Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Стародруки серед шелесту трави

Стародруки серед шелесту трави

Подорож у Краєзнавчу бібліотеку Анатолія Недільського
Будьмо чесні, чи часто Ви і Ваші друзі, якщо Ви, звісно, не рафінований інтелігент у третьому поколінні, буваєте, скажімо, у Музеї давньої української книги у Львові? Людей часто відлякують офіційність та академічність таких установ. У музейному комплексі, про який піде мова далі, я впевнена, захочуть побувати всі — любителі стародруків та антикваріату, поціновувачі природи і посиденьок просто неба, аматори теплих задушевних розмов, прихильники новизни і креативного підходу. Йдеться про непересічне меценатство — не рокфелера, не скоробагатька, а простої, хоч і неординарної, людини — Анатолія НЕДІЛЬСЬКОГО.

   Торік львівський колекціонер, журналіст, політик, директор книгарні «Рідкісна книга» зворохобив прагматичний світ, відкривши на своєму родинному обійсті, у  невеличкому, віддаленому від шосе, селі «Бібліотеку Анатолія Недільського». Зворохобив, бо відкрив своїм коштом не хату-читальню, а цілий культурно-туристичний комплекс. Тож ми рушамо в село Скнилів Золочівського району. Від траси Львів — Тернопіль доводиться їхати ще 7 кілометрів поганенькою дорогою. «Сьогодні говоримо про унікальних людей. Одні люди будують палаци, купують дорогі машини, відкривають все нові бізнеси, подорожують за великі гроші, а це люди, які вклали величезні гроші в незвичайний культурний проект», — сказала дорогою екскурсовод Світлана Наливайко.

Господарка Анатолія Недільського
   Прибуваємо, господарі — пан Анатолій і пані Ольга — зустрічають нас при брамі, тепло вітаються, з декотрими обіймаються, бо впізнають своїх фейсбучних друзів. Заходимо на просторе подвір’я.
   «Я юридично це все не оформив, так що формально ви — мої гості, — розповідає колекціонер про своє чимале господарство. — Згодом це все переформатую, відсутність юридичного статусу дозволяє змінювати. Тут музей галицької родини, там — великий зал, де я проводжу зустрічі, є музей стародруків, а там, за ним, — зимовий зал, де ми навіть цієї зими дивилися виставу. Є стоянка, три кімнати готельного типу, там є сучасна сантехніка, в кожній кімнаті може переночувати двоє людей. Ночували в мене тут люди з Києва, з Харкова. Є також басейн з підігрівом, але він зараз вимкнений.
   Це — льох, хороший, мені шкода було його валити. А я живу отам під дахом, і мені того вистачає, там є спальня, гардеробна, ванна, кухня. Виявляється, що людині багато не треба».
   Зовні «Бібліотека Анатолія Недільського» — п’ять будинків і багато простору поміж ними. Каже, трохи розбудовував родинне обійстя, трохи докуповував давні сільські будівлі в довколишніх сусідів. Про одну з таких хатин і її колишніх господарів він розповів на своїй сторінці у Фейсбуку: «Декілька днів тому у Краєзнавчу бібліотеку знову завітали мої сусіди, цього разу колишні, чию хату я купив і долучив до культурного комплексу. Точніше, у хаті жили Іван та Катерина Роїк. Він був сільським лікарем, вона у свій час носила їжу воїнам УПА. Моїм гостям у своїй хаті, а нині Літературно-краєзнавчому музеї, Марії, Євгенії, Ярославу і Олегу все сподобалося. Вони сказали,що гроші я вклав розумно і їхньої хати не змарнував, а, навпаки, надовго продовжив її життя».

