Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Жебраки відкритого Львова
Жебраки відкритого Львова

Постаті, повз які щодня проходять сотні, а то й тисячі збайдужілих людей. 

Здебільшого вони не мають постійного місця проживання. «Бомжі», як їх звично і зневажливо називають. Ці безхатьки ловлять на собі співчутливі погляди, а часто – презирливі. В пам’яті жебраків, напевно, залишається кожен образливий діалог з рефреном «Іди зароби!», бо більшість з нас твердо переконана: з ними ТАКОГО трапитися не може ніколи...

  Східці «Преображенки» – єдиний вихід

   Під стінами Преображенської церкви, що на вулиці Краківській, на дощинці сидить скромний чолов’яга з однією милицею та невеличким пакетом для пожертв. Прохач одягнений у сорочку та потерті штани, з-під яких видніється перебинтована ліва нога, на ногах потерті чоботи.  

Попри життєву скруту, усміхається сонцю, ледь зморщившись від його проміння.  Ігор Рогот – так назвався чоловік – не втрачає надії на краще життя. Він розповів, що все життя працював, однак хвороба ніг стала тим камінцем на життєвому шляху, який поділив життя на «ДО» та «ПІСЛЯ».  «Збираю гроші на ліки, на прожиток», – переконує пан Ігор репортерську групу «Ратуші». – Працював на кавобазі, згодом водієм. Ціле життя працював, роботи не цураюся, аби була! Самі розумієте, тепер, щоб вижити, потрібні гроші, а через проблеми з ногами працювати вже не в силі». Чоловік запевняє, що насправді складно таким чином заробляти гроші. Та й соромно. «Люди різні бувають, хто пройде повз, навіть не поглянувши, а хтось трохи допоможе. На шматок хліба вистачає, і то добре. В мене є родина, син, однак у них свої проблеми, клопоти. А я виживаю, як можу», – ділиться наболілим пан Ігор. 

Під Андріївськими стінами

   Біля церкви Святого Андрія, що на площі Соборній, похилилася зажурена бабця, років 85. Бабуся в хустинці тягне зморщену руку до людей, інша рука тримає пластикову посудину для грошей… Жінка – Марія Кушнір, розповіла, що вона мешканка Львова, має квартиру, однак пенсії не вистачає на оплату комунальних послуг. Ціле життя працювала, зокрема на заводі «Сільмаш». Робочого стажу має 35 років. «Хіба я коли-небудь думала, що на старість вийду на вулицю просити гроші?! Йду сюди, як на каторгу, дуже тяжко, – каже пані Марія. – Я хвора, недочуваю, ноги болять. Тієї пенсії, що отримую, мені не вистачає, бо потрібно на ліки, крім того, маю доньку з інвалідністю, хвора на бронхіальну астму. Мушу стояти тут і просити милостиню. Таке життя.., – зітхаючи, розповідає жінка. – В моєму віці важко, люди є різні, є й ті, що проганяють. Того, що заробляю, вистачає лише на хліб. Продукти дуже дорогі, один батон коштує 10 гривень, а  бульба яка дорога…» – жаліється та переконує, що в неї це єдиний вихід, аби хоч якось прожити. 

   Поряд стоїть короткопідстрижена, скромно одягнена 51-річна Оксана Гейба, яка легким помахом руки витирала сльози зі щоки, мабуть, від болю. Нога жінки збільшена вдвічі, що не може не привернути уваги. Жінка радо підтримала нашу бесіду. Пані Оксана приїхала з Риги до Львова, де мешкає вже протягом 15 років, та скрутні часи були не завжди. «Я інвалід ІІ групи. Господиня будинку, де я жила, вигнала мене посеред зими. Я плакала, благала її, а вона вигнала… Хотілося б, щоб люди були трохи добрішими, менш байдужими до таких, як ми. Нам тільки потикають «бомж», а насправді – хто там знає, як життя склалося в нас і як складеться в тебе», – ділиться жінка. Оксана Гейба потрапила в автокатастрофу – і життя перевернулося з ніг на голову. «Я була вагітна в той час… мене врятували, а дитина загинула. Зараз у нозі полопали вени і всю пенсію витрачаю на дорогі тепер ліки. Там відкрита рана … Не можу довго стояти, важко, та гроші потрібні», – плачучи, додала жінка. 

