Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Братство десанту
Братство десанту 

Володимир Шворак: «Ми, військова еліта — десантно-ШТУРМОВА бригада!»

Збірний образ радянського десантника для кількох поколінь —  це тільник, володіння прийомами рукопашного бою, білі куполи парашутів, купання п’яної «десантури» у міських фонтанах, пляшки, розбиті об голову на показових виступах і пісня «Сінєва». Цікаво, чи нині щось докорінно змінилось у сприйнятті воїна-десантника, бійця українських ВДВ? В переддень свята, Дня ВДВ, гість «Ратуші» — командир 80-ки, Львівської окремої десантно-штурмової аеромобільної бригади, кавалер ордена Богдана Хмельницького, полковник Володимир Шворак.

— Отже, Вам слово, Володимире Васильовичу! Але не забудьте: все, що Ви скажете, може бути використано проти Вас!
  
 — Тоді будьмо відверті. Образ десантника, який Ви окреслили, містить велику частку суб’єктивізму. Особисто я захотів стати десантником після того, як подивився радянський фільм «У зоні особливої уваги». В ті часи портрет десантника, на щастя, не вміщував у себе п’яних купань у фонтанах і биття об голову пляшок. Десантники — це в уяві підлітків були фізично сильні, витривалі, відважні й добре підготовлені воїни, які можуть виконати будь-які завдання, і в котрих сильний корпоративний дух. Це була військова еліта. І постійно було усвідомлення того, що ця елітарність не приходить просто так, вона гартується і виховується. До цього прагнув і я, й саме так і сприймав. І сприймав ТАК не один я. Потрібно сказати, що такі цінності, які існували у ВДВ, ще й культивувались. І я намагаюсь їх культивувати в підлеглих і сьогодні. Бо, як показало всім АТО, виконання поставлених завдань прямо залежить насамперед від рівня підготовки і професіоналізму, а потім уже все решта.

— Тоді дещо не святкове питання. Я поцікавився статистикою: з більш як 400 десантників, які загинули під час проведення АТО у 2014 — 2017 роках, понад сотню — це воїни саме львівської 80-ки. Про що це свідчить: зрада вищого командування, випадковість, недостатній рівень підготовки чи, можливо, те, що саме Ваш підрозділ застосовують на найгарячіших точках лінії зіткнення?
  
 — Будьмо точними: за час проведення АТО в нашій бригаді 104 бійці та офіцери загинули, сім вважаються «зниклими безвісти», поранених різного ступеня — 542. Усіх, хто був у полоні в незаконних озброєних формувань — звільнено. Такий рівень втрат я пов’язую насамперед із характером виконання тих завдань, які перед нами стояли і стоять. Ви вдумайтесь у назву бригади —«ДЕСАНТНО-ШТУРМОВА»! Зрозуміло, коли механізована бригада, то у них одні функції у веденні оборонних чи наступальних боїв, а у нас основне завдання — це ведення апріорі найскладніших боїв: штурмів і наступу. І це були безпосередні вогневі контакти зі супротивником на відкритій місцевості, де сховатись від вогню не завжди реально. Основні втрати в нас припадають на 2014 рік і безпосередньо на пекло Луганського аеропорту. 

— Житомирські десантники з 95-ї жартують, що інколи гасло «Ніхто, крім нас!» звучить як: «Б…ь, знову ми?!» Тобто, чи не саме десантурою закривають найгарячіші точки чи використовують її в не завжди найправильніший спосіб?
  
 — Робити штучний поділ на різні підрозділи різних родів військ — це категорично не правильно. Кожен робить свою важку роботу. Ми співпрацювали в АТО і з піхотними, і з танковими підрозділами — і жодних проблем не виникало. Найголовніше — це професійна підготовка і моральний дух. А, повірте, за дисципліною ВДВ все ж таки відрізняються на щабель від інших родів військ. І я це кажу не тому, що кожна жаба хвалить своє болото. Керівник ОТУ «Донецьк» якось сказав: «Як із вами просто: вам поставив завдання — воно виконується. У вас гарно діє вертикаль від командира бригади до командира взводу». Це об’єктивна оцінка нашої важкої роботи, бо моя власна оцінка може бути і суб’єктивною.

