Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Василь Шкляр: бандерівська “Троща”

Василь ШКЛЯР: "Серед упівців траплялися значно жорстокіші речі, ніж я описав"

Письменник Василь Шкляр розповідає в інтерв’ю «Ратуші» про новий бандерівський роман «Троща», про особливості українського націоналізму, про те, чи варто боротися за Донбас і як може закінчитися гібридна російсько-українська війна. 


— Ваш новий роман «Троща» окреслюють як бандерівський. Ви погоджуєтеся з таким означенням?

   — На зустрічах, особливо в Галичині, на Волині читачі просили, навіть вимагали, щоб я написав про УПА. Я на замовлення не пишу, але це той випадок, коли моє внутрішнє прагнення збіглося з бажанням читачів. Довго шукав характерну для різних теренів історію. Від свого товариша Романа Коваля дізнався про події 1947 року на Тернопільщині над річкою Стрипою. В очеретах, які в тих краях називають трощею, переховувалися підпільники. Через зраду під час триденного бою майже всі повстанці полягли. Живими вийшли тільки зрадник і герой роману. Цю трагедію зафіксували в протоколах бандерівської Служби безпеки, яка допитувала всіх причетних до зради. Матеріали вціліли, їх навіть надрукували в 46-му томі «Літопису УПА».

   1947 року настав найважчий період нашого спротиву. Повстанці відчували надзвичайно велику втому, фізичну й моральну. Не було вже жодної надії на визволення. Вищі провідники обіцяли повернутися з еміграції й закликали триматися до останнього в надії на чергову світову війну, яка дала б шанс на визволення. Не повернувся жоден, війни не було. Натомість — страшний терор, якого зазнавали родичі. У цих умовах зламувалися часом навіть найсильніші, найстійкіші, найвідданіші ідеї. Недарма на обкладинку книжки винесено слоган: «Зраду не можна виправдати, але її можна зрозуміти». Нам легко проклинати того чи того запроданця, але ніхто не знає, як сам повівся б у ситуації, коли дітей, дружину, батьків ставлять до стінки. Крім того, на той час енкаведисти вже настільки багато вкоренили агентури, що годі було вгадати, з якого боку сподіватися зради. Підозра падала на найближчих. Я намагався пізнати анатомію зради. Але колізія в романі ще й у тому, що герой, повернувшись із таборів, зрозумів, що зрада була зовсім не та, яку вони виявили, не того знешкодили…

   Чому роман бандерівський? Бо він про упівське підпілля, хоча самі себе хлопці тоді бандерівцями не часто називали. Швидше чекісти називали їх «бандьорами». Енкаведисти тоді могли дуже легко скомпрометувати навіть найчеснішу людину. Підкидали лист, що в них, мовляв, був такий-то, говорив про таке. Тоді той, кого помилково вважали зрадником, підпадав під ліквідацію. Є документально зафіксовані випадки, коли за зраду вбивали всю родину запроданця. Траплялися жахливі речі, проти яких протестувала душа. В історії, про яку розповідаю в романі, теж знищили родину того, кого вважали зрадником: матір, брата, наречену і, що особливо вразило, — двох братиків, 6 і 9 років. Хоч навіть інструкція безпеки ОУН свідчила, що немає збірної відповідальності родини за зраду одного, але, як робить висновок слідчий СБ, «ми поставили добро справи понад інструкцію». Аргументували тим, що ці діти бачили, хто заходив до хати, до сусідів, знали багатьох підпільників, а отже, постраждають усі ці люди, у яких теж є діти. Крім того, уже знали, що з дітей повстанців, які перейшли на бік ворога, вишколювали розвідників, їх навчали в спецшколах стежити: вони ходили лісом як пастушки чи збирачі грибів, а насправді все вивідували. А коли виростали, то були ворожі до наших патріотичних прагнень, адже енкаведисти казали їм, що бандерівці вбили їхню маму, братів, що в них руки по лікті в крові тощо.

— Деякі львів’яни не можуть прийняти, що упівці в романі такі жорстокі. Вони не розуміють, як Василь Шкляр міг таке написати… 

