Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
РОЗБУРХАНЕ ПРИКОРДОННЯ
РОЗБУРХАНЕ ПРИКОРДОННЯ

"Роджик" утретє намагався вбити в мою підсвідомість: "Головне - спокійно. Якщо відчув, що з машиною біда, - впади на кермо і намагайся спокійно пригальмувати. Різне буває: якщо б водія, скажімо, вбило, то ти повинен просто виштовхати його з дверей на дорогу і якомога швидше зникнути з зони обстрілу чи засідки". Оскільки водієм на момент розмови був я, то така перспектива мало тішила. Не повірите, але через кілька кілометрів після цього наставницького монологу мені справді довелось лягти на кермо. І саме це нас врятувало…


   Чомусь у пам'яті, окрім образів прекрасних і чистих людей, які не "відмазались" від цієї війни "липовою" грижею чи таким самим "опікунством", відклались географічні назви, біля яких пролітав наш надміру завантажений "Мітцубіші" L300: села Броники і Дєньги, річки Самозванка і Мокра  Білосарайка (назву останньої всі чомусь вимовляють із помилкою і усмішкою). Незабутнє придорожнє кафе "Оскар" на Черкащині, офіціантка якого Наталя, блискавично оглянувши чотирьох чоловіків, натякала, що "Коли б остались, то у надвечір'я розтягували б у лісі аж три баяни, а потім усю ніч слухали  свєрчків!"…

Про особливості нинішньої війни вперше почули незамулений погляд бойового офіцера-прикордонника, який дозавантажував наш транспорт неподалік Києва. Він зі своїм підрозділом одним із перших прийняв бій з ворогом, який прийшов із Росії, і має право говорити те, що відчуває нутром. Саме такі, як цей підтягнутий чоловік, що промовляє інколи зі суржиком, не дають зруйнувати армію, не здали своїх хлопців і навчили їх виживати, не прогнулись перед начальством, не продали своєї землі й не скурвились. Командири окремих підрозділів, новітні комбати і комбриги, негаласливі  капітани і майори - вже давно мали б отримати позачергові звання і посади, замінивши на керівних посадах в армії тих, хто давно зажирів і втратив ініціативу та бажання воювати. Так обов'язково колись буде. В іншому разі - на нас чекає поразка.

   На думку нашого співрозмовника, найбільшим мінусом нинішнього українського війська є нестача стабільної професійної підготовки. Фактично життя вояків поділяється на два періоди:  "передок" і відпочинок. Саме тому якість війська збільшується по мікронах, бо брак базової підготовки (інколи солдати не знають навіть азів тактичної медицини) призводить до невиправданих і непотрібних жертв. Володіння зброєю, маскування і демаскування, робота зі сучасними приладами, оперативна підготовка… Деякі з цих понять - це terra incognita для тих, хто просто поступово тупіє в окопах. Саме тому, через надмір вільного часу і незадіяність, військові починають у тісних чоловічих компаніях постійно пити. Якщо в підрозділі 120 осіб, то завжди знайдеться що відзначити: день народження, іменини, народження сина, онука, храмове свято…Від горілки - величезні небойові втрати (пішов п'яний на мінне поле, висмикнув із гранати чеку, застрілив під час алкогольної агресії свого товариша). Інший бич - це невміння високих чинів керувати і злагоджувати діяльність підрозділів, страх узяти на себе відповідальність і нестримне бажання прикрити брак реальної роботи її величністю показухою. Щодо екс-керівника прикордонників пана Литвина в офіцера думка однозначна: "Він - реальний боягуз, і це я ще через брак доказів не вживаю термін "зрадник". Страшенно дивує військового і те, що командування не бачить загальної картини. "Ми стояли на бойових позиціях. Раптом бачу - їдуть два "газони" з людьми. Послав розвідку, кажуть, це везуть 45 переляканих непідготовлених мобілізованих, у яких зі собою автомати, по кілька магазинів із патронами і в кузові кілька десятків пружинних розібраних ліжок. І ВСЕ! Вони їдуть на позиції, де очікується наступ російських танків! Ви уявляєте?! Чим вони їх будуть зупиняти - ліжками? Де їхнє тилове забезпечення? БК?! Де їхнє артилерійське прикриття?! Хто дав таку тупу і злочинну команду?! А потім будемо, як у випадку з 51-ю бригадою, казати, що вони "боягузливо покинули позиції?", - обуренню прикордонника нема меж. - Багато речей, які відбуваються, можна було реально спрогнозувати. Дебальцеве. Я там був. Рідні "сєпарів" розповідали на конфіденційній основі, що "папа и брат говорили, что на Рождество будут дома", - хіба не можна було спланувати глибокоешелоновану оборону, коли було зрозуміло, що готується наступ? 