— Окрім Луганського аеропорту, які ще сторінки бойового шляху 80-ки особисто Ви вважаєте героїчними? Президент в одній зі своїх промов згадував «львівських десантників, які відвоювали Україні Щастя». Але ж географія боїв була набагато ширша?
   
— Спершу 80-ка (коли ще не було самого терміна «АТО») виконувала завдання з перекриття державного кордону в Полтавській і Сумській областях. А потім перейшли власне в АТО. Пишаємось виконанням низки бойових завдань у районі Кримського, Станиці Луганської, боями в Пісках і захистом Донецького аеропорту. Штурм і захист Савур-Могили. Я пам’ятаю, була така телеграма від керівника АТО під час боїв за Дебальцеве: «Навіть незначна присутність підрозділів ВДВ підвищує стійкість механізованих частин». Там, де ми стояли, не було моментів, де нам би було соромно, що ми не виконали завдань чи когось підвели.

— Два факти. Вночі 1 серпня 2014 року бійці 80-ї окремої аеромобільної бригади, що тоді обороняла Луганський аеропорт, знищили велику колону бойовиків, що рухалась від Суходольська до Луганська. В результаті вдало проведеної засідки Ви тоді знищили 7 танків ворога, 5 БТРів, три установки «Град» 6 машин із боєзапасом, живої сили ворога понад 120 осіб. А вже через місяць, 5 вересня 2014 року, бійці 2-го батальйону 80-ї аеромобільної бригади та батальйону «Айдар» самі потрапили у засідку під Веселою Горою між містом Щастя і селищем Металіст. У тому жорстокому бою десантники втратили 23 бійці загиблими та зниклими безвісти. Згадуючи минуле, чи не вважаєте Ви, що ворожа засідка під Веселою Горою у вересні стала своєрідною «отвєткою» на організовану львівськими десантниками засідку в серпні 2014-го?
  
 — Я б не поєднував ці два бойові епізоди, бо розвиток ситуації від серпня 2014 року до вересня 2014-го був головно в тому, що саме у серпні 2014 року Росія, побачивши, що за тиждень-два ми вже вийдемо на кордони нашої держави, ввела свої танкові колони та інші регулярні військові частини, які на той момент були краще підготовлені, краще забезпечені й із якими було надзвичайно тяжко воювати. Звідси і велика кількість жертв з нашого боку.

— Кажуть, людина до всього звикає. Ви за ці роки звикли, що той, з ким 10 хвилин тому розмовляв, за якусь мить перетворюється на криваве місиво? Страшно навіть уявити, як це: повідомляти рідним про смерть їхньої дитини…
  
 — Напевно, це найважче у нашій службі — спілкування з родичами тих, хто загинув чи пропав безвісти. Адже, хоч як би там складалась ситуація на війні, а будь-який командир безпосередньо відповідає за тих людей, які є в його підпорядкуванні. Є чи колись були. Що тут скажеш… Слова підібрати дуже важко чи для того, щоб вселити надію, чи констатувати факти, чи просто розрядити обстановку. Переважна більшість рідних, попри все, все-таки розуміють, що їхні сини чи чоловіки, які там загинули, поклали свої голови саме за наше тут мирне життя. Саме завдяки цим хлопцям ми тут не прийшли до того, що за якусь частку секунди люди втрачають усе матеріальне, до чого йшли все життя, а найгірше — втрачають рідних. Усе-таки, погодьтесь, коли гине військова людина, то це тяжко, особливо для близьких, але коли гинуть цивільні невинні люди, то це зовсім інший вимір втрати.

http://ratusha.lviv.ua/up/news/article/30_2017/perva1.jpg


— Ви стали військовим усвідомлено, чи це випадковість?
   
