Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Господарство «Циклопів»
Господарство «Циклопів»

Репортер «Ратуші» побував у гостях у снайперському спецпідрозділі морської піхоти

«Андрію, — цікавлюсь в  командира підрозділу, - а чому в тебе все-таки такий, м’яко кажучи, дивний позивний — «Підлий»?  Офіцер усміхається: «Це пов’язано з певними нюансами мого колишнього навколофутбольного життя. А потім — дуже важко іншим визначити своє ставлення до людини, яка має таке псевдо» …

   … Те, що ми їдемо на війну, вперше відчулось ще на рибному ринку в Летичеві. «Дітоньки, ви «туди»? – спитала жіночка, котра торгувала котлетками з ікри ляща, а почувши відповідь, відразу ж почала збір риби та копченостей для «синочків». Ми трохи зарізко відмовились, і пані якось наполохано і розгублено глянула нам услід: «То чим же я ще можу вам помогти, рідненькі?»  

Дорога на війну

   Завдання у нашої групи було навдивовижу просте: доставити в н-ський підрозділ поблизу Маріуполя камуфльований 124-й «Мерседес», який завдяки Львівському управлінню юстиції переходив у власність військових. Волонтери і працівники юстиції Андрій Рожнятовський («Роджик») і Сергій Паламаренко (два роки воював в «Афгані», син чесно відвоював у львівській «вісімдесятці») взяли мене, швидше, за штурмана, який би не давав своїми балачками заснути водієві забитого під зав’язку «Мерсу», і з цим завданням я успішно за всі півтори тисячі кілометрів шляху впорався. З Андрієм у подібні мандри пускаюсь не вперше, Сергій Сергійович теж, на щастя, не розчарував…   

   Наш шлях пролягає в пізнавальних розмовах, водночас підкидаючи теми для них. Біля селища Садове говорити мимоволі починаємо про сміття і львівського мера, біля населеного пункту Громадське — про звитяги і продажність громадських активістів Львівщини,а доїхавши до села Сосни, зрозуміло, що про дерева…

   Вінниця. Смітники ідеально чисті. Вінничани підсміюються над нами. Стає неприємно. Хоча я і не люблю мера Садового, але тут пляма безгосподарності падає на все місто Лева, яке цього аж ніяк не заслужило… Маємо забрати одного бійця-морпіха, в якого завершується відпустка, але несподівано виявляється, що нових пасажирів має бути двоє. «Лис» і «Підлий» — екс-фанати вінницької «Ниви», майданівці, які просто звідти пішли на війну, і на східних фронтах ще з 2014-го. Богдана «Лиса», високого хлопчину в яскраво рудих шкарпетках і з фанатським тату на руці, проводжає на війну молода дружина, а 9-місячна донька довго махає йому долонькою через вікно. У помешканні Андрія «Підлого» сідаємо перекусити з родиною перед дорогою і намагаємось заспокоїти його маму, якій не вдається засунути в салон сумку з пиріжками. Ба більше — для того, щоб втиснути її сина, доводиться витягнути мішок зі «сухпаєм» — поїде «Новою поштою». Родичі — дід чи то прадід, бабуся, мама, братик — не плачуть, але в повітрі зависають флюїди тривоги. «Чого це ви так поводитесь, ніби на війну нас проводжаєте?!», — намагається жартувати Андрій. На нових пасажирах чорні тільники, в рюкзаках — чорні берети. «Лис» хвалиться «Підлому» своїм чорним блокнотом і білою ручкою — зовсім іще «пацанва», які горді від своєї причетності до елітної військової структури. 

   Рушаємо на Умань. Про цей відрізок дороги найбільш вдало сказав «афганець» Сергійович: «Дороги нема. Є тільки напрямки». Саме тут наша подорож ледь не добігає трагічного кінця — у сутінках «в лоб» нашому роздутому від волонтерських подарунків, генератора, бензопили (запасні колеса і маскувальна сітка їдуть на даху) і пасажирів «мерса» виходить потужне авто, яке, намагаючись обійти вирви, ями, надовби і ритвини, відвертає від тарану лише в останній момент. «Роджик» по-філософськи видає: «Козел!» Ми погоджуємось. Морпіхи голосно хроплять. Молодість.

