Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Українки за кордоном: тіні статистики?
Українки за кордоном: тіні статистики? 

Як розвінчати стереотипи, пов’язані з трудовою міграцією

Тисячі постатей, доль, які залишаються у тіні, за «спинами» статистичних даних. Хтось бідкається на життя в Україні, на малі пенсії та заробітну плату, а вони ризикнули і від безвиході подались на чужину — заробляти на життя та здобувати новий досвід. Вони тимчасово їдуть з України, але повертаються, аби тут, уже на рідній землі, почуватись ЛЮДИНОЮ.

   Міграція — світове явище, згідно з даними Міжнародної організації праці, у 2013 році у світі було 230 мільйонів мігранток і мігрантів, із яких 160 мільйонів — трудові. Наразі немає точних даних, скільки українців і українок перебувають на роботі за кордоном сьогодні, в дослідженнях мовиться про орієнтовно 3,5 млн осіб. Про це йдеться в рамках виставки «Щоденник молодої заробітчанки», яку експонують на площі Катедральній, 1 з 11 до 29 жовтня.

   Про особливості експозиції та про те, чому молоді жінки їдуть на роботу за кордон, якими є їхні очікування і яка реальність, якими є стереотипи щодо трудової міграції, «Ратуші» розповіла соціальна працівниця, представниця ГО «Працююча християнська молодь», координатор зазначеної виставки Анна ОКСЮТОВИЧ. 


— У чому полягають особливості виставки?

   «Щоденник молодої заробітчанки» — 13 історій молодих жінок про новий для них досвід перебування на заробітках. Це історії сміливих жінок, які діляться своїм досвідом публічно. Особливість виставки полягає в тому, що вона підготована спільно з жінками, які їздили на роботу, це їхній вклад у публічне осмислення ситуацій, проявлення невидимих досвідів, задля аналізу та поглибленої дискусії. Лише говорячи про проблеми, ми робимо кроки до зміни ситуації.

— Яка мета виставки, яких результатів очікуєте?

— Ми говоримо про те, що переживає жінка-заробітчанка, чому вона їде на заробіток. Ця виставка розглядає молодих жінок як вразливу категорію в українському суспільстві, яка не має належного фінансового забезпечення. Ми звикли думати, що молодість — це привілей, але ось ситуація: і молодість, і вища освіта, і бажання працювати не є достатніми для того, аби знайти роботу в Україні, яка б дозволила себе реалізувати. Ми також маємо певні стереотипи, які унеможливлюють кар’єрне просування жінок, так звана «скляна стеля», коли на всьому підприємстві можуть працювати жінки, але керівником буде чоловік. В нас дуже мало досліджені процеси трудової міграції, і в цьому дискурсі майже не чутно голосів тих, хто поїхав: як вони почуваються і чого хочуть, що для них важливо. 
   Ідея учасниць виставки полягала в тому, аби помістити інформацію про трудову міграцію, стереотипи, пов’язані з нею, у публічний простір, щоб люди аналізували, бо стереотипи не відповідають дійсності, вони є поверхневими судженнями. У публічному просторі немає достатньої кількості обговорень процесу виїзду за кордон. Ми знаємо про факт виїзду, а от про те, що там відбувається на чужині з молодими українцями, можемо лише здогадуватись. Виставка — одна зі спроб винести це питання на публічне обговорення. 

— Як Ви проводили дослідження, яку цільову аудиторію опитували?

   — Виставка презентує результати дослідження та освітніх зустрічей, які ми проводили впродовж весни. Ми обговорювали з учасниками, що для нас міграція, яке місце української трудової міграції у світовому контексті. Впродовж 2017 року ми проводили скайп-інтерв’ю, зустрічі. Дослідження почали у 2017 році, опитували завдяки методу якісного інтерв’ю різноманітними способами: розмовляли з людьми в чергах під консульствами, інтерв’ювали знайомих, організовували заходи, в рамках яких обговорювали питання трудової міграції. Інтерв’ю проводили до моменту виїзду на заробітки, аби з’ясувати причини такого рішення; потім — розпитували про умови праці, про позитивний та негативний досвід. Зокрема, що відбувається з людиною, коли вона потрапляє в інше культурне середовище, працює, шукає нових друзів, гідні умови проживання, як адаптуватись до цих викликів і які зміни відбуваються. Ми хотіли разом із жінками, які поїхали за кордон, осмислювати і проговорювати. Такі історії обговорюють у дуже вузьких колах, але завдання тих, хто має цей досвід, — ділитись з іншими. Новий досвід завжди розширює горизонти.

— Які основні причини трудової міграції?

   — Ми опитували жінок віком 20-35 років, серед них переважно ті, які не мають дітей, не планують жити за кордоном, але прагнуть поліпшити фінансову ситуацію. З початку 2014 року ми всі відчули зміни в економічній ситуації країни. Серед причин міграції українців — складність забезпечити базові потреби, оплачувати квартиру, неможливість купувати інший одяг деінде, аніж у секонд-хенді, неможливість у своїй професійній галузі отримувати ту оплату праці, яка б дозволяла розвиток, просування  кар’єрними сходами. 