— Моя військова біографія не зовсім типова: я закінчив школу у 1990 році, коли валився Союз. Військовим хотів стати завжди. Але події в Тбілісі, коли армія була використана проти цивільного населення, очевидно, і викликали слова мого батька: «Коли Україна стане незалежною — тоді й підеш служити до Збройних сил України». І я вступив у Луцький педагогічний інститут на історичний факультет. А коли у 1991 році відбувся референдум про Незалежність України, то я у 1992-му вступив в Одеське об’єднане командне училище, це був перший український набір у незалежній державі на загальновійськовий факультет, бо тоді ще не було десантного. У 1996 році я цей заклад закінчив і потрапив до Хирова. Пройшов по кар’єрній драбині, й нині з березня 2016-го керую «вісімдесяткою».

— Поранення дістали в Луганському аеропорту? 
  
— Ми в Георгіївці шукали дорогу на аеропорт. Я був на БТРі, коли ми виїхали на позиції ворога. Під час обстрілу куля потрапила в ногу.

— Хлопці з 80-ки переконували мене в Щасті, що позиції на Веселій Горі можна було залишити за нами і не віддавати?
 
  — Можна було. Але… Позаду Веселої Гори — річка Сіверський Донець, досить широка і глибока. Міст тільки один — у Щасті. Серйозних укріплених позицій на північ і на південь від Веселої Гори не було. Місто Слов’яносербськ було захоплене сепаратистами. Станиця Луганська аж до Вергунки — теж. А тепер уявіть: сепаратисти виходять справа і зліва на Сіверський Донець, і плацдарм Веселої Гори опиняється в оточенні. Як його забезпечувати боєприпасами і провізією? Як евакуйовувати поранених, які обов’язково будуть, і значні, на такому клаптику? Залишили б підрозділи на Веселій Горі — й самі створили б той самий 32-й блокпост, який свого часу був повністю відрізаний.

— Що, на Вашу думку,  було найслабшим місцем у підготовці десантників: рукопашна, володіння зброєю, вміння маскуватися, тактика, медицина?
  
 — Найслабше місце — це брак навченості та злагодженості. На початку АТО, у 2014-му, ті «стратеги», які казали, що в нас 4,5 мільйона людського мобресурсу, опинились у дурній ситуації. Рівень індивідуальної підготовки мобілізованих, м’яко кажучи, був дуже слабенький. За моїми спостереженнями, ті, хто був на службі вже після 1999 року, фактично в армії не служили. Вони НІЧОГО не вміли. Взагалі. Три патрони відстріляти за всю службу — це, погодьтесь, малувато. Не вміли кидати гранати, не вміли і просто боялись водити техніку. Професійної військової підготовки фактично не було. Злагодженість підрозділів була майже на нулі, люди були мало вмотивовані, випадки боягузтва були, як і скрізь, і тут нічого дивного нема. Уявіть собі — в третьому баті було власне десантників відсотків п’ять, а решта — це були всі ті, хто прийшов із третьою хвилею мобілізації: прикордонники, механіки, водії. «певеошники». Я, щоправда, не бачив першої та другої хвилі мобілізації. Але те, що я побачив у третій, — це була не армія.

— Створення контрактної армії — це було правильне рішення? Чи все-таки має бути загальна мобілізація тощо?
 
  — Однозначно правильне: будь-яку роботу має робити спеціаліст! Інше питання: має бути суворий контроль і чітка відповідальність. Мене дуже дивує, коли сьогодні приходять із медичним висновком: «Не придатний для військової служби, тому, що в нього «тривожний сон»! Подумайте тільки: «Тривожний сон!!!»

— Страх — це одвічний супутник війни. Є засоби його перемогти?
  
 — Страх — це природна реакція організму, яка скерована на самозбереження. Не всі народжуються хоробрими, і це природно. Питання в іншому: наскільки людина може переступити свій страх, перебороти його, врешті — керувати ним? Скажімо, від обстрілу не втечеш. Треба сховатись і молитися всім богам. Хоча ти і тут, як командир, повинен пам’ятати, що йде обстріл, а під його прикриттям вперед може висунутись якась ворожа ДРГ (диверсійно-розвідувальна група. — Авт.) противника. На сьогодні «обкатка» бійців в АТО теж проходить, але тепер уже легше, бо більшість бійців мають серйозний бойовий досвід, вони дивляться один на одного і добре знають практику поведінки у певних ситуаціях. Якщо людина втрачає здатність адекватно реагувати, у неї з’являється «маска страху», то її відразу ховають в укриття і виводять із цього ступора.