   "Обеесєшники" цілими днями ганяють чаї, їздять, аби день до вечора, ще й принагідно збирають для нашого ворога розвідінформацію, дістаючи при цьому величезну зарплату: хіба ці діячі зацікавлені у закінченні війни? "Правий сектор". Хороші солдати і патріоти. Добре показали себе і в Донецькому аеропорту, і в Широкиному. В Закарпатті зробили "косяк", яким військових не здивуєш, бо "зальоти" і НП бувають у всіх. Треба було його визнати, винних показово покарати - і питання було б вичерпано. Але ні - хлопці вирішили бавитись у високу політику, де вони - просто діти. І Порох їх реально переграв. А до цього хлопці просто псували якимсь високим дядькам їхні політичні розклади. На думку певних аналітиків, була якась домовленість у верхах, що ми мали дуже давно віддати Донецький аеропорт, а як "взаєморозрахунок" взяти Новоазовськ. Але все це на рівні розмов. А мобілізація? Танкістів кидають у прикордонники, моряків - у сапери, артилеристів - у тилові підрозділи! На полігонах стріляють три рази за чотири місяці!!! Наш спецназ, до речі, теж займається не своїми основними функціями. Так, виконують окремі завдання, а часто - просто охороняють периметр, що для діяльності таких підрозділів просто злочинно. Це все одно, як золотим молотком рівняти залізничні рейки. Армія, без сумніву, стає кардинально іншою - це вже не ті діти, що боялися стріляти в людей і віддавали цивільним свою бойову техніку".

   Завантаживши в Житомирі боксерську грушу і спортінвентар, вирушаємо в ніч. Врешті наша "праворулька" не витримує довгої їзди по бездоріжжю Кіровоградщини і Черкас, і під Дніпропетровськом я спершу чую, як її кидає вбік, а потім після дико страшного звуку, бачу в дзеркало, як відлітають шматки заднього колеса. Лягаю на кермо (дякую волонтеру і громадському діячу Андрію Рожнятовському, він же "Роджик") і тихенько на трьох колесах з'їжджаю на узбіччя. Поки хлопці міняють колесо, відходжу вбік. Трохи трясуться руки і виникає бажання закурити. Та якщо 50 років не курив, то вже, напевно, і не куритиму… Хоча не тільки куріння скорочує життя…

   У Запоріжжі отримуємо несподівану допомогу: волонтер Андрій зводить нас із людьми, які недорого рівняють диск і дають нову запаску. Коротко розповідає про себе: місцевий, допомагав місцевому Майдану, з армії комісований після контузії. Прізвища не називає. "Для мене допомога армії - принципове питання, - волонтер розглядає подаровану нами іконку, випалену на дереві. - Я розійшовся зі своєю дівчиною, з якою прожив 5 років, бо вона сказала: або я, або твоя діяльність. Не уявляю, як на запорізьку землю прийдуть люди, які навчатимуть нас, як бути "правильними" рабами! Недавно йшов у камуфляжі, то мене троє зустріли і дуже побили. Я живу в центрі, там салюти. Якось гримнув салют, я від несподіванки впав під підвіконня - залишився страх перед обстрілами. На фронті хлопці скаржаться: у них народжуються діти, а у відпустку ніхто не відпускає. Напевно, бояться, що не повернуться? Нещодавно в одного з сєпарів знайшли медаль "За визволення Криму"… Ті, хто каже: "А за кого я піду воювати? За тих жидів?!", - просто рятують своє сумління: твою землю топче ворог, і якщо ти нічим не допомагаєш, щоб його подолати - ти помічник цього ворога. Тому-то й приходить на село 69 повісток, а воювати йде ОДИН!"