— У результаті дослідження, які Ви могли б виокремити та зруйнувати стереотипи, що сформувались навколо трудової міграції? 

   — Склалося стереотипне трактування міграції, себто це — погано, Україна гине, невдовзі всі звідси виїдуть. У світі 3 % населення є мігрантами, з них великий відсоток трудових мігрантів. Історично, наприкінці позаминулого століття саме з Галичини почалась трудова міграція, її дуже добре описано у книжці «Цісар Америки. Велика втеча з Галичини» Мартіна Поллока. 

   Серед стереотипів — і думка, що люди їдуть, бо хочуть легких грошей. Мовляв: «Молодь лінива, хоче все одразу». З опитаних багато хто працював не по 8, а по 10-12 годин в Україні, бо велика кількість працедавців пропонує понаднормовий робочий графік. Людина, яка працює 10-12 годин, апріорі не може бути лінивою. Не слід оминати увагою і стереотип: «Ви не патріоти!». 

   Ще кажуть: «Хто не досяг успіху в Україні, той просто недостатньо старається, адже в наш час можна все, якщо ти хочеш». В Україні є «культ успішності», який сформувався впродовж останніх кількох років. Він унеможливлює інші соціальні дискурси, адже українці хочуть говорити про успіх, а не про те, як долати проблеми. 

— Загалом, заробітчани заробляють гроші за кордоном, а витрачають їх чи надсилають рідним до України, тобто це допомагає розвитку економіки України... Виходить, це не таке вже негативне явище для України?

   — Так… Ми маємо складний культурний комплекс, пов’язаний із Радянським Союзом, із тим, що після 1991 року ми одразу почали жити в ринковій економіці, ніхто не був до цього готовий, але досі немає аналізу, що відбувається з людиною, яка працює в таких умовах. Взагалі, ринкова економіка, в якій ми живемо, ставить у центрі не людину, її гідність, а виробництво, нагромадження  капіталів.

— А щодо психологічної складової «заробітчанства»?

   — На заробітках молодь здобуває різний досвід, як негативний, так і позитивний. Жінки, з якими ми спілкувались, розказували про приниження, які вони переживали, пов’язані з тим, що вони з України, їм було шкода, що про Україну мало знають. Варто більше говорити про те, що відбувається на заробітках, чому їдуть, а не оцінювати, добре це чи погано. 

   Через стереотипи ті, хто їде на заробітки, часто мають певний комплекс, відчуття провини, наче вони роблять щось погане, адже це явище засуджене у суспільстві. Є стереотипи, якими зручно мислити. Часто досвід може виявитись травматичним: декому не платили зарплати, хтось мав за 2 дні знайти іншу роботу. Це теж емоційне виснаження, адже людина потрапляє у середовище, де нема близьких, друзів, де не можна говорити українською мовою, бракує підтримки. Якщо у заробітчан виникають труднощі за кордоном, часто вони не мають розуміння, куди звертатись. 

— Ви зазначили про труднощі… Що має знати потенційний трудовий мігрант, перш ніж їхати за кордон?

   — Історії заробітчанок різноманітні… із забиранням паспортів, з посередниками-шахраями, і навпаки — позитивні, коли на роботі поважають і навіть підвищують. Багато хто просто не ставить потрібних запитань потенційному працедавцеві, щоб той не вважав їх занадто вибагливими. Під час проходження співбесіди інколи складно проговорити умови праці. Наше завдання — говорити про велику кількість різних досвідів, аби ті, хто їде на заробітки, розуміли, що може трапитись, і могли убезпечити себе. Основне, що має знати кожен: нікому не треба давати у руки свій паспорт, всі умови треба проговорювати з роботодавцем, зокрема спосіб (офіційне/не офіційне працевлаштування) та графік роботи. Є різні роботи, ситуації, але ніхто не має пригнічувати людину, потрібно себе захищати. Той, хто їде працювати за кордон, намагається багато працювати, аби заробити гроші на наступні півроку прожиття в Україні. Це має важкі наслідки на фізичне та психічне здоров’я, людина дістає стрес, перевтому. 

— Якщо в українців таки виникають проблеми в одній із країн, до кого вони мають звернутись?

   — Обов’язково потрібно знати контакти консула, посольства. Це бюрократичні установи, але, наприклад, декілька заробітчанок, яких ми опитували, загубили паспорти, і завдяки посольству їм вдалося вирішити цю проблему. Крім того, варто промоніторити, чи є у країні, в якій ви працюєте, діаспора, українська церква. Тобто мати «ниточки», контакти, розвивати стосунки з місцевими, аби розуміти країну, її культуру та соціалізуватись. Багато хто побоюється процесу комунікації з місцевими жителями. Потрібно також обов’язково зорієнтуватись у міграційному законодавстві країни, у якій ви працюєте.
Спілкувалась Анастасія ШЕВЧЕНКО

 Опубліковано : 31.10.18 | Переглядів : 137

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Лис.2018
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
   1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  
 
Реклама