   — Серед упівців траплялися значно жорстокіші речі, ніж я описав. Я консультувався з документалістом історії УПА Михайлом Андрусяком, він сказав: «Василю, хай що ти напишеш, твоя фантазія не перевершить того, що відбувалося тоді». У «Трощі» я навіть трохи пом’якшив задокументовану історію: мій герой рятує одного з хлопчиків. Бо насправді тих дітей потопили, як кошенят, у Стрипі. Письменникові нецікаво ідеалізувати, мене й так звинувачують, що в «Чорному вороні» у мене москалі кривоногі, з налитими кров’ю мармизами, бридкі, а українці такі красиві. До речі, дехто з галичан дорікав, що коли Чорний Ворон, рятуючи кохану, переводить її через Збруч разом із немовлям, то на Великій Україні його гостинно приймають, а в Галичині в хату не впускали. Але читачі не зауважили, що Велику Україну Чорний Ворон переходив у формі совіцького воєнкома, і що краще його приймають, то більшу зневагу в нього це викликає. А перейшовши Збруч, був зодягнутий в цивільне, а на прикордонні тинялося всіляких непевних людей чимало, звідси й підозри. Щоправда, дехто з галичан зазначав, що треба було ще різкіше подати, бо, мовляв, ми такі є, негостинні.

— Наскільки патріотичне сьогодні українське суспільство? Чи актуальний нині націоналізм?

   — Суспільним поступом рухає невелика кількість людей, від 3 до 5 %. Навіть під час нинішньої війни суспільство не змінилося так, як мало б. Хоча кажемо, що Путін об’єднав Україну, насправді це не так. Але Україна ментально розпорошена не тому, що перебувала історично під різними імперіями, а тому, що надто багато заселено на нашій землі чужинців, для яких батьківщиною лишилася Росія. А націоналізм — це природно. В європейських народів він у крові. Якщо Ангела Меркель скаже, що жодна людина, яка не знає німецької мови, небажана в їхній країні, то найрадикальніший націоналіст в Україні такого не озвучить, бо його відразу охрестять ксенофобом, фашистом. А як французи борються з засміченням англіцизмами! Наше суспільство здебільшого інертне і, мабуть, заслуговує на те, що має. «Лицарів тільки жалко», як писав Олександр Олесь, «тих, що у бою упали». Але в цьому вина, мабуть, не нації. Українцям дехто приписує негативні риси, як-от догідництво, хитрість, зрадництво. Але це не так. Просто надто сильні випробування випали на долю народу. Та він за тих апокаліптичних умов вижив, і досі ніхто не здатен стерти його з лиця землі.

— Ви якось сказали, що Донбас не вартий загибелі наших найкращих людей. То треба було починати боротьбу й відвоювати територію чи ні?

   — Воювати завжди треба. Тим більше, що ворог не окреслював свою мету тільки Донбасом. Вони хотіли поширити «російську весну» і над Дніпром, Січеславщиною, Запоріжжям. Якби їм це вдалося, то лінія фронту була б уже у моєму Холодному Яру на Черкащині. Коли кажу, що Донбас не вартий життів наших героїв, то не даю відповіді на запитання, а лише ставлю їх. Кажу те, чого не дозволить собі жоден політик. Хай що на серці, у думках депутата чи президента, вони не скажуть, що можна тактично пожертвувати на якийсь час своєю територією. Я ж цілковито переконаний, що з Кримом і Донбасом не зможемо не те що за найближчі десятиліття, а за невідомо ще скільки часу дійти мети, за яку пролито ріки крові.

— Кажете, що як письменник можете дозволити собі сказати те, чого не скаже політик. Але одночасно були і є в політичних партіях…

   — В ідеалі письменник не мусить вдаватися до політичної діяльності. Та українські реалії постійно заангажовують у політику, сам ідеш за власним покликом. На порі становлення незалежності приїжджав до Львова, працював прес-секретарем в Українській республіканській партії Левка Лук’яненка. Наприкінці 90-х зрозумів, що великою політикою рухають гроші. Повернувся в літературу. Коли в розпал нинішньої війни дніпропетровські фактично зупинили «російську весну», це для мене багато означало. Керувався критерієм: хто зробить найбільший внесок, щоб зупинити ворога. Тоді до мене звернулися військові, зокрема Титановий Джексон (Євген Терехов) та інші й запропонували: «Станьте поруч із нами». Я не зміг їм відмовити. Тому я укропівець. Коли мені кажуть: «Там же Коломойський», я відповідаю: назвіть мені партію в нашому політикумі, за якою нема олігарха. Крім того, пам’ятаєте ейфорію, коли Коломойський за кожен автомат, за кожного сєпара обіцяв платити? А коли в Іловайськ у найтрагічніший момент поїхали інкасаторські бронемашини з написами «Приватбанк», клубок до горла підкочувався!

— Ваша дружина поділяє Ваші патріотичні погляди?

   — Я чоловік не суворий, але вишколити українську душу вмію (сміється. — Авт.). Знаю, що на багатьох справив враження. Для мене найбільша похвала як для письменника, коли підходять хлопці, зокрема київські, донецькі й кажуть, що прочитали «Чорного Ворона» і перейшли на українську. Якщо з чужими дав раду, то що, зі своїми не дам?

