Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
БЕЗ КАМУФЛЯЖУ: РЕМАРКИ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ

БЕЗ КАМУФЛЯЖУ: РЕМАРКИ НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ 

…«Коли на третьому кілометрі кросу мені хочеться зупинитися, я згадую очі Олександра Терещенка, і біжу ще трохи. Коли на четвертому кілометрі мені здається, що зараз упаду, уявляю, як Олександр одним протезом одягає шкарпетки, і біжу далі»…

6 — 8 травня у Львові відбувся Перший всеукраїнський форум військових письменників, який зібрав разом близько двадцяти авторів. Про їхні історії та наше сприйняття, про їхні спонуки писати і нашу потребу читати «Ратуші» розповіла представниця оргкомітету форуму, директорка Львівської обласної бібліотеки для юнацтва імені Романа Іваничука Тетяна ПИЛИПЕЦЬ.

Неймовірні історії форуму
   — Навіть ті автори, з якими була знайома, відкрилися по-іншому, бо потрапили  в комфортне для себе середовище, де всі навколо творять атмосферу спогаду. Кожен із учасників мав свою історію, спеціально для форуму. Вразили журналістки «5 каналу» і ТСН, Євгенія Подобна і Наталка Нагорна, від яких я чекала зірковості, а вони були прості в побуті, дуже відкриті й готові до комунікації. Наталя Нагорна у книжці «Повернутись з війни» крізь погляд військової журналістки описала історію війни очима воїна, його дитини і дружини. Євгенія Подобна у книжці «Дівчата зрізають коси» розповіла про 25 жінок на війні. Я трепетно чекала її історію про Яну Червону, яка загинула буквально нещодавно і яку я мала честь знати особисто.
   Несподіваним і неймовірним за якістю було спілкування з Леонідом Матюхіним. Упродовж тривалого часу він був речником штабу АТО, під його голос, під його зведення з фронту я прокидалася багато-багато місяців, і здавалося, що це людина, яка не вміє усміхатися, яка завжди тримає себе в руках, навіть коли доносить дуже страшну інформацію. Та він виявився чи не найбільш емоційним учасником, не соромився сліз у спогадах про побратимів, був дуже відвертий у питаннях про перемоги і зради, багато розповідав про свій досвід до війни, як журналіста і як людини, яка довго спостерігала за умовами, що передували анексії Криму (працював у береговій охороні). Його книжка «Крим-2014: А мама зрозуміє…» — про найдавнішу історію нинішньої війни, про анексію Криму.
   Ще до війни Василько Піддубний увійшов у літературу як автор дитячих книжок. Його блоги я активно читала на Фейсбуці, він має дуже гарне письмо. Чекала на його твори, а він презентував збірку есеїв «Слово про війну», де є редактором та співавтором. Вирішив говорити голосами своїх друзів, і це дуже цікаво і цінно.
   Василь Паламарчук приїхав із Херсона, де в нього недавно народилася третя дитинка. Його книжку «Військовий непотріб» назвали найбільш скандальною за назвою. Один із військових керівників Василя саме так називав частину мобілізованих, які не розуміли, що роблять на війні, а Василь вживає це ознакування саркастично. Це правдиві історії про війну, про людей на війні, без надриву, але зі збереженням лексики та характерів.
   З нею за назвою перегукується книжка «Карателі» Влада Якушева. Влад — найближча мені людина на цьому форумі, я не раз була на презентаціях з його участю. Військовий журналіст, очолює одне з військових видань. Дуже смачно пише. «Карателі» — теж саркастична аналогія, так називають наших воїнів люди, які по той бік прицілу. І так наші бійці жартівливо називають себе. Книжка дуже вразила історіями про тварин на війні.
   Одна з неймовірних історій форуму — коли з Бердичева приїхав Микола Ніколаєв, побратим Влада Якушева. Вони мали дуже багато спільних презентацій. Микола Ніколаєв — моя негласна симпатія цього форуму, моє велике відкриття. Націоналіст за переконаннями. Зразок мужності, чоловічого начала. Прийшов на війну як афганець, з досвідом, але водночас як графічний дизайнер. Його ідеальний смак, відчуття стилю важко пов’язувалися з боями на передовій. Микола таки переконав мене, що він і далі прекрасний дизайнер, бо розробив у таємниці від нас логотип форуму. Презентував «Щоденник непрофесійного військового», в якому проводить багато паралелей з Афганом. Чітко розмежовує, що в Афганістані був фактично окупантом, діючи за наказом тодішньої держави, а тепер — на визвольній війні. І це дуже важливо, бо багатьом людям, навіть тим, які інтегровані у військову тематику, які цікавляться подіями на фронті, важко розрізняти чимало ідеологічно-моральних понять. Микола в цьому сенсі для мене резонатор, дослухаюся до нього не тільки як фахівець з літератури, а й як громадянка цієї країни. 