— Алкоголь — це не тільки приглушувач страху, але й, на думку багатьох фронтовиків, та зброя, яка винищила наших солдатів більше, ніж «Гради» ворога… Як із цим у десантників?
 
  — Скажу відверто: в нас такі випадки були в 2014 — 2015 роках. За весь 2017 рік у нас, на щастя, не було ЖОДНОЇ невиправданої жертви. І хоча всі ситуації і в цивільному житті не передбачиш (а в бойовій обстановці тим більше), однак — факт є фактом. Ні підривів на своїх розтяжках, ні самопоранень. Тут усе залежить від командирів, бо власне командний склад насаджує певні умови. А рядовий сприймає правила гри. Я культивую в своїх підлеглих гордість за те, що ми десантники. В нас цивільні — ті, які кидають в супермаркетах по 2-5 гривень на допомогу АТО, повинні бачити своїх захисників, а якщо боєць п’яний і розхристаний буде лежати десь на автобусній зупинці, то про яку повагу ми можемо говорити? 

— Поняття «зрада» — що особисто Ви в нього вкладаєте?
   
— Думаю, зовсім не те, що вкладають у нього численні дописувачі соцмереж. Звичайно, є і відверті вороги, зокрема в Українській армії, і їх розробляють та виявляють спецслужби. Але, за моїми спостереженнями, левову частку інформації бойовики діставали і, на жаль, дістають, просто моніторячи перемовини по мобільних телефонах бійців між собою та їхні розмови з рідними. В багатьох просто нема розуміння, що йде війна, нема звичайного виховання, не прищеплена державницька ідеологія. Це наші реалії. Що тут казати, я знаю голову однієї з селищних рад Львівщини, який навмисне під’юджував матерів, щоб вони піддавали представників військових комісаріатів обструкції, аби ті не могли виконати план з мобілізації! І хіба він один?! Знаємо ми і журналістів, які, стовідсотково виконуючи чиєсь замовлення, закликали до зриву мобілізації, а тепер їм чомусь здається, що всі про це забули.

— Я зустрів у Красногорівці в 92-й бригаді дівчину Олю, стрільця з ДШК. Побратими називають її жінкою-воїном. Але тут виникає один парадокс: Україна виконала «план» з підписання військових контрактів, але кожен третій контрактник, як це не парадоксально, — жінка. І якщо з обов’язками зв’язківця, медсестри чи навіть снайпера жінка чи дівчина впорається, то, скажімо, через фізіологію переносити певні фізичні навантаження чи тягати важкі міномети та поратися біля гармати вона точно не зможе. Отже, це усвідомлений самообман, адже у війни аж ніяк не жіноче обличчя?
   
— Війна – це справа чоловіків. Хоча трапляються і дівчата, і жінки, які дадуть фору чоловікам, але на моє переконання, призначення жінки — трошки інше, ніж воювати, вбивати, наражаючи себе на каліцтво і смерть. Згідний з вами: кількісно ми досягли результату з підписання контрактів, якісно — це ще питання. У нас трохи інша ментальність суспільства, ніж, скажімо, в США, де жінки відверто ображаються, коли їх вважають слабкою статтю, і щиро вважають, що коли ти їм допомагаєш, то ти їх принижуєш. 

