Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Ми – руйнівники дитячих душ?!
Ми – руйнівники дитячих душ?!

Якою радістю сповнюється дім, коли у ньому з’являється дитина! Ми ведемо її за руку доріжкою життя, забезпечуючи всі потреби, знайомлячи зі світом, навчаючи необхідних речей. Але буває й так, що одного дня наша радість кудись щезає, натомість з’являються непорозуміння. 

Дитяча жорстокість, цькування серед дітей (булінг), втеча з дому, підліткова наркоманія, дитяче самогубство — на жаль, ці невтішні тенденції зростають. У листопаді 2017 року в межах програми «Профілактика наркоманії» проведено таємне опитування серед дітей трьох шкіл Львівської області. Загальна кількість опитаних — 148 осіб, з них зізнались у вживанні наркотиків 52 дитини. Це третя частина! Чи певні Ви, що Ваша дитина не серед них?

Залежність – сімейна хвороба

   «Ратуша» запитала у психолога реабілітаційного центру для наркозалежних Уляни Вільгуцької про можливі причини такої ситуації. «За два роки роботи з наркозалежними можу говорити, що більшість наркоманів — діти з проблемних сімей, у яких про психологічний стан дітей ніхто не думав, наявні сварки та скандали, батьки вживають алкоголь чи наркотики. Дитині складно встояти перед спокусою спробувати щось нове в колі «друзів», особливо, коли вдома чи в школі проблеми. Залежність — сімейна хвороба, тому скерування рідних на лікування в реабілітаційні центри або в психіатричні клініки проблеми не вирішує. Після повернення додому людина вже «не вживає», але ніхто не задумується, що відбувається з нею після лікування чи реабілітації. Повертаючись у тверезе життя, залежний стає мов маленька дитина, яку потрібно вести і заповнювати його духовну пустоту. А ті, хто скерував на лікування свого близького, вважають, що зробили максимум, їхній родич тепер буде здоровим і повернеться до нормального життя. Але це не так, бо людина одужала, а вони самі так і залишились «інфікованими» — от вам і сімейна хвороба. Батьки та рідні мали б вміти правильно спілкуватись», — зазначає психолог.

«Ми звинувачуємо дітей, діти звинувачують нас»

   У дитини на шляху становлення виникають проблеми, які їй не вдається вирішити. Потрапляючи у жорстокий світ, вона не навчена себе захищати, водночас не знаходить підтримки та розуміння у батьків, які переконані у власній позиції, але не здатні допомогти чи зрозуміти. То чому ж так стається? Чому так трапляється, що наші діти стають неслухняними, агресивними, якщо ми для них робимо все? Чому вони виростають нещасливими, не можуть себе зреалізувати, спиваються чи стають наркоманами? Чому ми втрачаємо і вже не можемо віднайти взаємозв’язки?  

   Про це ми запитали у Світлани ГАВРИЛЮК, завідувачки притулку для дітей Служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації: «Ми багато робимо не так. У школах часто говорять про булінг. Батьки, навіть батьки-педагоги, часто скаржаться, що діти неслухняні, поводяться жорстоко. Вони звинувачують у цьому всіх: товаришів на вулиці, вчителів, саму дитину, але не розуміють, що передовсім проблема у батьках, які не розуміють, що таке виховання, не знають періодів формування особи, кризових етапів, які відображаються на майбутньому, вони неправильно реагують і як наслідок: дитина не почуває себе захищеною, а в результаті маємо заляканих дітей з поганою поведінкою. На жаль, ми не вміємо робити того, чого нас не вчили. Сьогоднішні учні завтра будуть батьками, але ні вдома, ні в школі не вчать, як формується дитина після народження, як реагувати та розуміти її потреби. Виховання залишається на рівні інстинктів або на тому рівні, як до мене ставилася мама. І наша біда в тому, що в результаті нашого виховання наші діти не зможуть стати щасливими та успішними. Ми звинувачуємо їх, а вони звинувачують нас». 

