Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Фільммейкінг: як зупинити час
Фільммейкінг: як зупинити час

Час нам не підвладний, ми не можемо його сповільнити чи пришвидшити, «перемотати» назад до цікавого моменту з життя чи поставити його на паузу. Але саме фільммейкери знають, як усі перераховані вище амбіції людини втілити в реальність, як перехитрити час і повертатись до грандіозних моментів життя знов і знов, переживаючи емоції, які колись відчув. Тож пройдімося крок за кроком сходинками фільммейкінгу разом з українськими кінорежисерами, документалістами, засновниками студії «PalmL Studio» Сашком Балабаєм та Дариною Балабай. 


— Сам собі режисер — то про Вас. По-суті, Ви з нуля починали свою діяльність у сфері фільммейкінгу. Що для Вас відеопродакшн?

   — Перед тим, як переїхати до Львова, ми пережили важку втрату — не стало наших татусів. Після цих подій нам треба було змінити картинку, що ми і зробили за допомогою камери, яка день у день дозволяє знайомитись із новими людьми. Розпочинали свою діяльність із того, що заходили у кав’ярні й пропонували безкоштовно зняти ролик. З відео про кав’ярні ми плавно переформатувались на знімання культурних подій, познайомились із відомими митцями, потім почали цікавитись соціальними темами. І так наше хобі перетворилось на справу життя… Звісно, намагаємось постійно вдосконалювати свої навички, знання, бо прагнемо перевести це хобі на професійний рівень. Наразі ми працюємо лише вдвох, звісно згодом хочемо зібрати команду однодумців. 

— Наразі, знімаючи фільми на місцевому рівні, Ви провадите соціальну, волонтерську діяльність. З чого вона починалась? 

   — Почалось усе зі знайомства з головою Львівського товариства єврейської культури ім. Шолом-Алейхема Олександром Назаром. Потім якось приїхав театр незвичних людей із Запоріжжя, представниками якого були люди на візках, із ДЦП. Ми відзняли про них матеріал і вирішили його незвично подати: додали паралельну лінію — приготування української страви, борщу. Таким чином виникла рефлекторна прив’язка проблеми до їжі. Тобто після перегляду фільму (це вже експериментально доведено) людина в будь-якому разі думатиме про людей із вадами здоров’я.
— Ви маєте на увазі фільм «Борщ»? Цікаво, у фільмі поєднуються дві сюжетні лінії: кадри, що показують людей із вадами здоров’я, і паралельно ті, де нарізають шматочок хліба і натирають його часником… 

   — З борщем вийшов певний символізм, бо в багатьох людей ця страва асоціюється з нашим суспільством, яке складається з різних інгредієнтів. До того ж борщ — родинна страва, за якою збирається вся родина і спілкується. У цьому фільмі ми використали так звані дисонансні маркери, які невідомо чому «чіпляють» вас до того чи іншого проекту, фільму, витвору мистецтва. Як нам казав один художник, «ви бачите гарно намальовану картину, але чомусь проходите повз і вас нічого не вражає, а є роботи, які хоч, можливо, намальовані й непрофесійно, але щось таки «чіпляє», і ви можете стояти біля них годинами». У нашому проекті приготування борщу іде через весь фільм. Щоб не було занадто сумно, монотонно, кожні дві хвилини ми змінювали локацію, картинку, показували акторів театру з вадами здоров’я.

— … А як прийняла в свої лави Вас, як аматорів, українська кінофестивальна спільнота?

