Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Зіркове «Шоу обіцянок»
Зіркове «Шоу обіцянок»

Під час екскурсії виставкою Show promise («Шоу обіцянок») у Палаці мистецтв часто звучало слово «зірка». «Ще одна зірка сучасного мистецтва! Без цього художника годі уявити поважну виставку актуального мистецтва!». Звісно, яке ж шоу без зірок? Володимир Кауфман, Олександр Ройтбурд, Василь Цаголов, Віктор Сидоренко, Борис Михайлов, Арсен Савадов, Андрій Сагайдаковський, група «Нацпром» (Олег Тістол та Микола Маценко), Сергій Петлюк, Антон Логов — загалом 35 художників презентували своє трактування ідеї кураторів виставки Ігоря Абрамовича та Олександра Соловйова про мистецтво як точку опори в сучасному нестабільному світі з його плинною реальністю. У світі, «де людина стикається з загальною руйнацією всіх правил, водночас отримуючи безперестанні обіцянки кращого майбутнього. Така ситуація пригнічує, але водночас дає надію».

   Як звично для таких масштабних репрезентативних проектів, частина митців готувала роботи (йдеться про концептуальні живопис, графіку, скульптуру, фотографію, інсталяції, відеоарт) спеціально для «шоу», у декого їхні раніші задуми добре вписалися в концепцію, хтось запропонував свої готові давніші роботи. Один із наскрізних мотивів експозиції — хитка межа між реальністю та вигадкою, між реальним та віртуальним, між обіцянками та перспективами. Насправді «художники не дають обіцянок, вони роблять реальні речі, — каже Антон Логов. — Тому варто відвідувати виставки сучасного мистецтва, бо саме там відбувається реальний процес, якого не побачиш на вулиці, в економіці, у політиці».

   Степан Рябченко почав працювати над своєю «Дерев’яною історією» понад десять років тому. Йому йшлося про стирання хисткої межі між реальністю та віртуальністю, що суголосно з концепцією «Шоу обіцянок». Коментуючи свою роботу, художник відштовхується від російської варіації назви проекту — «Подавая надежды» й трактує хистку сучасність та її майбутнє оптимістично: «Якісь деталі цієї реальної віртуальності чи віртуальної реальності зникають, руйнуються, але фундамент — непорушний. Хай що людина придумає, хай до яких експериментів зі світом чи з людськими взаєминами вдасться, фундамент залишиться. Тому людина не має підстав хвилюватися. Головне — скерувати свої думки на творчість». 

   Інсталяцію «Вулик» Антон Логов виготовив із картонних коробок з-під різних товарів. Каже, що через одноманітність цих коробок хотів передати соціальну неоднозначність нашого часу. На коробки наклеїв зроблені на вулицях Києва фотографії зі серії «Київські інсталяції». «Коробки уособлюють спальні райони, їхню архітектуру. Водночас це монітори, на деяких щось відбувається, десь картинка з’являється, десь зникає, тобто йдеться про відсутність інформації, часу, всього. Щодо архітектурності, то її можна сприймати як місто наших ілюзій, наших нереалізованих фантазій. Золотисті смужки, наклеєні на фото, — як іронія з наших сподівань. Про Україну часто говорять як про «золоту країну». Але навколо — пострадянська дійсність, яка практично не змінюється», — пояснює художник багатошаровість своєї інсталяції. 

   Війна як домінанта нинішньої аж ніяк не певної реальності потребує від митців, які вдаються до інтерпретації цієї болісної й актуальної теми, особливої чутливості й смаку. Візуальне мистецтво, як і література, не може не рефлексувати про війну і людей на цій війні.  

   Назар Білик у скульптурі «Рубці» поєднав тему руйнування старих монументів та створення нових із контекстом нинішньої війни в Україні. Скріплені в об’ємний об’єкт металеві частини, з «ранами» від куль та прошитими «рубцями» — робота відтворює шматок умовного майбутнього монумента воїну-герою, але показує пам’ятник зсередини. «Якби мені як скульптору дали завдання виготовити такий монумент, то я представив би саме цей незавершений шматок», — зазначив Назар Білик.  

   У відеоарті «Гра без правил» Андрій Сидоренко рефлексує над ситуацією, коли в країні, де йде війна, діти граються на реальних танках і гарматах часів Другої світової. Художник запитує: чи можна дозволяти грати в ігри, які можуть викликати конфлікт сприйняття, чи варто втрутитися і залишити ці об’єкти як музейні артефакти? Чи можна зброю перетворювати на своєрідний атракціон?  Митець формулює для себе такі відповіді: «Будь-яка гра — пізнання світу. І не зрозуміло, чи в грайливій формі діти намагаються зрозуміти, як жити в суспільстві, де йде війна, чи, можливо, таким чином вони пробують через страх, який можна подолати, уникнути гайдеґерівського жаху, який зумовлює заціпеніння». 

   Для ефектної візуально роботи «Калібр смерті» Юлія Кисіль застосувала гільзи від артилерійських снарядів калібру 100 мм і 120 мм, які потрапляють чітко в ціль, а розраховані не на людей, а на броньовану техніку й будівлі. Однак у спорудах іноді є люди, тому з деяких снарядів витікає кров. Вона застигла, бо ті, що загинули, назавжди зупинилися в пам’яті їхніх рідних і близьких.
   Віктор Сидоренко в «Енантіодромії» показує непевний стан людини в сучасному світі. Художник нагадує, що «кожне стремління йде від злого до доброго чи від доброго до злого, кожне дійство іде до своєї протилежності». 
   Влодко Кауфман шукає і втрачає опору у двох однакових за назвою, але різних за тональністю інсталяціях «Обнадійливість I». Олексій Сай виготовляє античну коринфську колону не з мармуру, як робили древні, а з металопрофілю. Змонтувавши колону, він розбирає її на частини. Один і другий процеси — цілком реальні й безпроблемні. «Його «Коринфська колона, яка впала», уособлює іронію, а водночас відтворює реалії, правду життя», — коментує історик мистецтва Наталія Космолінська. 

   Олександр Ройтбурд зробив «Останнє селфі», з алюзіями до робіт Сальвадора Далі. Бориса Михайлова, який репрезентує Україну на цьогорічній Венеційській бієнале, представляють його фотографії. 

   «Шоу обіцянок», яке відбулося завдяки фонду «Zenko Foundation», триватиме до 16 липня. За цей час до Львова мають приїхати для ознайомлення з українським сучасним мистецтвом арт-куратори з Німеччини, Польщі, Австрії, Франції, зокрема з паризького Центру мистецтва й культури імені Жоржа Помпіду. За словами засновника «Zenko Foundation» Зенка Афтаназіва, у планах фонду — вийти на системний щорічний проект з презентації сучасного українського мистецтва за кордоном. А років через п’ять — започаткувати у Львові фестиваль-ярмарок сучасного східноєвропейського мистецтва: «Ми працюємо не з конкретними художниками, а зі зрізом сучасного українського мистецтва, з різними його пластами, поколіннями. Водночас ми не меценати, нікому нічого не даруємо, не даємо. Ми не підтримуємо художників, а спільно з ними працюємо. Беремо на себе важливу роль скоординувати дію всіх задіяних в арт-мистецтві осіб: кураторів, митців, критиків, галеристів». 

Наталя ДУДКО

 Опубліковано : 15.06.17 | Переглядів : 401

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Вер.2017
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
 
Реклама