   Базове завдання дитини — знайти «свого» дорослого, зазначає пані Світлана: «Усе живе в світі має завдання вижити, пристосуватись до умов проживання — і дитина так само. Її перша базова програма, після народження, знайти свою «людину» і прив’язатися до неї. Є види, які народжуються і самі собі дають раду, наприклад черепашка народилась і вже сама знає, що має доповзти до води, бо в ній закладена програма виживання, а що складніший вид, то більше треба його вчити. Людина найменш захищеною приходить у цей світ, четверту частину життя залишаючись дитиною. Упродовж формування особистості людини її базове завдання — знайти дорослого і прив’язатися. Він має дати захист і опіку, має навчити жити». А от як навчити іншого? Щоб навчити чогось іншого, потрібно вміти це самому, наголошує Світлана Гаврилюк: «Варто не легковажити, вважаючи себе наймудрішим, а поцікавитись відповідною літературою, піти на курси, до психологів і навчитись. Треба розуміти, що до року дитина пов’язана з мамою пуповиною, то потім вона емоційно пов’язана зі серцем мами. Дитина плаче і тим подає сигнал, коли щось некомфортно — приходить дорослий, дає їсти, пити, пеленає. Тому дитина починає розуміти — є дорослий і є почуття захисту. А далі треба її любити і тоді дитина розуміє, що світ її чекає, що вона потрібна, нею гордяться, вона унікальна. І власне в перший рік життя формується базове розуміння світу — або я люблю світ і він мене чекає, або світ жорстокий і він мене не чекає. Тому, якщо батьки себе вели неправильно в перший рік життя, десь крикнули, сварилися, то це обов’язково відобразиться на її майбутньому. Ми часто скаржимось, що дитина курить чи вживає наркотики — така поведінка може бути закладеною ще в утробі чи в перший рік життя, коли мама курила, а дитина той запах приймала з молоком. Життя в утробі прирівнюють до ста років, день стресу мами дає наслідки – дитина відчуває себе не потрібною. Або тато курив і він сильний, а потім у школі якийсь негативний лідер теж закурив і дитина рівняється вже на нього, бо це подібно до поведінки тата». 

   Щоб стерти програми, записані в підсвідомість, потрібен час і дуже сильний фахівець. Тому потрібно чути дітей, коли вони говорять до нас, реагувати на їхні звертання, якщо хочемо, щоб у майбутньому діти ділились з нами своїми проблемами. Маємо навчити дітей розуміти їхні емоції, описуючи їх: «Ти плачеш, бо тобі сумно», «Ти плачеш, бо тобі боляче». Батьки мають вміти правильно зчитати потребу дитини. 

Періоди сепарації

   У три рочки відбувається перший період сепарації — дитина має сепаруватися від мами, розповідає завідувачка притулку для дітей Служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації: «Якщо раніше дитина мала все, що хотіла, то тепер з’являються заборони — не можна цукерку, бо треба поїсти, але дитина не розуміє, чому їй відмовляють і починається конфлікт. Світ виявляється не таким, коли у всьому догоджають і дитина не знає, як реагувати. Тому завдання батьків — навчити, як вирішувати конфліктні ситуації, як будувати стосунки зі світом, як поділитись, як почути когось. Якщо в цей час батьки цього не навчили, то потім дитині важко будувати стосунки в житті. Відтак уже дорослі люди в подібних ситуаціях замикаються в собі, ображаються на весь світ, скандалять, кидаються в боротьбу, не вміють конструктивно вирішувати проблеми, але цих базових навичок мали навчити батьки.  Людина може багато книжок прочитати і розуміти, що є погано, але в кризовій ситуації вона починає сваритись, кричати і не може з тим нічого зробити, тому що в кризовій ситуації працюють програми, закладені в дитинстві. Діти віддзеркалюють нас, якщо ми б’ємо дитину, то в садочку чи в школі і вона когось битиме. Виховання — це процес прив’язаності, якщо є дорослий, якому я довіряю, він про мене турбується і захищає. Якщо в три роки дитина розбила горнятко, а мама не сварить і каже: «Знаєш, це татове горнятко, тато буде такий засмучений», тоді вона не формує в собі негативні тенденції, а в неї формується почуття відповідальності. Головна програма дорослого – опікуватись і захищати». 