   Короткий відпочинок у Бердянську, і нарешті - околиця Маріуполя. Нас зустрічають озброєні прикордонники. "Роджик" міцно обіймається з приятелем Сергієм "Циганом" зі Семенівки (ходять в одну церкву), і колона на надзвичайно високій швидкості пролітає вказівник "Заповідник Кам'яні могили" і низку блокпостів (пароль цього дня: "Тополь-Виноград". Паролі змінюють двічі на добу, і на переконання місцевих дотепників, їх вигадує чоловік, який добре обкурився). Збоку напис: "Дякуємо за чисті узбіччя!" Рожнятовський сміється: "А ми ще тут нічого не "зачищали!" У війни свій гумор… На в'їзді в Маріуполь - обгорілий Синьо-жовтий Прапор і напис: "Боже, бережи Україну!"

   Донецький прикордонний загін. Знайомимось із людиною, яка стає для нас у ці дні головним гідом і ангелом-охоронцем - заступник начальника Західного регіонального управління по роботі з персоналом полковник Костянтин Безпалько (позивний - "757"). І солдати, і офіцери стверджують: у цієї людини всі рівні. Саме таких професіоналів тут називають "людина війни". Образ суворого вояка псує лише щира дитяча усмішка. Меморіальна дошка 12 загиблим - донеччани вступили в перший бій із російською армією вторгнення ще в червні 2014-го, перший 300-й у загоні з'явився наступного дня, а в липні пішли "200"-ті… 

Розвантажуємо спортінвентар, їмо, отримуємо бронежилети і шоломи та переодягаємось у камуфляж: того, хто виділяється в групі амуніцією чи зблискує оптикою (наприклад - телеоператор), снайпер б'є першим. По хвилі наша колона з трьох джипів і озброєного ДШК "Кугуара" з кулеметником Толіком із Тернополя (позивний "Днєпр") на великій швидкості вирушає на базу окремої  оперативно-бойової комендатури "Зоря". На дорозі - бігборди з написом: "Сепаратизм приносит нестабильность и разрушение. Защити Мариуполь от сепаратизма!" На трасі, яку в будь-який момент можуть почати обстрілювати, жінки з дітьми торгують кавунами. Швидкість у зоні АТО - запорука життя: ворогу із "зеленки" важко прицілитись зі снайперки чи гранатомета. Що, однак, не зашкодило якійсь диверсійній групі знищити вантажівку з продовольством пострілом із РПГ просто в центрі Маріуполя ("Я знав водія дядю Сашу", - ділиться спогадами наш водій капітан Максим Стадник). Ще одна смертельна небезпека - встановлені диверсійно-розвідувальною групою на дорозі фугаси. 

   База. На подвір'ї потужний броньовик "Козак" - його пригнали сюди з Києва на тест-драйв. "Краще б кинули його на "передок" - там би й стало видно, на що він здатний", - перешіптуються прикордонники. На траві розкинув ноги улюбленець долі - Шпільман. Це знаменитий невеличкий собака, який приїхав сюди зі самого львівського міста Немирова в туалеті потяга, і тепер усі місцеві "дворняги" перед ним запобігають, бо саме йому на кухні перепадає все найкраще. "Після війни Шпільман точно емігрує в Ізраїль, - жартують хлопці, - бо дуже вже він на цій війні натерпівся!" Перші знайомства і фотографії. Група бойового прикриття, яка нас із "Роджиком" охоронятиме в "Кугуарі": "Папай", "Льова", "Доктор Зло", "Сєня". Водій джипа - "Лісник" із Хмельниччини. Майор із позивним "Сталін" фотографуватись відмовляється категорично. Згодом дізнаюсь, що його сім'я залишилась в окупованому росіянами Криму. Основний контингент "Зорі" - мобілізовані. Будуть тут не менше року. Географія широка: Львів, Житомир, Хмельницький, Волинь, Київ, Мелітополь. Найбільше хлопці втішаються газетам зі Львова і… свіжим анекдотам. Поки чоловіки щиро регочуть, розглядаю свіжі тату на передпліччях: скорпіони, черепи, крила, леви, ведмеді, орли - час біжить, а символи мужності та війни не змінюються. Секунди на збори, і ми довго трясемось на вибоїнах у "Кугуарі". 