Романтика «Чорних беретів»

   Летимо трасою на Одесу. Хлопці трохи розговорились. «Підлий» розповів, що повоювавши в АТО, повернувся до Вінниці, завершив навчання у виші, здобув офіцерське звання, повернувся в морську піхоту. Вони з «Лисом» мають право носити чорний берет морпіха, бо пройшли спеціальну надважку смугу перешкод і склали Присягу морського піхотинця. Хто не здужав пройти випробовування — матиме такий шанс аж через півроку. До речі, право носити чорний берет і форму записується у військовий квиток, що для мене стало новиною. День Морської піхоти України — 16 листопада. Ще однією яскравою відзнакою справжнього морпіха у наші дні є червоний шеврон на рукаві — його видають тільки тим, хто вже воював у зоні АТО. До речі, різні підрозділи морської піхоти мають різні шеврони: вовки, соколи, леви, ведмеді, шаблі. Ми їдемо до тих, хто носить на рукаві левів.

Презерватив, що рятує від… дощу!

   Подумки перелічую те спорядження, яке взяв зі собою і яке рекомендували брати журналістам, які їдуть в зону АТО, наші інструктори з Києва за що я їм глибоко вдячний. Аптечка, турнікет, розгрузка з багатьма кишенями (щоб не тягати зі собою рюкзак), фотоапарат і зарядка до його акумулятора, диктофон, мобільний, повербанк (пристрій для автономної зарядки мобілок), блокнот, кілька ручок, наколінники (найкращі — будівельні), ліхтарик, запальничка, дитяча присипка, спрей проти кліщів, дві пари свіжих шкарпеток, «арафатка», яка здатна виконувати відразу кілька функцій, бронежилет для прихованого носіння, добрі берци, і найцікавіше — кілька презервативів. Останні на війні не використовуються за прямим призначенням, але у випадку дощу в цю еластичну гуму можна надійно сховати документи, фототехніку чи мобільний. Щоправда, очі львівських аптекарів, у яких я питав: «Чи нема у вас презервативів без змазки?» я запам’ятаю надовго…  «Роджик» сміється: «Прекрасна «відмазка» для дружин!»

У тривожній темряві…

   Після кількагодинного сну — перепочинку в знайомого офіцера-розвідника в Одесі, на максимальній швидкості йдемо на Миколаїв — Мелітополь — Маріуполь. З динаміка лунає голос Шевчука з ДДТ про «мальчишку, котрый его об одном умолял: «Не стреляй!!!» В Мелітополі в очі впадає вітальний плакат: «С нашим праздником — 23 февраля!» від нардепа Євгена Балицького. Втішає те, що нинішні українські солдати про таке свято вже майже нічого не чули. В Маріуполі привертають увагу заправки «ТНК» — Тюменская нафтовая компания. Це щось на рівні параної. Найцікавіше, що в Маріуполі до нас, у салон, невідомо яким чином втискується з рюкзаком і зі сумкою ще один боєць із позивним «Скіф». Воїн після операції і не має як дістатися в підрозділ. Морпіхи своїх не кидають, і ми беремо прооперованого зі собою. Я вкотре тішуся, що сиджу біля водія на «місці смертника». Особливо, коли аж троє в салоні закурюють. З Маріуполя виїжджаємо на передок за паролями: «Джанкой» — підходить нацгвардієць, «Актау» — відповідає йому «Підлий». — «Проїжджайте!». Нацгвардію тут не люблять. Називають «нациками». Пояснюють просто: «У нас — старі «бетери», у них — «Кугуари». У нас старі автомати — у них каліматорні приціли.  В них найкраще спорядження. Але вони не воюють. То чому це все в них, а не в нас»? 
   Трясемось у повній темряві по вузькій лісовій доріжці. Справа і зліва — гущавина. На серці тривожно. Навіть я, людина не військова, розумію: постав тут невелику засідку — і ніхто живим не залишиться. Хлопці замовкають. Врешті в’їжджаємо в притихле село Н., і тут на спуску авто зупиняється. Закінчилась соляра…

Місцеві: все через вас!