   У сім років настає друга сепарація, тоді у дитини формується внутрішній батько і вона стає більш відповідальною, тому раніше не можна надмірно вимагати самодисципліни. 

   У дванадцять років відбувається остаточна сепарація. Дитина від’єднується від батьків, тоді зазвичай починаються конфлікти, бо від дітей остаточно вимагають поведінки дорослого, а в них з’являються свої інтереси, секрети, що нормально для цього віку. У цей час ще з’являється перша любов чи проблеми між підлітками. Тож, якщо прив’язаність, розуміння сформовано вчасно, дитина легше проходить той період, вона так не бунтує, немає значних проблем. Зрештою в будь-якому випадку ніколи не пізно показати дитині, що ви її любите, бо місточок між батьками і дитиною будується лише, коли є любов і вміння чути. Не просто говорити, що я тебе люблю, а правильно себе поводити з дитиною, чути її, підтримувати, щоб дитина справді відчувала опіку. 

Як навчити розуміти емоції?

   Батькам важливо навчитися правильно реагувати на емоції дітей. За словами Світлани Гаврилюк, неправильно говорити про ситуацію: «Чому ти вічно б’єшся?», маємо навчитись зчитувати емоції, щоб правильно вести діалог: «Ти бився? Ти напевно був дуже злим? Що тебе розсердило?» і таким чином, зчитуючи емоції, допоможемо її підвести до прийняття правильних рішень у тій ситуації. До прикладу, у таких ситуаціях не можна говорити: «таке життя, треба миритись» — це загальна філософська відповідь, яку вживати не можна, бо нею ігноруємо бурхливі почуття дитини. «Накази, вказівки, причитання, порівняння, погрози, моралізація — це все неправильні реакції батьків, які призводять до відповідних наслідків, — наголошує пані Світлана. — Не буде добрих стосунків і це ваша провина, бо не вмієте спілкуватись. Ми не повинні ставати на різні сторони барикад стосовно дитини, маємо стати на один бік з дитиною, а на інший поставити її вчинок, маємо показати свою любов, а сум чи біль у ваших очах від того, що відбулось щось негативне, який дитина побачить, зроблять більше, аніж ваші дорікання». 

   Як розповіла завідувачка притулку для дітей Служби у справах дітей Львівської облдержадміністрації, під час проведеного анкетування серед чотирьох класів десятикласників на тему «Чи часто вам хочеться піти з дому» всі пишуть: «Постійно!!!», «Хочу!», бо батьки сваряться, кричать. Натомість, зауважує пані Світлана, якщо з любов’ю і сльозами на очах після запізнілого повернення мама скаже: «Слава Богу, що ти прийшов», то дитина зрозуміє, що не мама погана, це я зробив погано і наступного разу може поспішить чи пояснить батькам, чому затримується: «Але мама кричить, бо в ній проявляється той внутрішній родич, який кричав у її віці до трьох років. Стрес викликав внутрішню інформацію, закладену у підсвідомість. Якщо в період сепарації дитині, девіантному підлітку трапиться хороша людина чи хороше оточення, то це скоригує певні проблемні моменти, які недодала сім’я». 

   У підходах до виховання дорослі мають бути спільними, ніколи не можна дозволяти принизити чийсь авторитет (навіть за наявності проблемних моментів), якщо не хочемо нашкодити дитині, резюмує Світлана Гаврилюк: «Інакше дитина втратить довіру і повагу до всіх. Усі непорозуміння у вихованні потрібно обговорювати без присутності дітей. Якщо в сім’ї принижують маму, то дитина не вмітиме будувати стосунки зі світом, буде замкнутою, їй буде складно, а якщо тата – то формуватиметься девіантний підліток».  

   До слова, саме цими днями, з 8 по 10 червня, у Львові відбуватиметься Четвертий міжнародний фестиваль з гуманної педагогіки на тему родинних стосунків. У програмі — доповіді, майстер-класи, тренінги від педагогів України та зарубіжних колег. Це ще одна нагода поглибити розуміння того, як правильно спілкуватись та будувати стосунки у родині.

Леся СЛЮСАРЧУК

 Опубліковано : 06.06.18 | Переглядів : 276

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Чер.2018
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
 
Реклама