наші сини і будуть робити те, чого не зробили ми. Будуть гинути, буде литися їхня кров. А через тридцять-сорок повернуться наші онуки. Ми маємо зробити свою чоловічу справу. Маємо воювати і маємо перемагати. Якщо доведеться, маємо гинути. Але краще — вижити і перемогти. 

Наталя ДУДКО
 Опубліковано : 13.11.14 | Переглядів : 1977

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Лют.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728   
 
Реклама