Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Борис МІРУС: «Про гілку черешні з батьківського саду постійно згадував на Воркуті»
Борис МІРУС:  «Про гілку черешні з батьківського  саду постійно згадував на Воркуті»

Театр імені Марії Заньковецької торік відсвяткував своє сторіччя, а найстарішому актору-заньківчанину Борисові Мірусу в серпні 2018 року виповниться 90 років. З нагоди ювілею театру актор зробив колективові подарунок — свої спогади «Мої 70 заньківчанських літ». Кілька років тому вийшла перша книжка Бориса Міруса, де вміщено його спомини, а також відгуки друзів про нього. «Старшого від мене в театрі нема! Я зберігся один на весь колектив, — розповідає Борис Мірус в інтерв’ю «Ратуші». — Відійшло дуже багато моїх товаришів. А я ще пам’ятаю старий колектив з 1945 року, навіть шматочок захопив 44-го. 

Вони були голі, босі й голодні, а тепер уже більш-менш нічого. Давно жевріла думка щось сказати про них, а підігнало століття театру. Звернувся з проханням про співпрацю до театрознавця Майї Гарбузюк. Деякі записи-спроби у мене були, а дуже багато пригадав під час роботи над книжкою. Спогади приходили вночі, зранку їх записував». Понад два місяці тому померла дружина пана Бориса Марія Мірус, з якою прожив 47 років. У своїх споминах він пише: «Багато уваги й старання в роботі над роллю майора приділяла мені моя дружина Марія. Вона часом знала напам’ять не тільки текст моєї ролі, а й тексти моїх партнерів». 

«Старався писати правду»

— На початку спогадів зазначаєте, що якби були журналістом, то насамперед запитали б себе, що для Вас театр. А також згадуєте про цікавість, яка рухає нами…

   — Коли восени 1944 року театр імені Марії Заньковецької повернувся до Львова, я вже був у місті. Відвідав кілька постановок заньківчан. Молодий хлопець, який ще ніколи не бачив такого солідного поважного театру, чувся, як на небесах. Тим більше, що місце мав на другому балконі (сміється. — Авт.). Я був дуже впертий і поставив собі завдання потрапити в театр. Чим більше вважав, що це мені недоступно, тим чіткіше поставало питання, що обов’язково мушу туди потрапити. Уявляв себе загримованого, в костюмі... Вирішив вступати у театральну студію. Одного разу в театрі до мене підійшов актор із «Назара Стодолі».  Мабуть, я викликав у нього співчуття: хлопець із провінції, але в очах, напевно, побачив якесь бажання. Це був Роман Гузій, який погодився мене підготувати. Я трошки тоді заїкався, мова була невідпрацьована, почав її шліфувати. Ми встигли підготувати вірш «Мені тринадцятий минало», а прозу — ні. Романа Гузія заарештували. Уривок із твору Винниченка вчив сам. Як з’ясувалося, підготував дуже погано. Комісія дивувалася, що вірш прочитав добре, а з прозою — щось незрозуміле. Їх це страшенно здивувало, і я був серед усіх оригінальний. Вирізнявся також зовнішнім виглядом, вбраний у матроський костюм і тільняшку, на тлі гарно вдягнених вступників, чимало з яких уже були обізнані з акторською справою. І тим контрастом я справив на комісію вражіння. Бо всі маститі, поважні, мудрі, талановиті. А тут раптом щось таке вирвалось! Одне слово, мене прийняли.

   У школі я так уважно не вчився, як вчився у студії. Бо оцінив, яким дивом потрапив сюди. Дуже вірив усім педагогам. Дійшов висновку, що навіть якщо вчитель недостатньо з якимись знаннями доходить, то коли його поважаєш, віриш йому, це тільки на добро тобі йде. Не дай Бог мати зневіру до таких викладачів — боком вилазить. Якщо йому довіряєш і його поважаєш, він почне тебе поважати і сто разів віддячить. Що педагоги говорили, то для мене було святе. Цим виробив у них зацікавленість. Хлопець, на вигляд ніби неуважний, комік, і раптом віддає себе повністю тому, що вони викладають. У 17 років за статурою я виглядав на 20 чи 21, і Віктор Івченко, педагог студії і режисер, залучав мене у свої вистави. У п’єсі «Російське питання» Симонова грав чорношкірого водія. Фізично важко, доводилося 40 хвилин стояти, поки тривав діалог. Але для мене то була велика сатисфакція, і всі мені заздрили, що я в костюмі, загримований. А ще була насолода, коли кличуть до кравецької майстерні міряти костюм, взуття, перуку!.. Потім уже й роль на два-три слова діставав. Не хочу хвалитися, але був один із перших. І я це дуже цінував. Водночас за натурою трохи був бешкетник, імпровізатор усяких витівок, веселий хлопець. Колега подарував мені фото з написом «Найкращому імпровізатору і коміку нашої групи». У книжці описую гумористичні ситуації. Наприклад, як на Андрія разом з хлопцями перевернув машину Бориса Романицького. 

