Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
ТІ, ЩО НЕ ДАЮТЬ РОЗІГНУТИ СВІТЛОДАРСЬКУ ДУГУ
ТІ, ЩО НЕ ДАЮТЬ РОЗІГНУТИ СВІТЛОДАРСЬКУ ДУГУ

«Опа! Приїхали!!!, — «Гром» аж встав із крісла, — Оресте, давай гальмуй — і вбік!!! Це ж ми зовсім не туди заперли! Де ти тут бачив дорогу на Чугуїв?!! Поки я дрімав, ми опинились на українсько-російському кордоні!». До нашого забрьоханого авто, яке заповнене гуманітаркою і людьми в камуфляжах, вже несміливо наближався поліцейський. Другий виглядав із будки. Волонтер Ігор Громов, він же «Гром», перед тим як вийти до настовбурчених і переповнених недовірою правоохоронців, щиро усміхнувся: «Бачу, історія має здатність повторюватися. Відчуття якісь ностальгійно-неприємні. Ще б зараз плюху хтось дав — і як повернення в минуле…». 

Він знає, про що говорить: 4 січня 2015 року в Луганській області він зі своїм товаришем Олегом повернули не на ту дорогу  і в результаті: виїхали на сєпарський блокпост. До автівки, якої Ігор більше ніколи не побачив, вийшли троє чомусь беззбройних бойовиків, які теж були заскочені несподіваним фартом. Вислід цієї зустрічі сумний: більш як 100 днів у полоні, побої, смердючі камери в Алчевську, знущання «козачків» із «Призрака».

 Після чергової дози потужних ударів руками і ногами, лежачи на бетоні, худенький Ігор поцікавився в свого огрядного товариша:«Слухай, Ольку, а ти ж казав, що грубших б’ють сильніше?», а у відповідь почув: «Та я чесно так думав! А тут, бачиш, усе порівну». Допомагав рятуватися гумор. А ще іконка святого Михайла, яку їм спрезентував невільник-сєпар. Молились на подаровану іконку щиро, бо «сєпар-ТВ» вже передало, що «непорозуміння з волонтерами виправлено і їх відпустили». Тобто, були всі шанси, що львів’ян просто тихенько розстріляють… Якби не співачка Оксана Білозір, яка бідолах викупила, то вони б гнили по холодних підвалах і досі. Або лежали невідспівані в якомусь глиняному рові…

   Уже хвилин за 20, кепкуючи з нашої екстремальної помилки в маршруті, водіїв і самі з себе, у сутінках мчимо в зону АТО. Назустріч нашому бусові один за одним пролітають переповнені автобуси з нашими заробітчанами. Вже завтра, перераховуючи зароблені російські рублі, багато з цих земляків клястимуть владу, яка не вміє керувати і ніяк не може закінчити цю «нікому не потрібну війну»… Наша волонтерська команда трохи подібна на людську солянку: окрім «Грома», салон стрясають своїми жартами, спогадами і політичними прогнозами не менш унікальні особистості. Павло Борило («Балу»), екс-прапорщик львівської 80-ки, який пройшов пекло Луганського аеропорту, Марат Сулейманов («Сулейман») полковник розвідки, екс-заступник керівника 34-го розвідбату, Ярослав Рєзніков («Синоптик»), у 55 років, в 2014 році, став водієм-механіком і стрільцем 25-го бату «Київська Русь» (нині 25-й ОМПБ ЗСУ в складі 54-ї ОМБр), в гості до якого ми й прямуємо. А також водій Орест Старицький, який, окрім своєї основної роботи лікарем-психіатром, примудрився об’їхати з ліками і гуманітаркою для бійців ледь не всю зону АТО, і я, «Волоцюга», редактор унікальної Львівської муніципальної газети «Ратуша», яка 13-й рік за кошти міського бюджету викриває і висміює вади роботи бургомістра Львова і його вже немолодої команди, чим вкотре підкреслює й унікальність Львова.