   — На превеликий жаль, деякі українські «кінофестивальники» не дуже радо приймають у свої лави новачків. Якщо хтось, не дай Боже, приходить зі сторони зі свіжими ідеями, їх не приймуть у цю закриту спільноту, бо стара система навчання одразу похитнеться… Наприклад, після перегляду одного з наших фільмів на одному з українських фестивалів, викладачі вишів почали нас вчити, що у фільмі нема головного героя, себто не дотримано законів драматургії. Невдовзі ж виявилось, що те, про що вони казали, більше стосується ігрового кіно, а в документалістиці, якщо ви відзняли, як вулицею їде трамвай, ви вже затримали час, задокументували, зробили хроніку. Який головний герой, про що ви кажете? Виходить, деякі митці, які навчають молоде покоління, самі не знають основ. Можливо, вони ту базу й мають, але не вміють її практично застосовувати. Ми ж прагнемо знімати якісне українське кіно і передавати досвід молоді, надихати своїм прикладом та показувати, що треба, всупереч перешкодам, упевнено йти до своєї мети. 

   Крім того, ми, напевно, єдині у світі робимо фільм з атракцією. Наприклад, коли були на фестивалі в Каневі, то спочатку приготували з глядачами борщ: все порізали та разом зварили його. І все це впродовж перегляду фільму. Наступну стрічку, «Вареники», ми плануємо показувати і водночас ліпити вареники з дітками, про яких знімали цей фільм. 

— Ви згадали фільм «Вареники». Хто вже його «продегустував»? Що стало основою сюжету? 

   — Відомо, що у світі близько 15 % людей мають особливі потреби. Наразі у суспільстві існує така тенденція: решта населення «заплющує очі» й не дуже переймаються проблемами людей з інвалідністю, які в Україні не можуть, скажімо, повноцінно пересуватись містом, зокрема громадським транспортом. Громада ніби жахається їх, а чому?! Напевно, через стереотипи, необізнаність... Це замкнене коло. Саме у фільмі «Вареники» діти виступають у ролі операторів, вони показали світ власними очима. Наскільки ми знаємо, в Україні до нас цього ніхто не робив. Знімаючи фільми, головними героями яких є, наприклад, діти з аутизмом, ми прагнемо інтегрувати їх у суспільство. Крім того, це певний тест на європеїзацію, на людяність: чи наше суспільство готове стати цивілізованим, чи воно, як у Середньовіччі, лякатиметься таких незвичайних людей. Тобто, якщо хтось не такий, виділяється з маси, то він за бортом активного життя. 

   Хочемо зазначити, що у рамках реалізації «Вареників» нам допоміг відомий український композитор Майк Кауфман-Портніков, який на волонтерських засадах написав музику для фільму. Ця стрічка здобула відзнаку в Бельгії. Крім того, його відібрали для показу на індійському фестивалі «We care film fest -2018». 

— Своєю діяльністю, фільмами Ви намагаєтесь ламати стереотипи, що вже закам’яніли у суспільстві. А Вам важко було починати фільмувати незвичайних діток?

   — Дуже важко! Спочатку ми не знали, як спілкуватись із людьми з ДЦП, але згодом ми зрозуміли, що треба говорити з ними, як зі звичайними людьми, адже вони позитивні, активні, та й справжні жартівники. Серед героїв наших фільмів є і ті, в яких ДЦП — набуте, коли людина народилась абсолютно здоровою, а потім вмить щось сталося… Треба розуміти: може статися що завгодно, коли завгодно і з будь-ким… Сьогодні в тебе море друзів, а завтра неочікувано щось станеться — і всі повтікають. Так не має бути! В рамках підготовки до знімання фільму ми півроку шукали головних героїв — діток з аутизмом, потім вони до нас звикали. Їхні батьки розповідали нам про те, що багато хто приходить до них, лише аби піаритися. Ми ж щиро розповіли їм, навіщо цей фільм, що зніматимемо, і вони повірили нам душею. У фільмі відкрились і батьки, які розповідали про своїх кровинок, їхні таланти. Наш фільм починається з невеличкої провокації: він починається російською мовою зі слів: «Льоня и есть наш позитив». Тобто, батьки розповідають не про проблеми, а про те, що в них усе добре. Контакт відбувся, напевно, в той момент, коли ми прийшли до діток, і вони нас почали торкатись, ми не сахались від них. Було і таке. Ми намагаємось робити світ добрішим, а кому щось не подобається, розіб’ємо цеглу на голові (сміються. — Авт.). 