   Пост  № 1. Два пси - Борзий і Сєпар (який прикордонник без собаки?), кілька кошенят без імені та безіменний крілик. "Було два - одного з'їли", - пояснює "Кок". Записую позивні: "Тесть", "Зять", "Борщ", "Тосік", "Гіві", "Гусь", "Демон". "А це наш "Космос" на "Зіркольоті", - представляють мені чоловіка в шоломі, який поважно залізає на БТР. Бліндажі, вириті переходи, на стінах нечисленні дитячі малюнки. Метрів за 150 за шлагбаумом видно, як проходить потяг, навантажений вугіллям. У порожньому дзоті просто зграї величезних мух. Десь далеко чути канонаду. "Арта працює", - з облич відразу сходять усмішки - цілу ніч битимуть". Край галявини таблички "Обережно - міни!". "Це ж по приколу?", - питаю у господарів. "Ні, все навколо справді заміновано, щоб диверсанти не підкралися вночі", - підказує "757-й". Це - війна, панове. Російсько-українська війна. 
   Степанівка. За колючим дротом неподалік від вусатого вартового одягнуті лише в шорти відпочивають ті, хто заступає звідси в наряд. Знову - земляки. "Гор", "Брат", "Китаєць", "Кочегар", "Каубек". Личаківська, Городоцька, Наукова, Братковичі. "Так, я з тої родини Кричковських, де маніяк Онопрієнко всіх постріляв", - літній чоловік змахує мимовільну сльозу, - онуків маю аж шість, то чом би свій край від нових маніяків не оборонити? Ти там напиши, що тут усе нормально. Стоїмо. Хай не бздять". Я обіцяв написати саме так. Що цікаво - багато мешканців тутешнього села - це переселенці зі… Сколе і Стрия! "Місцеві до нас приглядаються, особливо жінки, - вусатий вартовий поправляє "калаш" і підкручує вуса. - Але, вочевидь, бояться - ми ж для них "каратєлі".

   Місцеві. Не все так однозначно. Перша категорія - ті, хто за Україну, друга - ті, хто категорично проти (ворог), третя - хай іде війна, але не тут, четверта категорія - не будемо заважати, постоїмо збоку і подивимось. Остання група - домінантна. Ілюстрації: після того як місцевій церкві в селищі Зоря наші військові побудували туалет, піп страшенно заповажав владу і вже нічого проти неї не має. Нещодавно дівчина з Зорі виїхала до свого хлопця - він воює. Проти України. Багато хлопців утікають на той бік - воювати не за Росію, а за "совок". Тому, що нічого, окрім того "совка", вони у своєму житті й не бачили. Прекрасно виступила в селі львівська музична група "Немо". Місцеві відразу ж зажадали, щоб ті виконали пісню про "Военно-морской флот". Музиканти категорично відмовились. Почались незадоволені перешіптування: "А видите, какие они?!" Шептунам років по 25. В морфлоті не служили, СРСР не пам'ятають. Домінантне - посіяти незадоволення. Ті, кому до 40, ще піддаються на якісь аргументи, старші - поголовно апологети "русского мира" через зомбоящик. Після вдало проведеної українцями спецоперації на місцевому цвинтарі чотири свіжі могили. Ніде ні ДТП, ні масової епідемії. Усі новопредставлені - молоді люди… Питаєш у хлопчаків: "Батько де?" - "В Москві на заробітках. І тато, і дядько, і старший брат". Усі місцеві наркомани - теж з того боку… Одні щиро вибачаються, що самі накликали війну, інші кажуть: "Вот вы уйдете - и снова будет мир!" Наша розвідгрупа сиділа в порожньому будинку на Чамарлику - місцеві здали, хоча прекрасно розуміли, що від російських мін можуть загинути і вони самі. Хоча, як не парадоксально, нещодавно прийшов місцевий житель і показав, де лежать 63 заряди від "Града"…