– Як ставитеся до примирення українців і поляків, українців і євреїв? Чи треба вибачатися за минулі кривди, трагедії?

   — Не знаю, який має бути ритуал такого вибачення. Але знаю, що працює велика пропаганда і чималі гроші йдуть на те, щоб нас розсварити. Бо в час скепсису щодо Євросоюзу в запасі є різні варіанти альянсу, зокрема балто-чорноморський, куди могли б увійти Україна, Польща, країни Прибалтики, деякі з колишньої Югославії. Зрозуміло, хто саме працює на той розбрат. А щодо примирення, то вибачення — добре, але не українці мають перепрошувати першими.

— Ви побували в «гарячих точках» в Ічкерії, Нагірному Карабаху, тепер їздите в АТО. Які відмінності фіксуєте?

   — Ця війна — інакша. І вона інакша не тільки для мене, а й для чеченців, які воюють на сході України, і для грузинів. Не можна в усьому ідеалізувати тамтешнього воїна. Іноземці теж воюють не лише зі шляхетних поривань. Війна і військове середовище — притулок для багатьох авантюристів. Навіть серед наших воїнів-призовників є дуже різні люди. Недавно їздив на Яворівський полігон, і там той за того, той за того, хтось навіть за російську церкву. Такі зустрічі іноді на мене справляють похмуре враження. А добровольці, які свідомо пішли на самопожертву, — люди з іншого тіста й іншої кістки. Саме серед них зустрінеш бійців-романтиків, які скажуть: «Найбільше свято для мене — бій». Але ця війна принесла велику моральну втому. Втомились навіть ті, для яких свято — бій. Адже бою — немає. Багато найкращих, яким і звання підвищили, і мають відносно непогану платню, але йдуть на демобілізацію. Кажуть, що не витримують такої війни, коли сидиш і чекаєш невідомо чого. Вони поривалися до бою, їм сказали, що сил не вистачить. Хоча історія засвідчує, що навіть партизанська війна мала неабиякі успіхи.

— Нинішня ситуація деморалізує і бійців, і людей у тилу. На Вашу думку, як може закінчитися ця гібридна війна?

   — Найбільше, що мене непокоїть у такому становищі, що війна може закінчитися угодою між президентами. Якщо перед другим президентським туром виборів звільнимо Луганську область, це буде стовідсотковим доказом, що між президентами є тверда угода. І коли побачимо такі докази, це буде для України жахливим розчаруванням. Даровані території, як і все дармове, не мають особливої цінності. А якщо їх подарують, то тільки з однією умовою, що жодна волосина не впаде з голови сепаратиста, що туди зайде російський бізнес, що той край справді матиме якийсь особливий статус. Це означатиме нашу поразку.

— Що буде перемогою?

   — У гібридній війні переможця, який оголосить своє восьме травня, не буде. Для мене перемогою є два варіанти. Перший — звільнити території власними силами. Не думаю, що хтось застосував би ядерну зброю чи навіть авіацію. Другий — умовна «стіна»: хочете собі ці «республіки», беріть. Хто з українців бажає, нехай переходить на нашу територію. Це не означає зректися земель. Пропоную таку модель: збудувати без них заможну привабливу державу, і під час геополітичних розламів, які неодмінно відбудуться в XXI столітті, як-от розвал Московської імперії, до нас самі приєднаються питомо українські землі. Хоч від того розвалу в нас теж буде чимало проблем, бо багато біженців прийде. А ми ж — толерантні… На російську переходитимуть, грамотії українські. Але — такий шлях. Бо з Донбасом, з Кримом нас ніхто ніколи не прийме ні до НАТО, ні до Євросоюзу. Ми розповідаємо казки, коли кажемо, що Крим — наш і ми його невдовзі повернемо. Крим треба було українізувати, чи колонізувати. А якщо цього ніхто не робив, то про яку деокупацію тепер можна говорити? Спершу деокупуйте Київ, Львів. Але річ у тому, що в мене чимало опонентів, і найбільше, до речі, в Галичині. Галичани не уявляють реальних загроз, зокрема загроз русифікації. Їм дай Велику Україну, і хоча б трошечки далі, ніж Крим. Я ці загрози відчуваю, як звір. І бажання патріотів про «Донбас — наш», «Крим — наш» збігаються з прагненнями Путіна. Він теж хоче, щоб ці території були «наші», але з ними ми далі не ступимо ні кроку. 

Розмовляла Наталя ДУДКО,

фото Лесі СЛЮСАРЧУК

 

 Опубліковано : 19.10.17 | Переглядів : 700

VIDEO
Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Лис.2017
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930   
 
Реклама