— Не омину увагою й проект «Свіже читання»… Розкажіть коротко про основні цікавинки фільму.

   — Якось ми ввійшли у стан нірвани після спеки і вирішили фотографувати бібліотекарів із фруктами і книжками. Прийшли до Тетяни Пилипець, яка завжди виступає «за» будь-який «кіпіш», окрім голодування. Робили проект про бібліотекарів, аби візуалізувати їх і розказати людям, що треба позбуватись стереотипних уявлень про бібліотекарів. У фільмі є цитати, над якими можна щиро посміятись. Наприклад, Антін Мухарський колоритно описав працівниць книгозбірень, зокрема: «жирні пальці, з товстою дупою і гулькою на голові, у великих окулярах», він змалював збірний образ. А у нашому фільмі, навпаки, бібліотекарки гарні, сучасні, модернові, активні. Сподіваємось, нам вдалося розвіяти стереотипи, які сформувались щодо представниць цієї професії. Фільм знімали в п’яти центральних львівських бібліотеках. 

   Крім того, у фільмі є Рафат Чубаров, у якого ми брали інтерв’ю. Кримські татари кажуть, що такого Рафата Чубарова вони ще не бачили. Він розповів історію свого життя, про те, як йому давали 15 копійок на транспорт, і він економив, аби їздити до бібліотеки. Ми постійно зустрічаємось і спілкуємось із цікавими людьми, це неперевершений досвід.

   Цей фільм презентували до Дня бібліотекаря, його представили в УКУ, куди з’їхалось понад 200 працівників книгозбірень зі Львова та області. 

— Над якими проектами наразі працюєте?

   — Нині у розробці фільм про проблеми тих, хто повертається з війни на Донбасі. Ми намагаємось робити фільм позитивним. Вже традиційно, робоча назва пов’язана з їжею — «Салат». Плануємо великий проект невеличких історій. За два роки було б добре зібрати масштабний проект, такий собі український обід… Поки що збираємо матеріал, спілкуємось із людьми, які повернулись із зони бойових дій. Майбутній фільм — це розповідь про людей, які, прийшовши з війни, знайшли себе, не опустили руки, не почали пиячити, та продовжують життя, допомагають іншим. Збираємо позитивні історії, адже плануємо мотиваційний фільм. 

   Крім того, цьогоріч замахнулись організувати кінофестиваль у Львові. Ми прописали положення, розробили логотип, сайт, київські партнери допомогли. Але поки що без належного фінансування реалізувати все на належному рівні складно, а сяк-так робити не хочемо. Львів — це культурна столиця України, але саме Львівського кінофесту нема, наразі є тільки фестиваль короткого метра. Вже знайшли й локацію, нам був готовий допомогти Центр Шептицького, директор Олег Яськів був у захваті від ідеї, але гостей десь треба розселити, годувати і т.д. Поки що мрія розбилась об фінансування… Щоб на все вистачило, треба щонайменше, для старту, 5 тисяч доларів. 

— Підсумовуючи нашу бесіду, які поради Ви могли б дати початківцям, які захоплюються фільммейкінгом?   

   — Головне — не боятись і не чекати манни небесної, бо ніхто за вас нічого не зробить, не навчить. Тільки ви можете себе «підняти» догори. Не варто також чекати суперових камер, технічних засобів — просто беріть і фільмуйте. Світ великий, тому якщо вас не сприймають в Україні, то поціновувачі все одно знайдуться, хай і в інших країнах. Не треба боятись комусь писати, дискутувати. Якщо двері, в які ти стукаєш, зачинені, то рано чи пізно їх усе одно відчинять, дадуть відповідь. Головне постійно практикуватись, і тоді кількість фільмів перейде у якість. Що більше фільмів ви відзнімете, то щоразу краща буде якість кіно. Найголовніше — не боятись та йти вперед до мрії.
Спілкувалась Анастасія ШЕВЧЕНКО

 Опубліковано : 06.06.18 | Переглядів : 99

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Чер.2018
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
 
Реклама