Офіційний сайт газети Ратуша - Леся Калитовська: “Таких умов, як у Луганську, у Львові не запропонують” - Спорт

Леся Калитовська: “Таких умов, як у Луганську, у Львові не запропонують”

На чемпіонаті Європи в турецькій Анкарі наша землячка, уродженка Жовкви, яка нині виступає за Луганськ, Леся Калитовська завоювала “срібну” медаль у груповій жіночій гонці. Окрім цієї перемоги, Леся тріумфувала на чемпіонаті України з омніуму, який нещодавно завершився у Львові. На запитання кореспондента “Ратуші” про ці старти, секрети велоспорту, стан розвитку цього виду спорту в Україні та плани на майбутнє Леся люб’язно відповіла.

Голландка мене просто “вирізала”
— Лесю, поділися деталями “срібної” для тебе групової жіночої гонки чемпіонату Європи в Туреччині?
— Цей чемпіонат Європи проводили в Анкарі. Це була групова гонка на 136 км. Ми їхали її по колах, і за три кола до фінішу я їхала у відриві зі ще однією українкою — Лізою Ошурковою. Загалом у відриві їхали приблизно дев’ять гонщиць. А за два кілометри до фінішу нас почала наздоганяти група (тобто пелотон), яка “висіла” від нас приблизно у 300 метрах. За 1 км до фінішу донеччанка Ошуркова почала мене “розвозити”, бо я більше тяжію до спринтера-фінішера. За 700 метрів вона мене “розвезла”. Далі, помітивши, що її сили покидають і швидкість падає, я стала на ноги, наполягла на педалі та почала активно працювати і за 300 метрів до фінальної стрічки розпочала розганяти свій велосипед.

— Чого забракло, аби випередити голландку Нортье Табак, яка стала першою?
— Голландка, яка в мене виграла, просто “вирізала” в мене фініш з-під колеса. Не вистачило буквально трішечки...

— Як готувалася до цих змагань?
— Перед чемпіонатом Європи ми були в Криму та в Луганську на тренувальних зборах. Більше тренувалися в Луганську. Там дуже спекотно, а це, з одного боку, плюс, бо ми звикали до турецької погоди, спеки, про яку нас завчасно попереджали. В турецькій Анкарі приблизно такий самий клімат, як у Луганську. Хоча, скажу, що в Анкарі було навіть легше їздити і на тренуваннях, і на змаганнях, аніж у Луганську. Передусім тому, що в Луганську повітря дуже важке, його не вистачає. А в Анкарі — спека, але не настільки. В Луганську аж задихаєшся, можливо, це через шахти й індустрію.

— Як розцінюєш свій виступ? Чи очікувала на такий результат?
— У груповій гонці навіть не сподівалася на призи. Більше сподівань покладала на розділку. Там дистанція становить 26 кілометрів, і я сподівалася, що “заїду” у цій дисципліні на вище місце. На жаль, не судилося. Склалося так, що в роздільній гонці я посіла шосте місце. Хотілося, звісно, краще в розділці виступити. А от у груповій гонці навіть не очікувала, що так добре “фінішну” та проїду гонку.

Дуже люблю Львівщину і ніколи їй не зраджу
— А що скажеш про чемпіонат України, який нещодавно завершився у Львові?
— Це був омніум. Шість видів змагань розтягувалися на два дні. Три види в перший день, і три види програми - наступного. В омніумі я завоювала перше місце. А от моя колега по команді Світлана Галюк у підсумку стала другою.

— Чи можна вважати, що львівський велотрек для тебе є рідним, і саме завдяки цьому ти перемогла. Чи все-таки це підсумок щоденної копіткої праці?
— Для мене Львів — завжди рідне місто, а радше, не так Львів, як Жовква. Я дуже люблю Львівщину і ніколи не зраджу їй. Мені тут дуже подобається. Це навіть, попри те, що я побувала у багатьох країнах світу. Однак я вже багатьом своїм друзям казала про те, що не хотіла б поїхати кудись за кордон, аби там жити. Передусім тому, що дуже важко без підтримки рідних. Тому, як би мені важко не було, залишуся в Україні!