Центрові з Міцкевича

   Життєвий шлях може бути доволі тернистим, та головне – залишитись ЛЮДИНОЮ. Де та межа людяності? Хто може назвати себе вільною людиною? І де правда та істина у всіх цих розповідях відкинутих на узбіччя? 
   «Ясна Зоря» – так називають нашу наступну героїню. 40-річна пані Зоряна та веселий 38-річний бородань Олексій з легкістю можуть назвати себе вільними людьми. Пан Олексій гордо, щиро усміхаючись, поправляє свого капелюха з надписом «Шериф», з погордою поглядаючи на патрульних поліцейських, які супроводжують нас у цьому круїзі жебрацьким Львовом. Знайомі його називають Шериф Лексус. Пані Зоряна розповіла про такий стиль життя, стверджуючи, що це просто виживання. «Кожен намагається вижити, як може. Влітку у Львові, а взимку, коли холодно, перечікуємо на дачі у Брюховичах. Ми зі Львова, та рідне місто над нами не змилувалося. Хтось має гарні маєтки, їздить на крутих автівках і їм нічого. А підійти тільки до нього попроси гривню... він скаже – немає! – каже жінка. – До в’язниці я працювала, а опісля влаштуватися на роботу не можливо. Тільки дізнаються, що сиділа, одразу на вихід... Я не цураюсь роботи. Дайте мені роботу, то працюватиму, а самостійно знайти важко. Повісили ярлик «судима», і все. На жаль, людина, яка була ув’язнена, для суспільства вже не людина, а НІХТО. Крім того, зараз на роботу беруть переважно молодих, енергійних... Куди нам грішним старим. Отак і живемо, – розказала пані Зоряна. – Моїй доньці 18 років, освоює третю професію. Старша також успішна. Постійно здзвонюємося, спілкуємося. У мене маленька квартира у «хрущовці», в якій вміщуються всі: зять, онук, двоє доньок та мама. Тому я «самоліквідувалася», аби не заважати їм. Це моє рішення. Молоді дівчатка хай собі спокійно живуть, головне, щоб вони не знали, що я так живу». 

   Підтримуючи розмову, пан Олексій додав: «Добре, якщо немає дощу. Коли несприятливі погодні умови – важко. Більшість людей байдужі. Буває, хтось проходить, сміється, тицяє пальцями. Нам морально важко, та ми себе не цураємося, бо ніхто не має морального права осуджувати іншого. 15 років ми на снігу, під дощем, у сонячну та холодну днину. Життя таке... Я завжди кажу, не зарікайтеся, бо ніхто не знає, що на нього чекає завтра». На це пані Зоряна додала: «Я колись мала все: гроші, авто, і все це втратила... Я майстер спорту, займалася плаванням, стрільбою та кінним спортом, а Олексій має чорний пояс з боротьби. На нас, безхатьків, ніхто не зважає. Люди проходять ніби крізь нас. Чи ми невидимки? Дякуємо тим організаціям, які роздають їжу, у четвер – «Оселя», у п’ятницю – корейці, а в суботу – баптисти. Єдине, що нас тримає у кулаці, – почуття гумору, дружність. Найголовніше, я впевнено можу назвати себе вільною людиною!». 
   Наступна спроба «ратушанців» поспілкуватись із безхатьками пройшла безуспішно,  отримали нагінки від агресивно налаштованих «бомжів» поблизу пам’ятника Міцкевичу. Вираз обличчя чоловіка у візочку ми запам’ятаємо надовго. Насуплені очі, жестикуляція та гучні мати у наш бік – було наче грім серед ясного неба. Ті, кого нібито постійно ображають, часто накидаються на порушників свого спокою першими – звичка самозахисту!

   Не можна оминути й циган, які, як трамвай, регулярно курсують вуличками Львова. Здається, вони усюди – у транспорті співають пісні, просять гроші на вуличках, обкрадають туристів, а про ромів на вокзалах взагалі можна писати роман. Може, цигани вже почали підігравати суспільним ярликам? Чому б ні?! «Ратуші» вдалось поспілкуватися з представниками міфологізованої верстви населення. На зеленій, оповитій сонячним промінням галявині, навпроти пам’ятника Данилові Галицькому, сиділо трійко жінок – Соня, Зоряна та Єва з двома дітками віком 7 та 10 місяців. Жінки розповіли свою версію реалій ромського життя. «Більшість людей проходить повз, допомагають лише одиниці. Та треба якось виживати. За день копійку до копійки важко назбирати. Людей багато, не кожен допоможе. Більшість оминає, відмахується. Ми ще з дітками ходимо… важко, оскільки і погодувати треба, цілий день на ногах… ще й погода не балує», – скаржаться жінки. 

   Безхатьків обходять десятою дорогою, кидають зневажливі погляди, та, поспілкувавшись з ними, відчуття двоякі, оскільки не знаєш: їх розповідь – вигадка чи реальність. Багатьом з них вдалося зберегти людяність та віру в людей. Виглядає на те, що більшість з них правдиві, бо, мабуть, їм немає чого втрачати. А нам – є… 

Анастасія ШЕВЧЕНКО, 
фото Лесі СЛЮСАРЧУК

   P.S. Редакція висловлює щиру подяку керівнику прес-служби патрульної поліції Катерині Рибій і керівнику управління Роману Пилипенку за надану охорону під час виконання редакційного завдання. 

 Опубліковано : 13.07.17 | Переглядів : 393

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Лип.2017
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
 
Реклама