   Автори книжки та сценарію до фільму «Позивний Бандерас» Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов менш дотичні до практичної військової служби, але мають найбільшу контактну групу спілкування в цьому середовищі. Описали цю війну з вражень реальних учасників. Вони сформували для молоді образ справжнього новітнього героя, без лапок. Не боюся героїзації учасників подій, тому що історики, військові хронікери з’ясують якісь дражливі моменти цих подій. Завжди наполягатиму, що моєму синові та молоді, з якою працюю, потрібні персоналії, вигадані і реальні, які для них будуть абсолютом у важливих питаннях. 
   Про Петра Солтиса я як модераторка мала найменше інформації. За чотири дні до форуму він знову підписав військовий контракт і став до служби у Старичах на Львівщині. Не зміг бути в цивільному житті, знову вдягнув форму, а його книжка має назву «370 днів у камуфляжі». Ця людина зачепила мене своєю історією, попри його тотальну скромність і навіть закритість. Дізналася, що він кавалер ордена «За мужність» III ступеня. Мої консультанти, полковниками з прес-центру львівського штабу сказали річ, яка досі мене тримає: пан Петро — сержант, не належить до вищого офіцерського складу, він живий, у нього на місці руки, ноги, а отже, щоб отримати такий орден за мужність, мав виявити неабиякі бойові досягнення.
   Неймовірні випробування на війні пройшов Назарко Розлуцький. Потрапив на війну внаслідок однієї з хвиль мобілізації — не міг ховатися. З гуманітарного світу, абсолютно не пристосований, молодий, красивий. Він і тепер неймовірно гарний, довгокосий бородань, для пензля художника чи кінокамери оператора. Пішов на війну, бо вирішив випробувати себе і в такий спосіб. Неймовірний мандрівник, підкорювач гір, і це була ще одна його вершина. Написав «Нотатник мобілізованого» — про те, як людина, що іде на війну, відчуває страх, коли може бути страшно і коли перестає боятися. Книжка про тих, хто виконував свій обов’язок, коли треба було захищати країну. 
   Якщо Микола Миколаїв для мене особистий фаворит за спілкуванням, то Олександр Терещенко — той живий герой, до якого горнулися всі учасники форуму, який прихиляв до себе будь-кого, хто бачив його вперше. Історію Олександра збережу у своєму серці на роки. Саме за нього точилася найбільша боротьба на благодійному аукціоні «Кава з присмаком попелу»: переможець у торгах за книжку ішов з її автором на каву. Ми запросили на каву з паном Олександром кількох активних учасниць торгів, не змогли відмовити жодній. Під час оборони Донецького летовища, рятуючи свою команду від загибелі, він викинув гранату, підірвався на ній і втратив дві руки й око. З дотепів, які він видає з цього приводу, можна укласти в окрему антологію жартів людини, яка втратила частину себе на війні. Він мотивує мене і мотивує інших. Коли на третьому кілометрі кросу мені хочеться зупинитися, я згадую очі Олександра Терещенка, і біжу ще трохи. Коли на четвертому кілометрі мені здається, що зараз упаду, уявляю, як Олександр одним протезом одягає шкарпетки, і біжу далі. І коли хочеться розповідати комусь, як треба жити, розумію, що порівняно з тим, яке рішення в ту секунду на війні приймав Олександр, я не зробила в житті нічого, і в цьому я теж на нього опираюся. І так він впливає на всіх, попри те, що жодних виховних слів не говорить. Його головна фраза — «Я вас дуже прошу з жалощів у мене книжки не купувати, бо я вам тоді їх не продам». По закінченні благодійного аукціону побачила Олександра, який влаштовував собі променад центром Львова. Насолоджувався життям більше, ніж будь-хто з тих, хто в цю мить ішов зі всіма руками, очима, можливо, маючи значно стабільніше фінансове становище.

Що спонукає їх писати
   — Перша спонука — талант. Ті, що писали професійно чи мали письмо як одне із захоплень, потрапивши на війну, розвинули ці навички. Друга величезна спонука — розповісти історії, щоб показати маленькі кроки зрад чи перемог, описати те, що відбувалося навколо них у момент їхньої присутності на війні. Вони ніколи не говорять про глобальне, вчать бути тут і тепер, робити малі кроки, а мріяти про велике. Третя причина, яка всіх об’єднує, — пам’ять. Практично від кожного чула, що їхні книжки — як меморіал, як пам’ятна дошка для тих, хто вже не з нами, а в книжках завжди живі.
   Військові письменники не говорять про письмо як про реабілітацію, бо розуміють це як само собою, знають, що слово лікує. Пишучи, віддають ці історії нам, зі сподіваннями, що нарешті зможуть говорити з нами однією мовою. Бо не зажди легко щось озвучити на словах, а через книжку вони відверті настільки, наскільки можуть.