 http://ratusha.lviv.ua/up/news/article/08_2018/perva1.jpg


   Зона АТО. За Бахмутом, після кількох блокпостів, лісову дорогу нам спокійно переходять шість вгодованих і жвавих вепрів. Війна зіграла цікавий жарт: тутешня фауна почала відроджувати свої ресурси: в лісах вільно гуляють кабани, косулі, безліч фазанів. Ніхто на них тепер особливо не полює. Складається враження, що матінка-природа просто спостерігає за ще одним своїм творінням, людиною, не розуміючи, навіщо ця істота винищує сама себе... Марат сміється: «Місцеві вепри явно трохи сєпарські. Ми в 2014-му під «Констахою» ставили біля дороги протитанкові міни. Зранку приходимо, а вони всі зверху — кабани їх просто повиривали!». Попри суворий погляд, Марат Сулейманов узагалі-то веселий чоловік: він примудрився разом із водієм Миколою Вовканичем із Закарпаття заїхати в захоплену «сєпарами» Горлівку, замість пароля, використавши георгіївську стрічку на грудях і грізне: «Салям, мужики!». Місцеві настільки заповажали міцного азіата, який заповзято кляв «укрів», що навіть «виставили» йому кабак і потім тільки їм відомими стежками вивели його авто з Горлівки, для конспірації вчепивши на нього… синьо-жовтий прапорець!

   Праворуч загоряються вогні Світлодарська. Напрямок руху чітко визначений — «Світлодарська дуга». Ця назва і лінія оборони виникла в нині вже далекому і кривавому 2015-му — саме до цієї місцини під ударами сєпарсько-бурятської орди вирвались із Дебальцевого підрозділи АТО. Відтоді тут постійні бойові сутички, і лінія фронту скоротилась (якщо у 2015 до «Дебала» було 25 км, то нині — щонайбільше 7 км). Саме тому мені довелось набрехати рідним, що наша кінцева точка — Бахмут. Чи страшно? Якщо чесно, то ні. Як завжди в таких поїздках, трохи тривожно… «Синоптик», який теж виходив із «некотла» «Дебалу», розповідає про свого товариша, веселуна «Жару» (Володимира Андрешківа), який став одним із 
17-ти бійців «Київської Русі», що загинули під час виходу з оточення в «Дебалі» три роки тому, 19 лютого, і якого ніяк не могли витянути з-під обстрілу 120-ток. «Свічку хочу на тому місці поставити, — Ярослав тяжко зітхає. — Він справжній воїн був. «Йожик» потім розповів, що «Жара» одиночними пострілами з «калаша» перебив трьох мінометників-сєпарів, котрі якраз виставляли «трубу». І нікому ні слова не сказав»… 

   Слухаючи про всі перипетії тих подій і запеклих боїв, починаєш розуміти, що не все тоді було так однозначно, а роль фактично добровольчого батальйону «Київська Русь», організаційним ядром якого стали активісти Київської Самооборони із 40-ї та 42-ї сотень, КОДА, адмірал Кабаненко та «Висота», в битві під Дебальцевим так і не отримала свого справжнього літописця. Донині не зрозуміло, чому не знищили дев’ять російських танків і живу силу біля Логвинового (а дані були надточними!), що дозволили бойовикам перекрити трасу на тоді ще Артемівськ? Як сталося, що офіцери не мали карт (!), чітких наказів від керівництва — управління скидалося на циганський табір, колони техніки формувались хаотично, а вже сформовані постійно потрапляли в засідки, якщо план виходу, за офіційною версією, був «ретельно продуманий»? Чому не вдарила тоді по панівних висотах наша арта, в той самий момент, як рашисти просто карусельно і шквально накривали Українську армію «Ураганами», «Градами», САУ і важкими мінометами? 
   Коли інші вже отримували бойові відзнаки за героїчні справи в Дебальцевому, тодішній командир 25-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь» старлей Андрій Янченко («Висота»), як і інші бойові офіцери, ще «витягав» із пастки, яка ось-ось могла закритись, своїх і чужих бійців, і чи не завдяки саме їм список «двохсотих» не збільшився в рази? За офіційною інформацією жодного «котла» не було…  