   Справжньою інформаційною бомбою стало знайомство з маріупольською школяркою  Олександрою Мармутою. Ця маленька дівчинка своєю безстрашною поведінкою цілком заслуговує на звання "героїня". У час, коли в місті йшли перестрілки і вулицею ходили озброєні сепаратисти, ця дитина не зняла зі себе светр із Гербом України, а на шиї постійно носила великий Тризуб. Свою поведінку дівча пояснило просто: "Це МОЯ держава. І я не могла дозволити, щоб хтось хоч на хвилину подумав, що я в цьому засумнівалась. Багато мешканців Маріуполя дивились на мене тоді з захватом, хоча були й такі, хто мого вчинку не сприймав. Мені легше - я дівчина. А от моїх друзів-хлопців, які теж на кожному кроці стверджували, що вони за Україну, постійно били". Мати і батько Олександри у ті дні всіляко підтримувала доньку, а найбільшим їхнім страхом було те, що зайди залишаться в їхньому місті назавжди. Після того, як до героїні в школу завітали з подарунками стронгмен Василь Вірастюк і шоумен Олександр Педан, вона стала місцевою знаменитістю. Прикордонники на серпень запросили хоробре дівча з родиною в гості до Львова…

   Пост № 3.  Темніє. Нічого не видно - хоч, вибачте за каламбур, в око стрель! Несподівано дорогу перегороджує обдерта повалена сосна. З кущів: "Пароль?" З'ясувалось, що це лише стилізований шлагбаум, біля якого як із під землі виникає вдягнений у кікімору солдат. Маскування - просто бомбезне! Швидка екскурсія. Окопи, бліндажі, переходи. Про наявне озброєння домовляємось не писати, але прошу повірити - ворога тут зустріти мають чим. Власник "кікімори" представляється коротко: "Андрій, позивний "Вегас", сам я з Володимир-Волинського. Найкращі мої бойові друзі тут - "Монах", "Смуглий" і "Хохол". Це вони мене всього навчили". Інший вартовий біля ДШК представляється ще лаконічніше: "Ваха", "Житомир". Їхній командир - "Кум". До речі, понад 20 хлопців у загоні так і не мають позивних - "ще не прийшли". В ящику повно ліків. "Як ними лікуватися - маємо записано на листочку", - пояснюють бійці. "Док" на "Зорі" пояснив: "До 60 відсотків попереднього складу були з пневмонією. Хлопці в закритих тісних приміщеннях - іде взаємозараження".
   "Сартана". Заїжджаємо сюди після відвідин замаскованого опорного пункту "Приовражне". Грецьке селище і база іншого підпорядкування "Мостиська-1". Комендатура "Скеля". Неподалік річка Кальміус і морпіхи з Феодосії. Саме тут рік тому сепаратисти розстріляли цивільну похоронну процесію. Снаряд тоді влучив у гарний "Фольксваген-AMAROK" (їх тут називають "обмороки"). Водій голосив: "Боже! В салоні згоріли дві пари новеньких берців від волонтерів!" Сюди заїжджаємо наступного дня з тренером "Дніпра" Мироном Маркевичем і його футболістами. Хоча це вже шоста точка, але наш земляк жодному з бійців не відмовляє в автографі чи фото. Якось по-дитячому хлопці змагаються, кому більше перепаде футбольних м'ячів, шаликів і значків. На одному з опорних пунктів "Сартани" свист ракет і клуби чорного диму - в долині село, яке під сепаратистами, - там теж заворушились. Спітнілий і втомлений Маркевич, одягнений у синю футболку і важкий бронежилет, трохи розгублено усміхається: "У мене таке відчуття, що це все не зі мною, наче знімають якесь кіно, а я це все бачу збоку"… Хороша людина.

   Прикордонник Віталій із Хмельницького: "Вам би на Гнутове з'їздити - там цікаво. На блокпосту і наші, і "збройники", і СБУ. В небі постійно 5 - 6 безпілотників. Частина з них - наші. Місцеві кажуть, що на останньому сєпарському блокпосту автомобілі вибірково перевіряють… дві жінки! І всі їм підкоряються. На наступному почали рити серйозні бліндажі й будувати укріплення. Це, щонайменше, дивно, якщо ворог зібрався йти в наступ.
   Кілька днів тому бабуся свого дідуся на "дурку" в Маріуполь везла - ледве прорвалась: в "есбеушній" базі дідок був, у нашій - ще ні". Записую в блокнот назви автівок та БМП: "Таракан", "Стоматолог", "Комендант", "Крокодил", "Андрюха", "Барсик". 