Чому нам варто читати їхні книжки
   — Частина творів роз’ятрюють наші рани. Для мене це важливо. Мені здається, що душа тоді не черствіє, по-іншому сприймаєш виклики свого життя, і це допомагає тобі більше, ніж автору чи героям. Ці книжки для тієї когорти читачів, які надихаються історіями, навіть коли вони роз’ятрюють рани.
   Інша частина текстів — для тих, хто читає з поваги і з прагнення зрозуміти, з’ясувати. Друга когорта читачів – ті, хто через життєві історії може пояснити щось своїм друзям, які втомилися від війни, або дітям, яких потрібно інтегрувати в цю тему. Це читання для розвитку нашого суспільства. Не можемо робити вигляд, що проблеми немає, вважаю, що злочинно супроти своєї батьківщини забезпечити дітям легке життя, уникнувши розмов про війну.
   Третя когорта — побратими, родини, близькі, друзі, які не завжди розуміють, що відбувається з тими, хто повернувся цілий, але розбитий душевно. Як зізнавався Леонід Матюхін, якого я вважала непробивним, у перші місяці він ненавидів усіх навколо, а реабілітацією для нього став домашній інкубатор. Він розводить курчат і потім роздає їх добрим людям. Потім почав укладати свої журналістські дописи в книжки. У цих книжках — їхня реабілітація, а для нас — можливість зрозуміти, що з ними.
   Переконана, що читати книжки військових письменників треба всім, і названих трьох причин достатньо, щоб наклади розходилися, щоб інформацію про героїв просувати якомога далі. Колись волонтери врятували українське військо, а військо рятувало Україну. Тепер ще одна робота волонтерів — донести історії про тих, хто не просто вижив, а вистояв, якомога глибше в тил, у цивільне життя.
   Мені здається, що найбільша проблема нашого поступу в керунку до перемоги — втомленість від війни по телевізору. Це найбільша наша біда, і я дуже до них нестримана, на відміну, до речі, від військових, які дуже поблажливі до людей, яким здається, що вони роблять щось значуще, а все, що за тисячі кілометрів, не має до них жодного стосунку. 

Вивести письменників і читачів із зони комфорту
   — Я дуже тішилася, що Артемій Кірсанов і Сергій Дзюба представляли на форумі людей, які не воювали. Якби їх не було, виглядало б як розмежування: отут пишуть про війну професійні письменники, а отут — письменники — учасники подій. Я проти такого розділення. Є автори, які не були учасниками подій безпосередньо, але написали геніальні книжки про війну. Але якщо людина хоче створити якісний літературний продукт, вона не може обійтися без спілкування з військовими чи з їхніми родинами, з учасниками подій. Виняток — поезія, але там необхідне співпереживання.
   Згідно з дослідженнями, в Україні видано понад 400 назв книжок на тему нинішньої війни. Це вже окремий напрям у сучасній літературі, і не зважати на нього не можна. Але не хочеться зігнати цю тематику в якийсь анклав, у військове гетто. Розумію, що це не просто, поранених бачити важко, нас чекає чимало психологічних проблем. Серед категоричних постулатів нашого форуму було два: жодних віпів, тобто всі автори, які приїхали, — у рівних умовах, однаково їли, жили, добиралися, і — обов’язкова інтеграція в суспільство. Тому ми йшли напролом, організували відкриття в Італійському дворику, влаштовували вечірню презентацію у ветеранському кафе за солдатською вечерею, виходили в супермаркети, де є книжкові магазини. Виводили хлопців із зони комфорту і бачили, що це не завжди коректно стосовно них, але вони стільки пройшли і мають пройти ще й це. Прийти до нашого суспільства з відкритим забралом. Інколи це значно страшніше, ніж стояти перед ворогом. Бо ми тут у спокійному, мирному житті жорстокіші і жорсткіші, нам хочеться додаткову пару взуття до весни, а не якусь там книжку про війну. Мені хочеться, щоб такі події криголамом врізалися в побут. Тому ми виводили їх у такі місця, де люди навіть не знали, що відбувається, ставили банер, давали мікрофон, і хлопці й дівчата коротко промоціювали свої книжки. Вони мають бути не представниками вимираючого класу, а репрезентантами більшості, кращої частини суспільства. Тому не треба закривати їх у спеціалізовані локації, але водночас вони заслуговують на окремішні події, бо це явище в сучасній літературі.

Розмовляла Наталя ДУДКО

 Опубліковано : 16.05.19 | Переглядів : 420

Читайте також:
Обличчя номера

Oblyccja.jpg">

Завантажити номер

 
Календар
« Тра.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031  
 
Реклама