Ресторан, готель, нерухомість? Ні, бібліотека!
   «Я би міг за ті гроші ресторан якийсь у центрі Львова відкрити, або купити готель, або дві-три квартири, здавати в оренду і з того жити, а я вклав сюди. То були чималі гроші, зараз я би вже того всього не зміг зробити. Бо я торгую антикварними книгами. Не кожен буде за те братися, бо ти мусиш багато знати, розуміти, чи та книга коштує 30 гривень, чи 30 тисяч. Скільки вона коштує в Нью-Йорку, скільки — у Львові, скільки — в Варшаві. Бо то так буває зі старими книгами — перше видання може коштувати 30 тисяч доларів (навіть так буває), а друге вже — 300 доларів. А тепер тяжко з покупцями, тому й кажу, що тепер я би вже того не відкрив», — пояснює пан Анатолій.
— А коли в Вас виник задум створити цей проект?, — питаю.
— Десь шість років тому. Це така трансформація колекціонерства і бібліофільства. Працюючи в магазині «Рідкісна книга» зі стародруками, з колекціонерами, бачиш не раз сумну долю зібрань, колекцій, коли вони розпорошуються, невідомо кому достаються, пропадають. І я вирішив, замість того, щоб тримати колекцію, як той скупий рицар, у скрині, зробити це публічним, доступним людям.
— І ніколи про це не шкодували?
— Ні, я взагалі прагматик, я все ретельно продумав. Це культурний туризм, він перспективний, а головне — тут є простір для того, щоб творити.

Посидіти-подрімати в музеї? Чому ні!
   «Тут зробити виставковий комплекс чи зробити пленер і розмістити тут скульптуру, як ви думаєте, краще? — радиться пан Анатолій з відвідувачами, показуючи на вкриту трав’яним килимом велику ділянку землі. — Скульптуру, правда? Можна собі тут походити, влітку посидіти. Вже цього року, я давно вже це планував, перероблятиму це все в плані відпочинковому. Щоб можна було посидіти в музеї, навіть випити каву-чай, а хтось може і задрімати, чому ні, так роблять у Європі». Каже, хотів би, щоб тут було і кафе з оригінальною кухнею, але: «Я вже не можу сам всього зробити, хоч знаю, як». 
   «Не отримую жодних державних дотацій, партнерів також не маю: боронь Боже, розсваримося — розлетиться все. Я сам-один. Що зробив — те зробив, що не зробив — завтра зроблю».
   Йдемо в літній конференц-зал, велике приміщення, більша частина якого оформлена в модерному стилі, а в просторі, що позаду, стоять старовинні меблі. Таке взаємодоповнення стилів — це «фішка» бібліотеки. «Бо коли це повністю старий стиль, це нудно. А коли ви змішаєте, скажімо, стару ікону і сучасну картину, це еклектичний стиль, мені він видається цікавим», — пояснює господар бібліотеки.

Галицька родина та галицька еротика
   Переробляючи хату під музей, розповідає колекціонер, намагається зберегти її автентику. Заходимо в Музей галицької родини. Тут є окремі кімнати, присвячені жінкам, дітям, чоловікам. В передпокої на стінах — давні фотопортрети. «Я багатьом кажу: принесіть фотографію своєї цьоці чи бабці. Навіщо я маю виставляти якихось далеких людей, якщо можна — місцевих.  Вже навіть з деким домовився, — із Золочева, навколишніх сіл». Привертає увагу аплікація з фрагментів рушників на стінах і стелі: «Вони були порвані, я вирішив зробити таку інсталяцію з них, щоб їх зберегти».
   У кімнаті жінок серед багатоманіття експонатів — книга «Братство тверезости дівчат»: була така організація, каже наш гід, і дівчата масово вступали до неї.
   В центрі експозиції — ліжко, перероблене на музейну вітрину. «Тут, за склом, є різна давня феміністична література, а ось — панталони ХІХ ст. І ще є одна така потаємна кімната, в якій я ще не зробив ремонт, — заінтригував колекціонер і згодом привідкрив завісу таємничості. — Десь під осінь цього року, напевно, я буду відкривати кімнату галицької еротики. Я вже зібрав багато літератури, затримка лише за речами, а такі речі зазвичай не зберігаються, бо хто буде тримати старі ліфчик чи панталони? Довго шукав ті хрущовські панталони, такі, знаєте, на гумку. І я таки знайшов в однієї пані, в другої. До речі, якби в вас були якісь давні еротичні речі – сорочки з домотканого полотна, калісони — я б купив. Не так багато еротичних предметів в давнину було. До речі, мені мають принести з жіночого монастиря штуку одну еротичну, побачите. Це життя...».
   У чоловічій кімнаті на стінах — портрети видатних краян. Іван Наумович — повістяр, священик (родом з Кізлова Буського району). «Він був москвофілом, його критикував Франко, казав «Іван Безумович». Але маємо казати, що він наш, бо якщо ми скажем, що він зрадник, то його підхоплять москалі, як то було завжди», — впевнений наш гід. Залєський, окружний суддя львівський, родом із Золочева. Іларіон Свєнціцький, перший директор Національного музею, він родом із Бузька. Антоній Шнайдер, автор двотомної «Енциклопедії краєзнавства Галичини», — народився у Великій Вільшаниці, і в тій окрузі це прізвище ще досі поширене. Побіжно оглядаємо чималу збірку книжок, виданих друкарнею Вільгельма Цукеркандля в Золочеві; прижиттєві видання Івана Тиктора тощо.