   У Гнутове ми наступного дня не їдемо - там працює снайпер. Кажуть, під час одного з його пострілів куля пролетіла між головами двох бійців, які розмовляли… Шлях - на Волноваху і Новотроїцьке. Суворий комендант "Зорі" "Батя" (підполковник Сергій Родак) коротко інструктує: "Йдемо на максимально великій швидкості - в тому районі вчора стріляли з "Градів". Є реальна небезпека роботи ДРГ". Всі похмурніють. Капелан отець Тарас поправляє на бронежилеті хрест і єдиний усміхається. Страх відомий кожному чоловікові, і лише той, хто його поборов, залишає за собою право величатися цим званням. На неймовірній швидкості наші дві автівки, маневруючи між ямами, летять у бік Донецька. Коротке знайомство з трагічною Волновахою (на місці загибелі пасажирів маршрутки нині - скромний хрест), милування зробленою явно нашими краянами "Криївкою" - і вперед на Новотроїцьке! За кілька кілометрів бачимо чоловіка в камуфляжі, який під дощем впевнено керує будовою нового пропускного пункту. Це голова Волноваської військово-цивільної адміністрації Валерій Либінець. Саме він став ініціатором побудови у Волновасі пам'ятного знака "Прикордонникам усіх поколінь". Після інтерв'ю здираю з його рукава оригінальний шеврон і запрошую до Львова. "Давайте после победы, а то я дальше Киева и не был никогда!", - сміється керівник району. Десь неподалік постійно бухкає. "Це грім, Валерію Дмитровичу?" - "Да нет, это всего лишь "Град"! Но днем они по дороге не бьют".

   Гумор допомагає тут вижити. Діалог між "Доком" і "Байкалом": "Що на сніданок? - Гречка з підливою. - Чисто, як в армії". Перемовини по рації: "Давайте сюда - тут кабан на розтяжці підірвався, ділитимемо! - А ти йому хоч х.. відрізав? - Ясна річ. Бо м'ясо смердітиме! - А я думав - ти собі забереш".
   Зі спогадів: "Дивлюсь, у магазин заходить бородатий "збройник" із важким ПК: "Мені, будь ласка, півлітра квасу і стакан сємочок!" Та я б в гробу бачив по сорокаградусній спеці пертися з таким вантажем за стаканом сємочок п'ять кілометрів! Але ЗСУ - то сила!", "Дід не міг хряка, якого купив на українській стороні, назад на сєпарську перевезти живим - тільки тушкою. Страшенно розпачав, що через ту війну змушений буде "знічтожити такого красавця!", "Сєпарські зайці чим від наших відрізняються? У них вуха в інший бік, постійно підслухують, падли!", "Я пішов купатися. Вийшов - шкарпеток нема. Спецоперація".  Коли їхали броньованим "Кугуаром" по Маріуполю, патлатий відеооператор Юра Руденко заліз на місце кулеметника - гарна перспектива. Бійці "Азова": "Ду ю спік інгліш?" - "Та ні, хлопці, я з наших! Слава Україні!" На дворі - сміх.
   Роман із Давидова, батальйон "Азов", кінолог, позивний "Хвіст":  "Насправді у нас в "Азові" іноземців трохи було. Норвежець, литовці, білоруси, грузини, росіяни, словаки. Грузин "Гюрза" вночі пристроївся позаду сєпарської диверсійної групи - кількох відпрацював ножем. Навчає маскування. Поховали "Ратибора" зі Сибіру - осколок в око. "Іва" з Москви взагалі свого обличчя не ховає. Добре воює росіянин "Барс". Вони мої брати". 

   За два дні перед від'їздом до мене підійшов Андрій, хлопчина з Житомирщини і простягнув 200 гривень: "Візьміть. Я чув, Ви у Львові збираєте на операцію пораненому під Георгіївкою офіцеру". Позивний цього юнака "Доктор Зло"… 

Микола САВЕЛЬЄВ
 Опубліковано : 06.08.15 | Переглядів : 2587

Читайте також:
Обличчя номера

Oblyccja.jpg">

Завантажити номер

 
Календар
« Кві.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     
 
Реклама