— Посттравматичний синдром – чи є рецепт його подолання? Адже іноді доходить до самогубств…

   США після В’єтнаму, СРСР після «Афгану» — проблема давня. Підготовлених фахівців-психологів в Україні можна полічити на пальцях. Адаптація здебільшого проходить у військовому колективі, й у тих госпіталях, де хлопці лежать з іншими пораненими. Чому доходять до краю, відверто кажу — не можу зрозуміти. Хоча однозначно, з’являється загострена реакція на ті проблеми, питання і негаразди, які виникають навколо тебе. Пригадую після госпіталя, коли мене пораненого ледь не збила на «зебрі» машина, було бажання взяти камінь і розгаратати в автівці скло. Природу цього відчуття я пояснити не можу. З часом усе це згладжується…
Часто чую: «На війні ми були герої, а тепер нас не цінують!». Але переглянув статистику, переговорив із бойовими командирами і був трохи шокований: виявляється, в реальних бойових зіткненнях і боях із загальної кількості присутніх військових в зоні АТО брало участь відсотків 20! Всього-на-всього! А решта? Адже у нас будь-кого, хто приходить із зони АТО, поспішають виставити ледь не як мірило військової доблесті та порядності. Участь в АТО стає індульгенцією навіть під час скоєння злочинів! За учасників АТО ховаються, їх використовують як «тітушок», з їх допомогою вирішують свої бізнес-інтереси! Згідні?
  
 — Саме так! Потрібно розуміти, що атовець атовцеві — не рівня. Багато з тих, хто має статус учасника АТО, не є його учасниками, а швидше — статистами. Я був на останній зустрічі в голови ЛОДА з атовцями. За дві години зустрічі — тільки питання щодо землі. Тому не дали, тому дали не там, тому — не те. Тільки ОДИН наш волонтер Тарас Личко порушив питання про те, що загиблого воїна привезли в Стрий, але не могли з ним достойно попрощатися, бо цьому заважали місцеві маршрутники і таксисти! Сьогодні однозначно і на всіх рівнях екс-атовців почали використовувати саме для досягнення своїх меркантильних цілей! Моє ставлення до цієї проблеми таке: ми повинні забезпечити від початку і до кінця сім’ї загиблих, поранених і скалічених в АТО. Це ОБОВ’ЯЗОК ДЕРЖАВИ. Для тих, хто воював, виконав своє завдання, прийшов живий-здоровий — які пільги можуть бути?! А якщо в нас АТО не закінчиться в найближчій перспективі, і не дай Боже, триватиме ще 15 років, незалежно від того, як саме воно буде називатися?! На всіх пільг не наберешся, за рахунок чого це все виплачувати?!

— Морпіхи, які воювали в АТО, за їхнім неписаним правилом, мають право носити червоний шеврон. А як у ВДВ?
  
 — У нас такого нема. Сьогодні ти не в зоні АТО, завтра — будеш. Це суб’єктивна оцінка. Повірте: інколи можна покластись більше на того, який не був, ніж на того, хто там був.

— В мене два стрибки на Д-5. А у Вас? Підозрюю, є великий відсоток українських вояків аеромобільної «крилатої піхоти», які взагалі ніколи з парашутом не стрибали?
  
 — В мене — 110 стрибків. Крайні стрибки були торік на навчаннях. Нині десантників, що не стрибали, дуже багато. І переважно це навіть не через матеріально-технічні проблеми, а через виконання бригадою, яка була тісно задіяна у війні, інших завдань. Хоча, згідний — ми маємо бути готові до всього. З 3 серпня 2017-го будемо активно стрибати.

— Ви спілкувались із нашими полоненими, які побували в неволі на «тій стороні». Яким чином вдається витягнути бійців із полону? Я чув, що до визволення одного з останніх «кіборгів» Донецького аеропорту з 80-ки причетне навіть керівництво Московського патріархату?
 
  — Так. У Вас правдива інформація — в цьому випадку допоміг Московський патріархат. Різні випадки бувають. Поранені, контужені, трапляється, залишився один без зброї й набоїв в оточенні ворогів. Згадують хлопці подробиці неохоче. Здебільшого в полон потрапляли в районі Луганського і Донецького аеропортів. Звільняли через СБУ, українську тристоронню переговорну групу, організацію при Міністерстві оборони, волонтерів зі зв’язками, траплялось, що рідні виходили через якісь власні контакти.