   Поки під ліхтарики доливаємо пальне, поряд мовчки проходить місцева жінка. На моє: «Добрий вечір!» ні пари з уст. У темряві хтось із хлопців каже: «Чухаємо звідси. Бо місцеві завтра здіймуть «кіпіш». Оце нещодавно, коли була серйозна і потужна контрбатарейна перестрілка, йду зранку вулицею, а назустріч якийсь дідок-порхавка,  такий старий, аж пісок сиплеться. Він на мене так уважно подивився і питає: «Живой, что ли? А вас разве вчера там всех не поубивали?!». Прикро йому стало. І що ти йому зробиш, мухомору?».
   З місцевими тут стосунки непрості. Більшість — однозначно проти України. Ментальність, виховання, близькість Росії, родичі в Росії — все це стає ланками одного ланцюга. Хоча сам бачив — деякі брами на обійстях помальовані в синьо-жовтий колір. Фарба не свіжа.  Завідувачка місцевого дитсадка прийшла до військових: «Зріжте дерево, бо впаде на дітей». Зрізали, відтягнули КРАЗом, завідувачка дитсадка на військових молиться. Кілька років тому в цьому селі стояв добрбат, на жаль, добровольці показали себе з найгіршого боку — місцеві цього не забувають донині. Дехто ненависті навіть не приховує: «Родичі на заробітках в Підмосков’ї. Поселити не можу, навіть за гроші. А раптом родичі з дня на день приїдуть?». І потім ніхто не приїжджає місяцями. Розвідка РЕАЛЬНО знає, хто воює в ДНР і навіть у яких підрозділах. Наступного дня, прогулюючись із Сергійовичем селом, спочатку знаходимо сліди кількох влучних «прильотів», а потім,  біля старого блокпоста, зустрічаємо двох школярок. У них специфічна розвага: спостерігають за поліетиленовою пляшкою вишневого соку, який забродив і пускає величезні бульки. Цікавимось: чому так мало мешканців у селі? П’ятикласниця пояснює: «Да они просто все убежали в Россию!». Її подружка-дев’ятикласниця перебиває: «Ну почему сразу в Россию?! Просто куда-то выехали, и все!» — «І куди ж вони звідси могли виїхати?» — моє питання зависає в повітрі. Дівчатка беруть у нас шоколадку і, весело пересміюючись, йдуть шукати нових розваг. Помічаю багато зрізаних фруктових дерев — пішли на розпал, на облупленому будинку — зо п’ять сателітарних антен, на роздовбаній фермі місцеві алкаші крадуть залізо... Між іншим, тут теж усі знають про ганьбу із львівським сміттям і з сарказмом радять нам спершу дати раду своїм проблемам, а потім уже повчати інших…
   Біля паркану помічаю фігуру старого чоловіка з одутлим обличчям. «Як воно, батьку, на пенсії?  — цікавлюсь я, намагаючись увійти в довіру. — Вистачає?» — «Я — Григорий, — називається співрозмовник, — и еще не на пенсии». — «А скільки ж  тобі?» — «54-й». — «А мені — 53-й — то ми однолітки?» — «Ну да. Видишь, что наделали -то? Танки всю дорогу уничтожили. Это все Порошенко в Киеве». — «А хіба ваші заводи знищив не Ахметов у Донецьку?» Григорій перелякано замовкає. ТАК йому думати страшно. Підходить повновида жіночка: «Вот уж Порошенко-то наделал у нас дєлов!». Те саме нині говорили і в місцевому магазині: «Війну почав і не хоче закінчувати Порошенко!». Але десь я вже таке чув і раніше. Чи не у Львові з уст патріотів? Питаю в Григорія: «Дружина?» — «Да нет. Это моя мама. Я никогда не был женат». «Роджик» нас фотографує: «Обличчя Донбасу».

База «Циклопів»

   Нарешті ми на місці дислокації. Убогу хатинку морпіхи орендували в дідуся, якого забрали жити до себе родичі. Вимоги дві: аби військові не дали розграбувати господу і платили за світло. Хоча, якщо чесно, то я не розумію, що тут можна вкрасти: окрім бажання щось залишити, інших бажань не виникає. На горищі — позиція для спостерігача. Повне світломаскування, добре забетонована пивниця на випадок обстрілу, дальній гальйюн (ближній наповнився), декілька скрипучих ліжок із древніми матрацами, заклеєна паперовими іконами стіна, якісь примітивні гіпсові орнаменти на стелі, по всіх кутках рюкзаки, шоломи, автомати, ріжки з патронами і снайперські гвинтівки. На закопченій стіні напис пальцем: «Морська піхота» і«Солдати будуть сріляти, бо вони солдати». До речі, всі бійці спецпідрозділу мають запис у військовому, що вони «матроси»…