   …Під звуки неприємно близької канонади у повній пітьмі в’їжджаємо на околиці Луганського. З-за кущів виходить здоровенний легінь. Вони починають зі «Синоптиком» трясти один одного в обіймах і з’ясовувати тільки їм зрозумілі нюанси. «Кутузов», — з повагою каже Ярослав, — ви ще його не раз почуєте!» — « Про нього?» — «Та ні. Саме його». В моторошному і наповненому страшними звуками мороці якісь неголені веселі чоловіки перепарковують наш бус і майже навпомацки заводять нас у бліндаж. Лампочка освітлює ящики з-під б/к заповнені землею, маскхалат на стіні, кілька лежанок і самопальний столик з посудом. Неподалік щось зловісно бухкає.  «Та то Зураб лупить, — пояснює нам з усмішкою гід «Гера», — не спиться йому чогось». Зустрічають нас у підвалі з цікавістю: новим обличчям тут щиро раді. Нашу скромну вечерю перебивають лише вибухи, які відрізняються насиченістю, тембром і мені нагадують стукіт смерті, яка наразі стоїть не під твоїми дверима. Бійці пояснюють: це БМП, а ось це — «приход» 120-го, тоненько так здвигнуло — це «Васильок». Виходимо на вулицю — зараз має бути щось цікаве. Знову чути міномети. Хлопці з оптимізмом: «Це «Кутузов» включився в роботу — пішли «виходи» — зараз козли заткнуться». Дізнаюся, що за позивним сховався офіцер Олександр Ус, вогню «труб» якого сєпари бояться як… вогню! Хвилин за 20 рація видає в ефір: «Це «Фергана». «Старший брат» починає!». Гостей зі Львова короткою еротичною фразою заганяють в бліндаж. Особисто я залітаю перший. Як каже приказка: «Сміливець втече, але не здасться». 
   Незворушний Юра Кобилецький, «Корнет» запрошує до борщу, запашної кави і подивитись «Сєпар-ТВ». На екрані — «Інтер», саме так його на «передку» й називають. Паша-десантник тут же згадує, як у Луганському аеропорту потрапив на інформаційний гачок. Прокинувся він  — працює телевізор. А там сєпари розповідають, що «Ополченцы захватили Луганский аэропорт, и идет зачистка!». Навколо — нікого. Павло перелякався — напевно, наші відступили, а його забули... Тихенько вдягнувся. Взяв гранати і БК, ніжно прочинив двері — й аж зматюкався: навколо спокійно ходили свої. Як над ним сміялися! Так би мовити, став жертвою сєпарської пропаганди! 

 http://ratusha.lviv.ua/up/news/article/08_2018/perva2.jpg


   Галаслива Люба з батальйонної госпобслуги, нібито вибачаючись за не дуже пишний стіл, розповідає, як їм колись привезли відразу три поросячі туші: «Це тоді під Зайцевим із «Градів» вбило десь під 140 поросят, то у бійців був справжній бенкет! Більше ми взяти не могли — де його тримати?!» Сідаю біля мінометника «Корнета». Сам він родом з обласного Миколаєва, а донька з дворічним онуком, якого боєць іще не бачив, живе нині у Львові. Дуже гордиться своїм позивним, бо той такий на «передку» ексклюзивний. Записую в блокнот позивні: «Хома», «Хамелеон», «Шайтан», «Корінь», «Князь», «Гламур» і «Ганс» (це з РВП [рота вогневої підтримки. — Ред.]), «Кіса», «Мішаня», «Юнга», «База», «Стас», «Живчик», «Броня», «Грем», «Буй». Командир багатьох із цих відчайдушних диваків — старший сержант Олександр Миколайович Чекмаз зі смішним позивним «Йожик». «Йожика» поважають і навіть трохи побоюються. «Йожик сказав» — це на рівні «Здохни, а зроби!» 

   Як розповів за чаркою чаю водій «Урала» Геннадій Влас, який знає командира РВП з давніх-давен, в юності «Йожика» в селі назвали «КАМАЗ» — цей шульга однією лівою послав у нокаут заїжджого каратиста. Сам Влас до служби в 25-му вже повоював на «Градах» і «Гіацинтах» — тому всі ці свисти снарядів і мін якось серйозно не сприймає. «Там було веселіше, і та війна, попри отриману контузію, була мені до душі. «Гіацинти» нищили цілі колони і склади», — згадує екс-фермер Гєна, який прикупив дружині перед службою 10 корів і тепер свою зарплату не вважає серйозною допомогою сім’ї. Наступної ночі він демонструє мені свої дев’ять пальців на ногах. «Розтяжка», — пояснює, погладжуючи ушкоджену ступню без великого пальця.

   Глибока ніч. Знову виходимо на морозне повітря. До сєпарів звідси — з кілометр. Гримить так, що мимоволі здригаєшся. «Гєра», з невеличкою борідкою, пістолетом у ножній кобурі, з червоно-чорним шевроном на рукаві, коментує: «Це їхня арта — а це ось наша, вчора техніка гуділа. Ми їм на Василя «Урал»  з БК підпалили (заслуга «Кутузова»), і кілька днів тому артрозвідка відстежила — і знову бінго! Горіло і рвало добу! Хлопці тішились, як дурні!!! Хоча залітає і до нас. От сьогодні в «Донбасу» — «двохсотий», в розвідників — там он через город — «трьохсотий», в ноги і живіт. 