— Військових-розвідників навчають, як поводитись, коли потрапляєш у полон. А бійців ВДВ?
  
 — Тільки на рівні методичок. Хоча жодні знання зайвими не бувають.

— Наполеон казав, що найкращі воїни – 16-річні, вони, мовляв, не бояться смерті. Справді юнь — хоробріша?
   
— Не можу погодитись з Наполеоном. Щоправда, в нас нема 
16-річних…

— Які татуювання нині найпопулярніші у ВДВ?
  
 — Той, хто цим страждає, додаткових наколок не потребує. Вони приходять на призов такі вже розмальовані, як тату-галереї!

— А позивні? Даєте самі чи «приходять»?

   — Позивний — у мене. І в тих офіцерів, які спілкуються в радіомережах. В солдатів, швидше, прізвиська. Позивні кожні два тижні на передку міняються.

— У Вас який?

   — «Памір».

— Такі радянські атавізми, як «земляцтво» і «дідівщина», у ВДВ ще збереглися?

   — В АТО нема часу на такі дурниці. Там війна. І яке «земляцтво»? Адже ми всі – українці, і яка різниця, хто з якого регіону? Щодо індивідуальної дружби, то все залежить від людини. В частині у Львові — відзаймались і розійшлись, ніхто 24 години разом не перебуває. Того, що було за часів СРСР, вже нема.

— А «стукачі»?

   — Що саме Ви називаєте «стукацтвом»? Якщо це неподобство і недостойний вчинок, через що завтра постраждає честь частини, чи може бути поставлене під загрозу чиєсь життя — то це не стукацтво. А от, якщо ти на когось щось наговорив, а сам робиш так само, як і він, — то це вже типовий донос. Психологія і світосприйняття тих, хто РЕАЛЬНО брав участь у бойових діях, докорінно помінялись.

— Ви вивчали психологію свого супротивника? Хто вони, які, чим вмотивовані?

   — Відразу після поранення я лежав у лікарні поряд зі сєпарським бійцем, який потрапив у полон (лікарі вивезли з поля бою всіх, не ділили на своїх і чужих). Контингент ворогів на той час був розмаїтий: багато хто повівся на «русскій мір», інші повірили, що всі «живуть за їхній рахунок, усі їх грабують».  Сьогодні ж можу стверджувати, що більшість із тих, хто є в незаконних озброєних формуваннях, там лише на заробітках, бо це в них єдиний шлях для того, аби прогодувати себе і сім’ю.

— Що Ви привезли з війни, крім спогадів?

   — Жодного сувеніра. Знаєте, у мене навіть фотографій мало.

— Ті, хто справді воював, внутрішньо переконані, що часто нагороджують непричетних?

   — Кажуть, що, зазвичай, героїзм — це наслідок чиїхось недопрацювань і прорахунків. Думаю, воно десь так і є, за невеликими винятками. У нас, якщо людина дістала бойове поранення, то вона заслуговує на нагороду. Чи виконала важливе бойове завдання. Хоча починаються відверто неправильні речі: скажімо, село, де жив загиблий боєць, надсилає листа, в якому просить присвоїти людині звання Героя України. У мене вже було такі три запити. Даємо коректну і виважену відповідь, що Героями України всі бути не можуть, бо тоді нагорода втратить свою цінність, і вчинки, тих, хто здійснив подвиги, автоматично знеціняться і знівелюються. Але при цьому ми розуміємо, що цю відповідь читатимуть і рідні загиблого. Хтось піариться, а рідним від цього боляче.

— Повноцінне вторгнення Росії можливе?

   — Я не оракул. Сьогодні РФ розгорнула три бойові дивізії. Для чого? Адже Росії Донбас реально не потрібний. Вона  його використовує тільки як регіон, через який вони намагаються впливати на політику України. Чи впливатиме вона через повномасштабну війну? Ми, десант, маємо бути готові й до цього.
Микола САВЕЛЬЄВ

 Опубліковано : 03.08.17 | Переглядів : 890

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Сер.2017
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
 
Реклама