   Знайомлюсь із матросами. Чернігів, Суми, Одеса, Харків, Вінниця. Земляків нема. Позивні: «Медоїд», «Лютий», «Художник», «Мовчун», «Куріпка», «Четвер». З останнім навіть не виникає запитань: який позивний могла отримати людина, чиє прізвище Субота? Дарую хлопцям суперсокиру і «кішку» для розтяжок, а також два ножі «Глок» від добрих людей. «Підлому» 24 роки. Більшість — іще молодші. Зовсім дітиська. Прислуховуюсь, як філософствує перед Сергійовичем «Четвер»: «Я не п’ю, не курю і не дуже чимось цікавлюсь. Чули такий латинський вислів: «Народжений, щоб померти?» Це про мене». Хтось посперечався з товаришем, що кине курити. На молочну шоколадку… З нар голоси: «Я його фігачу мортирою, а вона нищить і корабель, і людей!» — це грізні морпіхи на мобільних ріжуться в «піратські кораблики»… 

   У підрозділі — «сухий закон»: з їхньою військовою спеціальністю пити — це приректи себе на смерть. В групі за час перебування в зоні бойових дій ні вбитих, ні поранених. Трапляється, шо «мисливці за головами» лежать по багато годин у снігу чи хляпатосі — заробляють собі хвороби на майбутнє…  Снайпери діють парами. Один із гвинтівкою, інший з автоматом.  «Скіф» гладить свою «снайперку» і називає її любовно «Анжела». Сам він із Харкова, його прабабця була кулеметницею у другій світовій війні. «Я не знала, що доживу до того часу, коли мій правнук воюватиме зі своїми з Росії». Я кажу: «Та які вони «свої»?!! Гірші за фашистів!» — «От тому я й плачу…», — згадує розмову з прабабцею Сашко «Скіф».

   Щодо гвинтівок: з нетерпінням чекають на якісь нові українські розробки, бо йти з СВД проти  бійця з суперстволом і оптикою трохи тупо (багато хто незадоволений, що морпіхів бойовий потенціал використовується не повністю). Про Barret ніхто й не мріє, але щось людське не зашкодило б. Пістолети на виходи тільки в офіцерів, хоча вони могли б стати в пригоді й сержантам. Бронежилети і шоломи на «полювання» не беруть — вони лише заважають. Коли не на бойових — тоді проводять навчання. Інші називають господарів «Брати Циклопи» або «Одноокі».

   Нічний спокій вартують дві собаки: біленька Догана і серйозний Антон. Прибились. На Антона морпіхи навіть одягали бронежилет, який він з гордістю носив. На їхньому рахунку — роздертий місцевий кіт і порція ненависті місцевих жителів, котрі чомусь вважають, що саме ці два укропівські пси давлять їхніх курей, хоча псів у цьому знелюднілому селі скоро буде більше, як людей. На вулиці починає якраз репетувати якась бабуся:  «Понавозили здесь своих собак — они нам курей давят!!!». «Дєд», розвідник, подібний на досвідченого англійського пілота, не витримує: «Не нравятся?! Хорошо. Тогда я сейчас перестреляю! ВСЕХ!!!!!» Бабка швидко зникає, женучи геть з дороги якихось індиків. «Дєд» раніше служив у Мар’їнці. Один рік, один місяць і один день. Каже, що тільки 9 днів було взагалі тихо. Тобто, «Мінські домовленості» діють. Але тільки короткий період. «Я був у Луганському. Там один гівнюк нам вдень широко усміхався, а вночі корегував вогонь», — коментує конфлікт із бабусею один із бійців.
   Окрім псів, як ми дізнались, наші сусіди, теж морпіхи, ще тримають свиню. На моє питання, як її звати,  почув: «Я її не питав…». Увечері ми, як досвідчені карателі, вже в гостях поїдали шашлик із цієї свині, яким нас пригощав земляк зі села Бабина Самбірського району. На поличці — ялинка, прикрашена патронами і … м’ясорубка. З живності бійці постійно ще згадували сотні польових мишей у бліндажах і окопах, яких бояться навіть коти і які не гребують канібалізмом, пожираючи… мишей! Починають завжди з відгризання голови. Цієї зими «полівок» не видно — можливо, постійні вибухи, а може, те, шо нічого не сіють і не садять, примушує їх кудись емігрувати. «Певно, теж у Росію», — жартують хлопці.  