   Балакучий «Гєра» пускається у спогади і роздуми:  «Я — єврей. У мене був добрий бізнес, торгував мисливським і рибальським спорядженням — тепер тимчасово прикрив. Мій батько має будинок біля Мілана. Є нерухомість і в Ізраїлі. А я — тут. Щиро запрошую на війну і семітів, і антисемітів — вона швидко виправить в головах усі неправильності. Я — Герасименко Олег, на Майдані керував «ультрасами» — мене дружина-волонтер витягнула. Сама померла  — на Майдані мала важку контузію. Десь незабаром мають її іменем назвати вулицю в Козятині. Власне, після її смерті я й дав собі слово, що воюватиму тут до перемоги. А вона обов’язково буде. Бо досить вже за Україну помирати! Пора за неї вбивати». Несподівано підходить чоловік Люби Павло Макара («Макар»), в якого в нозі ще досі два уламки від АГСа і котрий «ледь не згорів у «бесі», з розповіддю про діяння «сербських снайперів у Верхньоторецьку», але «Гєра» перебиває підлеглого: «Макар»!! Не заважай людині слухати музику війни — вона прекрасна!» Я не заперечую.

   З роздумів «Йожика»: «Знаєте, Миколо, я думаю, що я зі своїми хлопцями і кількома «зушками» більше ворогів набив, ніж американці в Сирії — російських «вагнерівців». Але кому наші діяння потрібні, крім нас самих? Про те, що в «Дебалі» котла не було» — взагалі слухати не можу!». 

   Полковник Марат Сулейманов: «Київська Русь» — це сьогодні один із небагатьох підрозділів, який робить те, що інші тільки мріють робити!».

   Наступного дня, під звуки перманентних вибухів, розвантажуємо привезені буржуйки та інше добро, поряд, не звертаючи на нас уваги, перемовляються двоє, тільки-но з «передка», засмальцованих бійців: «Кутузов» вчора накидав трохи на «Кікімору», там троє «двохсотих», один трьохсотий. По нічній ДРГ втрати не підтверджені». «Кікімора» — це ворог. А ще він — «Муравейник», «Сусліки», «Ангари», «Катамаран», «Прищ», «Вермахт». «На Вермахті сидять тихо, — розтлумачує мені «Корнет». — Не стріляють, не галасують, не димлять, навколо ні папірчика, ні порожніх пляшок, не те, що на інших ВОПах. Небезпечні там люди — відчутна серйозна підготовка».

   Наші бійці знають кодові назви сєпарських опорників, та й сєпари знають не тільки назви наших ВОПів (взводний опорний пункт), а й позивні багатьох бійців із передка — контррозвідники розповідають, що у ворогів є цілі карти прослуховувань ефіру: де, хто і про що з наших бійців по мобільному говорив чи писав… Сєпарів, до речі, тут уже майже нема. Або кадрові російські військові, або російські заробітчани. Їх називають «руссотурісто». 

   Знайомлюсь із двома грузинами — бороданем Зурабом і Ніно. Згодом з’ясовується, що це зовсім не той Зураб, який валив увечері по ворогу з БМП, а з Ніно поговорити не вдається — української вона взагалі не розуміє, а російською теж говорить ледь не зі словником. Колись тут стояв підрозділ, який журналісти називали «Грузинський легіон», але віднедавна, з 28, його бійців на позиції залишилось тільки дев’ять… 