   У книжці я дав собі ціль згадати і гарних людей, і трохи осуджуваних. Але головне, що старався писати правду. Як про кожну людину колектив думав, чи частина так, а частина так; що я про неї думав. Старався не все похмуро зображати. Хотів, щоб було цікаво читати. Та цікавість, про яку я кажу на самому початку спогадів. Чому взагалі дивимося вистави? Бо цікаво. Цікаво обговорювати, хто як зіграв. Дуже хотів, щоб у кожному шматку книжки була цікавість. Тепер, на щастя, хто перечитав спогади, всі кажуть: «Дуже цікаво». Я саме цього хотів. І це приємно. Там є досить сумні речі. Про актора Геращенка, який надто любив алкоголь. Борис Романицький спершу йому допомагав. Відразу біля театру тоді була барахолка. Там продавали усе, і горілку теж. П’яний Геращенко  виголошував монологи. Продавав із себе все, залишався в трусах. Романицький сказав одягнути його в театральний костюм. Але він знову все пропив. Згодом трагічно загинув — перебігав дорогу, машина вдарила і вбила. 

   Не обійшов у книжці й кадебістські часи, коли викликали й погрожували. Після повернення з таборів мене на вулиці схоплювали, везли на Дзержинського і примушували підписати, що буду донощиком. Я відразу навідріз їм відмовив, таким людям ніколи не можна щось обіцяти. Це марно не минуло, бо тривалий час не мав звань. 

«Цілуй її по-справжньому!»

— Що призвело до арешту?

   — Після трирічної студії мене залишили в театрі. Спершу грав епізодики. І от Віктор Івченко поставив мене в другий склад «Одруження Бєлугіна» (у першому складі грав видатний Олександр Гай). У мого героя Андрія — кохання з героїнею Єлєною. Я чомусь вірив, сімнадцятим чуттям, що доведеться зіграти. Прем’єра була під Новий рік 1949-го. Всі квитки продано, першу виставу зіграв Гай, а на другу йому відмовило горло. Івченко запропонував зробити денну репетицію з моєю участю. Вирішили мене випустити, і не помилилися. Недавно студент, і от треба грати після Гая… Годі описати мої відчуття! Ще не зовсім вправний актор, а треба грати сцени кохання. Єлєну грала Ганна Босенко, дружина головного режисера Бориса Тягна. Треба її обнімати, цілувати. Я, до речі, в Івченка консультувався: як мені її поцілувати? А він каже: «А ти цілуй по-справжньому!» Він дав мені таке право, і я дуже чекав того поцілунку! Дуже пристойно грав, і той поцілунок видав так, що, видно, їй сподобалося. Бо дуже любила потім зі мною грати. У спогадах про це навіть пише. Івченко підійшов до неї: «Борис питає, чи можна тебе поцілувати по-справжньому. Я йому сказав, що можна, а ти як думаєш?». Вона відповіла: «Ну, нехай спробує!». Наприкінці вистави — оплески, директор театру виніс у подарунок з нагоди мого дебюту… бюст Сталіна. Я подякував, приніс у гуртожиток, поставив коло ліжка. Коли згодом, після арешту, тривав обшук, то забрали речі, книжки, а на бюст сказали: «Ах сукін син, чєм маскіровался! Сталіна дєржал!». То мені поняті згодом розповіли. 

   І ця моя нашуміла роль призвела до нещастя — до арешту. З Києва приїхав Іван Чабаненко, керівник акторського курсу в театральному інституті ім. Карпенка-Карого. Запропонував вступити на його курс. Запросив до Києва на гастролі МХАТу. Я був на десятому небі! Такий щасливий, що неможливо забути і годі описати! Нікому про це не казав, навіть Івченку. Якби розповів, то, може, він мене відрадив би. Поїхав відразу додому. Тоді саме черешні в саду достигали. Виліз на дерево, а завтра маю їхати до Києва. Червоно-білі грубі черешні, на них краплі дощу скапують. Я їх їв і надибав густу гілку зі ще зеленими ягодами. Перев’язав її шнурочком, щоб знати, яка, коли через тиждень повернуся... Коли повернувся, то вже навіть цієї черешні не було, всохла, і її викорчували. І моя гілка вже давно пропала, але я про неї весь час думав у таборах… 

   Листувався тоді з колишнім студентом заньківчанської студії, звертався до нього «Друже Стефку!». Коли повідомив, що їду до Києва, він запропонував мені пожити в квартирі, яку винаймав. Уже потім я дізнався, що він не тільки на мене наговорив, а ще на десятьох, і на свого батька, що той має на стриху зброю. Але і Стефана теж потім заарештували. 