   Після закінчення контракту, наш земляк хоче трохи відпочити і піти воювати в “Азов”. Що цікаво: за 4 доби ми чули від різних людей бажання піти в “Азов” аж тричі: там дисципліна, суворе навчання і “азовці” нині роблять на фронті справді серйозну роботу. Іноді навіть офіцери ЗСУ звільняються в запас і йдуть в “Азов” ... рядовими!

Вella detesta matribus (Війни — це страх матерів) 

   Вночі долинали вибухи. Міномети. До «передка» 5 кілометрів. Наступного дня зриваюся зрання. Вмиваюсь снігом. Вдягаю «щасливий» бронік «Скіфа», чекаю. Адреналін не дає сидіти на місці. За кілька годин розумію, що мене ніхто нікуди не поведе: проблеми індіанців шерифа не турбують»… «Підлий» втішає: «Та там нічого особливого, сидять люди в окопах і бліндажах, пильнують, мерзнуть, їдять. Час від часу щось прилітає. Переважно — без результату. «Битовуха». Ви потім напишете, а мені відразу «пред’являть»: «Хто такий? На якій підставі пустив на «передок»? «Чому фотки?» Я ображено мовчу, а потім йду з двома бійцями в село. Вони беруть зі собою автомати — без зброї тут не ходять…

   Дорогою хлопці розповідають, що зарплата під 13 тисяч гривень — досить непогано. Інколи навіть не розуміють, за що. На «гражданці» заробити такі гроші – важко. Але більшість тут не за гроші. Пригадавши про два презервативи в кишені, цікавлюсь, як тут із «жіночим питанням». Відповідь коротка: «Ігноруємо. Тут уже сьома ротація, і піди потім розбери, де чиї спірохети? Не з «Валею ВДВ» ж спати?». В медпункті, який позначений нанизаною на штир головою іграшкового ведмедя, знайомимось з «Алєксєічєм». Чоловік останні півроку тільки на «передку», прибув із Чермалика. Каже, що йде «на дємбєль» і що він мав статеві стосунки з такою війною. Пізніше хлопці пояснюють мені, що «Алєксєіч» — дуже правильний мужик, просто ні за що опустило начальство.

   Повз нас проїжджає вантажівка. Мінометна батарея. Знову лунає відгомін вибуху. Бійці поринають у роздуми і відверті спогади: 

   «Залежить від погоди — будуть обстріли чи ні: в тумані важче прицілитись і дати поправку, але той самий туман саме для нас — ідеальна погода для виходу. Солдат лінійного підрозділу в таку погоду переважно залишає пост і йде в бліндаж попити чайку. Якщо Ви думаєте, що це стосується тільки військових підрозділів «сєпарів», то Ви жорстоко помиляєтесь.
   Чуємо дешеві китайські рації й про що перемовляються. Скаржаться один одному, що «в часті» затримують зарплату і «нє с чєм будєт єхать домой!» Саме з таких розмов починаєш розуміти, що там воюють військові РФ». Людський ресурс квазідержав мінімальний, і всі вони розуміють, що він вичерпується. Це не 2014 рік, коли в Донбас з’їжджались найманці, які увірували в розіп’ятого «слов’янського хлопчика» і у величезні заробітки».

   «Обстріли: якщо між спалахом і звуком пострілу п’ять секунд – значить, відстань не менш як 1,5 кілометра, бо швидкість звуку множимо на кількість секунд — і вже можеш собі уявити – доб’єш ти туди снайперкою чи треба підбиратися ближче».

http://ratusha.lviv.ua/up/news/article/09_2017/perva2.jpg

    «А проти вас справді воює морська піхота Російської Федерації? » — «Та вже ж не української!»

   «Над хатою «Гради». В один і другий бік. Красота! А ми — посередині. Але це було, звичайно, ще до Мінських домовленостей. Он хлопці сміються!». 
   «Про результат відразу знаємо. Коли ми ефектно попрацюємо — отримуємо відповідну «отвєтку». З усього, з чого можна і не можна. Значить — поцілили і недаремно їмо свої макарони з «тушонкою».

   «Наша і сєпарська групи зустрілись у балці. Очі в очі. Вони «очканули», і ми теж. Розбіглися в різні боки, а потім давай один по одному без пуття фігачити — страх зганяти».

   «СП наш обстріляли, потім ми потрапили під обстріл АГСа. Забігли в «зеленку», зупинились. Як би не стали — потрапили б під залп. Пощастило. Або хай «Скіф» розкаже».