 http://ratusha.lviv.ua/up/news/article/08_2018/perva3.jpg


   Кияни Стас і Наталя заводять нас у новеньку лазню. Після бетонного бліндажа і постійно мокрих ніг — просто божественно! Колонка з водою поряд, а ще воду носять із чистесенької річки, з їжею проблем нема. «Гєра» рекомендує нам рибу з річки: «карасі аж солодкі»! Питаю, на що ловлять? Співрозмовник лише усміхається. Але я здогадуюсь…Поряд, посміхаючись, гордо крутить в руці брелок із кулею кремезний «прапорщик». Цю кулю лікарі витягнули з його тіла.
   Тутешні. Нагорська Марія Олександрівна. Тримає 68 кролів, 6 свиней, курей, вирощує томати, огірки. 2 гектари поля, 12 гектарів паїв, два тракторці, сіялка, віялка. Після прильоту на город міни, сина з невісткою та онуком завезла в Світлодарськ. «Для мене українські військові — рідні люди. Зідзвонюємося навіть з тими, хто давно відслужив. Я їм нічого не шкодую і не шкодувала. Дуже боюсь, якщо сюда прийдуть «ті», то відразу хату спалять, мене розстріляють. Ніхто нічого з’ясовувати не буде», — клянеться вона. Гена Влас: «Місцеві різні бувають. Ми на Покровському стояли, то вони всі криниці потруїли. 30 відсотків за Україну, але «шифруються», 70 — проти». Зенітник роти вогневої підтримки з Рівненщини «Серж», 34 роки, четверо дітей (віднедавна називають «Ахметов», бо проводив хлопцям струм): «У помешканні он тієї бабки на горбі весь час вмикалося світло, і ПІСЛЯ ЦЬОГО починався обстріл наших позицій. Такий взаємозв’язок швидко вловили і попередили стареньку: «Ще раз ТАКЕ — розвернемо зенітки, і світло доведеться вмикати тільки в фундаменті. Тепер темно». 
   Не все так просто. Коли ворог увійшов у Дебальцеве, одного хлопчину, який допомагав Українській армії, вивели під паркан і на очах у малої дитини і дружини розстріляли з кількох стволів. Група заїжджих бойовиків-казахів завітала до родини стареньких українців, дала їм в руки свічки і попередила: «Йдіть з цими свічками на цвинтар — там тепер ваш дім!».  

   Третя доба. Ми від «передка» метрів за 700. Зенітки, міномети та інші цікаві знаряддя вбивства просять не фотографувати. Під навісом — гора порожніх «цинків». Із лісу виходить  неймовірно неголений і брудний, але надзвичайно оптимістичний чоловік у розірваному чоботі. Відрекомендовується — «Факір». Родом із Луганська.  Пройшов Іловайськ. Дивом вижив у Гнутовому. «Нас у полі тоді з 62 осіб залишилося живими 16: якийсь дебіл наказав під вогнем закопуватися! От наших хлопчиків і закопали…». А в 2015-му він разом із товаришем взяв у полон білоруського найманця. Той з переляку почав розповідати, що він у січні і з автоматом… збирає гриби! Цієї ночі «Факір» із друзями воював із ДРГ: «Ми б ці чотири тіла порвали. Але їх прикривали снайпери — не можна було підняти голову. Розпороло чобіт осколком». З попередніх боїв чоловік має в тілі ще кілька уламків. У відпустку не йде — нема куди.  «Бог два рази дарував мені життя, цікаво, скільки подарує ще?» 

   Ще одна позиція. Знову нові позивні: «Македон», «ВДВ», «Ліс», «Ман», «Звіробій», «Якут», «Бібісі», «Чечен», «Марадона». Чому «Марадона»? З 16-ти років грав за луганську  «Зорю». Ігор «Гром» знайшов тезку — пса «Грома», який відчуває початок обстрілу і подає сигнали своїм годувальникам шукати сховок. Командир роти «Кореєць» чухає іншого пса, хлопці його під’юджують, радячи тварині: «Ти йому посміхайся — тоді «Кореєць» з’їсть тебе останнім!». Усі регочуть. Раптом лунає вибух такої сили, що половина бійців різко присідають, а я чомусь опиняюсь за дровітнею! На мить здається, що я зрозумів, чому саме бравий вояк Швейк так вперто не хотів іти на війну… З будиночків і сховків виглядають здивовані, але не ПЕРЕЛЯКАНІ бійці, мовляв, що це було? Невдовзі з’ясовується: це наші ж («Атом») потужними зарядами підривають твердий донецький кряж, бо кайлом у цей ґрунт не вкопатись…

   Тепер по-чесному. Нині у війська часто приходять просто заробляти (таких називають «найманцями» — ті, хто вбиває за гроші), а на одних грошах ти тут довго не втримаєшся, особливо після кількох поранень чи контузій. Та сама Світлодарка — поки наші окопувались — ворог свої позиції бетонував! Позиційна війна: в сєпарів обов’язки чітко розділені, одні зариваються в землю, інші нам «насипають». А в нас ти робиш усе сам: сам закопуєшся, сам відстрілюєшся і сам за все відповідаєш. Навіть за секс. Кажуть, що були в Луганському випадки, коли для вояків привозили з Бахмута повій. За таксі таксист брав 500 гривень, ну, і послуги кожної — по 1 тисячі гривень. Гроші в бійців є.