   Рік я був під слідством. Обвинувачували в участі у банді українських націоналістів, в антирадянській агітації, в участі у підготовці теракту на Микиту Хрущова. Потім — суд. Думав, що справді буде суд, що можна щось доводити. А то було «особое совещание», справа йшла в Москву, і судили заочно. Мені дали 10 років. 1957 року звільнився. Якийсь час пожив у Києві, а тоді повернувся до Львова. У театрі імені Заньковецької мені знову пощастило. Дуже гарно поставилися до мене, давали ролі. Не відчув пресу. Навіть якщо хтось щось погане про мене і думав, то зовні цього не показував. І я на це не зважав. Був  сміливий, бо пройшов Рим, Крим і мідні труби. 

   Попри те, що пережив важкі часи, мене ніколи не покидав гумор, навіть у таборах. Кожен арештант мав номер, який треба було вказувати на одязі на рукаві, на штанах, на спині, на шапці. Мій номер — «1 М-890». На робочому бушлаті вапном писали номер на спині. Багато хто зазначав його маленькими літерами, непомітно. Або їм було неприємно, або принципово не хотіли. А я писав великими буквами, на цілу спину, від пояса до шиї. З того всі дуже сміялися. І навіть охорона сміялася. Я на цьому вигравав, бо зима, холод, ніч, і економив кожну хвилину, щоб затриматися. Охорона потішалася з напису і вважала мене за якогось трохи дурника. Але поки вони сміялися, я економив собі півгодини. Але ті всі витівки — то було вимушене. 

«Забути це неможливо»

— Люди ламалися?

   — Аякже. Були стукачі, донощики. Совєтська власть без цього не могла, і на свободі, і в таборі. Бог вберіг мене від того. Товариство допомогло. Коли приїхав на Воркуту, зустрів наших, які ще з 1944 — 1945-го року там перебували. На щастя, потрапив на хороших людей, серед них навіть мої земляки, тернопільчани. Взяли мене у свої обійми, ознайомили з табірними законами, як поводитися, щоб не потрапити в неприємності. Бував на всяких роботах. Але моє гасло було таке: всюди працювати, але щоб нічого не робити. За це мене інколи штрафували, давали важку роботу, але я і там виплутувався. Значну роль відіграє мистецтво. І коли ти вже актор, то навіть там гра рятує життя. Звісно, треба вміти користатись цим. Мені пощастило, що брав участь у табірній самодіяльності. Познайомився з російськими акторами, через них потрапив у культбригаду і роз’їжджав по різних точках Воркути. Ми були розконвойовані, але куди звідти втечеш… 

— Часто згадуєте той період?

   — Іноді забуваєш, наче його й не було. Але водночас згадуєш на кожному кроці. Коли мені важко, пригадую, що все-таки це не те, що було там. Що руки тобі не заламують і ти не слухаєш команд якогось плюгавця. Але забути неможливо. Снилось багато колись, тепер менше. Але згадую. Згадую гарних людей і паскудних. Згадую, як один наглядач-білорус, коли одягав наручники, потім руки спеціально до свого коліна бив, і наручники вгризалися в тіло. Мало було сердечних, але й не могло бути. Бо їх виховували, що тут усі бандити, нелюди.

– Вам доводилося відмовлятися від ролей? 

   – Тільки раз. А загалом грав усі ролі, які давали. Не перебирав, що ота мені вигідна, та — невигідна. Що давали, те грав – на два слова, сто слів, тисячу слів. Чесно ставився до своєї справи і вважав, що тільки виграю, коли поважатиму роль і режисера.  

— З якою роллю хотіли б, щоб Вас асоціювали? 

   — Попри свій вік, мені здається, що я й нині зіграв би майора з вистави «Дами і гусари» за Фредром. Незабутня комедія. На жаль, коли розпався Совєтський Союз, тодішній чиновник Шайдецький спалив плівку з записом вистави.  Побоявся, що то твір польського автора і може бути небезпечно. Ще одна незабутня роль — Шевченко в «Невольнику». 
Розмовляла Наталя ДУДКО

 Опубліковано : 31.01.18 | Переглядів : 655

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Жов.2018
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031    
 
Реклама