   «А що тут розказувати? Почали ми з Сашкою драпати. Я під ноги дивлюсь — «розтяжку» шукаю, а верхньої «розтяжки» і не помітив! Чую — ляск, а вибуху нема! А Сашко нижню розтяжку зачепив — аналогічно. Прибігли, нас аж трясе. Нічого зрозуміти не можемо. Потім дійшло: очевидно, граната дуже замерзла, і під час падіння запал не дав достатнього імпульсу. Наступного дня — відлига, і розвідка доповіла, що прогриміло там два вибухи. Значить — така доля…». 

   «Через оптику дивимось за річку Кальміус, а там чечени  на цвинтарі. Що в них — щодня похорони? Значить, там вони і кучкуються — треба вживати заходів».
   «Часто бачимо, як групи вночі пересуваються в наш бік. Не всі доходять. Наші сміються:«Це, певно, шахтарі повертаються з нічної зміни…» Хоча бувають й інші речі, скажімо, в повний ріст йде мужик у «кікіморі» і зі снайперкою. Не вистрілили, хоча й дуже хотілось. Потім зрозуміли, що це професійні снайпери військ РФ використовують якогось сєпарського дебіла як приманку, щоб ми викрили свою «лежку». Їм його не шкода, а дебілоїд навіть не розуміє, що є наживкою».

   «А в тому самому селі, де «сєпари» постійно кажуть, що «нікакіх войск ДНР там нєт», нашу розвідгрупу фігачили відразу з двох ПК, один відсікав відхід, а другий намагався вогнем знайти місце, де ми залягли. Гілки падали на голови. Лежиш — бровами окоп риєш. Це хто з двох кулеметів стріляв — бабки, котрі збожеволіли на радощах від приходу «русскава міра»?!!

   «Розвідка деколи робить смішні речі: розвідують дронами те, що вже давно розвідано». 

   «Діти пишуть у листі: «Дорогий солдате! Бажаю тобі повернутися живим додому. Хоча розумію, що це практично неможливо».

«Політика — на фронті лише комедія»

   Увечері через мобільний дивимось візит Надії Савченко у в’язницю до наших полонених. Обговорення передаю майже без купюр: «Це якась комедія для убогих!!! Подивись: один із полонених у синьо-жовтому спортивному костюмі з Гербом України!» Та його б сєпари примусили той Герб зубами вигризти і з’їсти!» А оце дебільне запитання Савченко: «А кип’яток вам дають?».  Ні, вони, б…ь, повинні під камери сказати: «Не дають і не давали», а потім вона поїде, а їм цей окріп увіллють у саме горло!!! Ще не вистачало, аби вони сказали: «Просимо нам більше не давати йогуртів «Растішка», а тільки «Живинка»! , і жодного «Хенессі», бо в нас від нього ізжога»!!! Задрала, чесно кажучи».

   Потім дивимося «сєпар-ТБ». Записую коментар: «Стоїть Раша-ТБ. Знімає сюжет. І відразу поряд ЧІТКИЙ звук мінометного пострілу. Та деколи шість-сім годин лежиш, чекаєш, коли буде той «прильот». А тут — увімкнули камеру — і постріл. Який висновок? Правильно: це, на прохання кіношників, самі сєпари і вистрілили!А більшість  тих, хто дає коментарі Раша-ТБ — кінчені сині «аватари». У цьому селі таких «старших сержантів ДНР» — у кожній третій хаті».

Політичні блокпости дивної блокади

   Оскільки військові політикою не цікавляться, то можу впевнено передати тільки одне їхнє переконнання: БЛОКАДА НА КОНТРАБАНДУ ВЗАГАЛІ НЕ ВПЛИНУЛА. Вона як йшла, так і йде.  А тепер кілька власних роздумів.
   Серед військових нині домінує така думка: якщо така блокада і була потрібна, то організовувати б її мала сама держава, а не клоуни на кшталт Вована, Єгорки і Семена. Те, що твориться сьогодні і на залізниці, і на фейковому блокпосту «Соловейко» («Нахтігаль») під Новотроїцьким, більше скидається на спробу якогось олігарха чи групи олігархів «віджати» бізнес у Ахметова чи отримати шантажем у Порошенка якісь економічні преференції. Злі язики називають прізвища Медведчука і Коломойського, які під свою ідею і справедливе гасло: «Ні — бізнесу на крові!» залучили сотні чесних військових на буремному Сході, яких використовують «втемну», і десяток громадських діячів на Заході України, котрі цілком розуміють, на кого працюють і за які гроші. До речі. Навіть солдати, які гаряче підтримують блокаду ОРДЛО, не забувають, що акція у грудні 2016-го почалась під гаслом: «Якщо Захарченко не випустить наших полонених — ми перекриємо шляхи доставки вугілля!» Перекрили. І що? Скільки наших полонених повернули бойовики в Україну?! І чи взагалі хтось згадує тепер про полонених? Запитань більше, ніж відповідей… 

Повертайтеся живими!