   На багатьох ВОПах величезний некомплект, і жінки, яких масово беруть на контракт, аж ніяк не зможуть повноцінно закрити ці штатні прогалини. Масова присутність жінок на війні — це запланований баласт. Кожен третій контрактник — жінка. Медик, кухар, снайпер, радист — так. АЛЕ вони фізіологічно не спроможні тягати важкі станини і кулемети, котушки з дротами, міни, місяцями жерти сухпай, десятки годин лежати в страху на морозі, в снігу, під дощами й обстрілами. Привабливе обличчя і новенький камуфляж — цього аж ніяк не досить, щоби йти на війну. Багато жінок цього не розуміють і не хочуть розуміти — і це нормально. А от коли цього не розуміє військове керівництво — це біда. Як розповідають воїни, на полігонах часто тупізм та імітація — чи то Башкіровка, чи Шрі-Лан. Вивчають тактику, яка в зоні АТО взагалі не застосовується, а трапляється, що викладають люди, які самі ніколи не були в зоні АТО ні дня. Не буде війни — зникне цілий прошарок тих, хто нині заробляє на постачанні наддорогого пального і ненадходженні на «нулі» «мильно-брильного» (коли нема туалетного паперу — це ганьба!). Час волонтерів із мішком шкарпеток невпинно відходить у минуле, але в бойових підрозділах реально бракує хорошої оптики, далекомірів, тепловізорів, квадрокоптерів. Автомати інколи такі старі, що якими б дорогими і якісними мастилами ти не чистив ствол — іржа вперто проступає знову. Не думати над таким — це готувати свої завтрашні поразки.

   «Корнет» філософствує: «Війна набридає своєю одноманітністю, хоча вона й стала для мене наркотиком. Але місце, де я РЕАЛЬНО відпочиваю, це — «передок». Я перестав боятися, і це мене дуже турбує. Часто від сєпарів отримуємо есемески: «Кидай війну — йди додому знімати Порошенка!». Дивлюсь виступи деяких наших політиків і думаю: чи то не вони часом ті есемески нам і пишуть? Інколи думаєш: де воно більше ворогів — спереду чи ззаду?». 

   Валерій Бородін («Сом»), звільняється по закінченні контракту: «Я на гражданці мав на місяць 2-3 тисячі доларів США — тримав пилораму. Але дружина у 2014-му сама мені зібрала рюкзака. Без дискусій. Трохи підлікую дружину — і знов у підрозділ. Я вже не можу без своїх, і вже не можу без війни. І Бог його святий знає, чим тут закінчиться і коли. З нашого боку понатикано артилерії, і з їхнього боку цієї арти не менше. У нас є бійці, які будуть стріляти навіть тоді, коли тут буде стопроцентне перемир’я. І маю підозру, що з того боку теж таких чимало. Наразі ми стоїмо тут для того, щоб окопи і позиції були викопані на окраїні Світлодарська, а не на околицях Києва чи Львова».

   Як каже Гена: «Смерть без гумору — це невесело». Розповідаю фронтовикам про подвійну стрільбу по помешканню львівського мера Садового. Сміх ледь не розвалив бліндаж. «Муха» на 500 метрів б’є, якщо на 100 — 150, то без промаху. Двічі?! З 70 метрів?! І не влучили у вікно?!! Скажіть своєму мерові, що таких «Мух» просто не буває. Якщо б навіть стріляв сліпий і криворукий, то зі 100 метрів у вікно — це як в пістолетну мішень із кулемета!»

   Місцева бабця, яка торгує самогоном, обурюється: «Ну що ви за люди такі?! Були ваші попередники: нікого не чіпали, не стріляли, постійно пили, в мене бізнес прекрасно йшов, а тут заїхали — суцільна стрілянина, мені півхати осколками посікло, і ніхто мого товару не бере! Кому ТАКА війна потрібна?!!»…

Микола САВЕЛЬЄВ, фото автора

   P.S. По приїзді до Львова — дзвінок від «Синоптика»: «У наших біда. Один «двохсотий».  Позивний «Ілля», Ілля Тарасович Сербін із села Крюківщина Київської області, 25 років. З ПТУРа. За іншого, «Стаса», треба дуже молитися». Я ці дні щиро молився. 27 Станіслав Габадулін вижив. 

 Опубліковано : 28.02.18 | Переглядів : 2189

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Гру.2018»
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31      
 
Реклама