«Молода муза» і не тільки...
   Шпацеруємо доріжкою до наступної хатини — історико-краєзнавчого музею. Тут є кімната короля Яна Собєського,  що народився неподалік, в Олеську. «Його дід, Данилович, був русин. Знаєте, про Собєського правильно кажуть, що він і наш король, бо він любив правити Польщею з Галичини — Золочева, Поморян. І, можливо, в його перемозі під Віднем не останню роль зіграли запорізькі козаки».
   Наступна кімната присвячена літературному об’єднанню «Молода муза» (1907 — 1909 роки). Молодомузівці — поети-символісти, яких Франко називав «зіпсовані генії», бо не сприймав таких експериментів в літературі — зображені в графіці на стінах. «Це наш земляк із Жулич Василь Пачовський. Це Сидір Твердохліб — родом із Поморян. Я, до речі, придбав його архів». Колекціонер ділиться планами: хоче кімнату Собєського перенести в музей стародруків, а цю хату повністю відвести під музей «Молодої музи», бо матеріалів є багато, а такого музею в Україні ще нема.

Музей стародруків
   «Це книги, надруковані до 1830 року, — пояснює пан Анатолій. — 99 % — релігійні, якими користувалися в церкві. Твори книжкового мистецтва, бо кожен друкувався цілий рік, вручну, на верстаті. Можна взяти книжку в руки, погортати. Я вже працюю зі стародруками довгий час, не раз забув помити після них руки, але інфекція ніяка не чіпляється — це тому, що книжки ці мають певну ауру, біополе... ».
— Чи не шкодить книжкам така доступність, коли людина може відкрити, гортати їх?
— Ні, от зараз я буду показувати старі церковні книги, яким 300 років. Їх дяк гортав заслиненими пальцями, і нічого, і ще 300 років прослужать.
— А злодіїв не боїтеся?
— Вони не будуть знати, що красти, бо не знатимуть, яка саме з книжок становить цінність, — жартує пан Анатолій. — До того ж серед стародруків кожна книга має якусь свою особливість, я всі їх описав. Якщо злодій візьме стародрук, буде десь там продавати, в Москві, чи Лондоні, чи Варшаві, я знатиму, що він мій.
   «Це книжка з тонко вичиненої телячої шкіри. На ній суперекслібрис 1791 року. А це дяк на Волині зшив три служебники разом, — показує пан Анатолій велетенський «гросбух». — Спробуйте підняти, хто має здоров’я». «Яка ціна отакої книжки на сьогодні?» — питають відвідувачі. — «Сьогодні ціни впали, 300 доларів, і то ще треба знайти покупця. Ось твори Ціцерона, 1595 рік. Ось видання Унівської друкарні — три служебники і два требники».

Люди, на яких тримається світ
   «16 червня буде якраз рік, як я відкрив свій комплекс, тут буде зустріч із письменницею Галиною Пагутяк, приїжджайте, — запрошує господар. — Добре, що виділили гроші на дорогу з Красного. Цього року робитимуть також шлях від Вільшаниці (траса Львів — Тернопіль. — Авт.). Дорога буде».
   Поки ми мандрували доріжками від одного музею до іншого, краєм вуха вловлювала слова відвідувачів, своїх попутників-товаришів: «То тягне на Шевченківську премію», «Це справжній музей, живий, як у Європі», «Незвичний чоловік, на таких тримається світ». І коли наш автобус покотився в зворотному напрямку стражденними сільськими дорогами  — чесно кажучи, жодних ям і вибоїн ми вже не відчували — кожен був у полоні вражень від доторку до історії, знайомства з рідкісними книгами і рідкісними людьми.

Світлана ПАВЛИШИН,
фото автора та зі сайту бібліотеки

 Опубліковано : 16.05.19 | Переглядів : 378

Читайте також:
Обличчя номера

Oblyccja.jpg">

Завантажити номер

 
Календар
« Тра.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
 
Реклама