   Перед самим від’їздом похвалився хлопцям, що давно так не висипався, як на їхньому старому матраці. «Це тому, що у Вас ліжко з сюрпризом!», — зареготали дотепники. Нагнувся і сполотнів — піді мною лежала 122-міліметрова міна з автографами! Її видали одному з морпіхів як відзнаку того, що він закінчив курси корегувальників…

   У Дніпрі до нас у купе підсів Стас. Позивний «Ромео», воював в Авдіїівці. 130-й розвідбат. Сам сирота, їде у відпустку до дядька в Тернопіль. Мріє швидко одружитися, бо «якби мене вбили, то хай вона хоч гроші отримає». Про «Правий сектор» розповідає тільки хороше: «Да Вінчі» з Галича — його хлопці просто герої, гинуть без грошей і визнання, що вони там є!», «72-тка нас врятувала, хоча й людей поклали за ті «Алмази» до дідька!», «Вибух — чотири «трьохсотих», я доповів, що один — 200-тий. А він вижив! Дивина: я його мозок через тріснутий череп бачив!». 

   Вночі «Ромео» кидається на полиці, відштовхується ногами, мотає головою, викрикує: «Пацани, арта б’є — лягай!!!». 

   Зранку мріє: «Як усе закінчиться  — на море хочу! Пісок, діти, хвилі. Ніякого лісу і різких звуків! У кафе горнятко впало — я від страху ледь не збожеволів! Це вже назавжди буде зі мною…». Сергійович важко зітхає: «Я від «Афгану» п’ять років відходив»..

   Аби заспокоїти Стаса, кажу: «Доторкнись до цього прапора, він як талісман — я з ним увесь Майдан пройшов, по АТО поїздив, із тих, хто торкався, — ніхто не загинув. Поранені були, а от загиблих — ні». «Ромео» несміливо торкається: «Правда — виживу? Бо з моєї «учебки» (а я спершу на сапера вчився) вже половини нема. Усі — мого віку…» 
   Я невпевнено пообіцяв.

Микола САВЕЛЬЄВ, він же «Волоцюга», фото автора

Автор висловлює щиру подяку:

   Начальнику Львівського обласного управління юстиції Ярославу ЖУКРОВСЬКОМУ — за титанічні зусилля в оформленні «Мерседеса» для АТО. 
   Співачці та волонтерці Софії ФЕДИНІ — за генератор і бензопилу, оплату техогляду машини і заміну ГРМ.

   Львівському автосервісу “Рік-авто” за безкоштовне пофарбування автомобіля і заміну елементів двигуна і ходової.

   ГО «Львівський лицар» і його співзазсновникам Андрієві САЛЮКУ та Іванові РАДКОВЦЮ — за бойову сокиру і «кішку» для мінних «розтяжок».

   Волонтерським групам Людмили УРСУЛ зі Львова і Марії ЖУКОВСЬКІЙ з Добротвора — за маскувальну сітку для морпіхів. 

   Фірмі «Шкварка» і її керівнику Михайлові ГУЗАРЕВИЧУ — за смачні фірмові закрутки.
   Керівникові Винниківської школи-інтернату Лілії СВИСТОВИЧ — за неймовірних ангелят-талісманів, викладачам школи № 28 і школи № 3 Оксані КУЛЕБІ і Наталі ВЕРХОЛІ — за дитячі малюнки.

   Невідомому спонсорові з Польщі, який профінансував купівлю двох ножів «Глок».

   Невідомому спонсорові з Винник — за 40 блоків сигарет «STRONG».  
Моєму товаришеві, львівському журналісту і поету Романові ОНИШКЕВИЧУ — за чудесний вірш, який морпіхи повісили поруч із дитячими малюнками у бліндажі…

 Опубліковано : 08.03.17 | Переглядів : 1632

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Кві.2017
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
 
Реклама