— Свого часу переїзд до Луганська був пов’язаний із кращими умовами для тренувань чи із чимось іншим?
— Так, із кращими умовами. Там дуже хороший тренер, і взагалі там забезпечують спортсменів з ніг до голови.

— Якби тобі запропонували у Львові умови для тренувань, які б не відрізнялися від луганських, ти б повернулася на Львівщину?
— Гадаю, що тут таких умов, як у Луганську, на жаль, не запропонують. Адже впродовж стількох років, відколи я поїхала в Луганськ, нічого не змінилося. Натомість із кожним роком щораз гірше. Я бачу, що в нас велоспорт не розвивається, а тільки завмирає. Скажімо, в Луганську він не западає, бо директори тамтешніх спортивних шкіл ШВСМ намагаються створити спортсменам всі необхідні умови для тренувань. Вони про нас дбають і всіляко підтримують. Наприклад, щоразу дають нам нову форму і велосипедний парк для нас щоразу обновляють. У Луганську я з 2004 року, поміняла вже цілу купу велосипедів. Нині у мене дев’ять велосипедів: тренувальні, шосейні, трекові, зимові, літні. Це все необхідно мати, аби досягати хороших результатів. А у Львові лише трековий і шосейний, та й то такі, на яких їздили ще 10 - 15 років тому!!! Про що тоді можна говорити. Про який розвиток?! Коли ж я приїжджаю на Львівщину, то хлопці-велосипедисти просто в шоку. Вони кажуть мені: “Лесю, ну в тебе й “ракета”. Тобто під словом “ракета” вони розуміють мої велосипеди. Мені образливо, що наша Львівська область так ставиться до цього виду спорту. Я розумію, що грошей на все не вистачає, але скажіть мені, будь ласка, чим Луганщина багатша за Львівщину?! Мені важко зрозуміти. А виходить так, що із тих грошей, які виділяє на велоспорт Олімпійський комітет на всі області України у Луганську гроші знаходять, аби придбати нам усе необхідне, а у Львові — ні.

У дитинстві була дуже сором’язливою
— Ти родом із містечка Львівської області Жовкви. Пригадай, будь ласка, завдяки кому ти вирішила осідлати “залізного коня”?
— У велоспорт мене привела моя сусідка та однокласниця Мирослава Тижбер. Вона мене вмовляла три місяці, аби я разом із нею пішла на велобазу. Однак я не хотіла, бо там були лише хлопці, а я була дуже сором’язливою.

— А ким мріяла стати у дитинстві?
— Хотілося бути вчителем. Хоча аж таких великих космічних мрій у мене не було. В школі дуже подобалася фізична культура. От, як кажуть, і пішла по фізкультурі.

— Як відновлюєшся після виснажливих гонок? Чи існують якісь маленькі секрети?
— Не маю жодного секрету відновлення. Відновлюватися встигаємо тоді, коли в дорозі. Це і є наш відпочинок. У нас немає відпочинку. Інші спортсмени навіть не розуміють, як ми можемо в такому темпо-ритмі змагатися та тренуватися. Вони дивуються, як це ми не відпочиваємо. Щоправда, в нас є день відпочинку. А от відпустки на 20 днів, як такої, немає. В нас, у велоспорті, без велосипеда можна відпочити щонайбільше три дні. Треба постійно тренуватися. Ці три дні випадають тоді, коли ми летимо кудись далеко літаком, чи їдемо потягом.

— Яка у тебе не підкорена вершина?
— Знову хочеться потрапити на Олімпійські ігри та докласти всіх зусиль, аби завоювати ще кращу медаль.

— Тобто золоту?
— Так, це найбільше бажання — завоювати золото Олімпіади.

Мстислав КОЦЬКИЙ-БОБ’ЯК