Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Депортовані з раю

Депортовані з раю

Цими днями,  у другу неділю вересня, вперше на державному рівні вшанували роковини депортації — примусового виселення автохтонних українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944 — 1951 роках. Родини переселенців кажуть: це суттєвий крок на шляху утвердження історичної правди; зверталися про це до владоможців давно, за всіх каденцій і скликань. Люди також очікують від влади наступних кроків — ухвалення закону про засудження злочину тотального примусового виселення етнічних українців з їхніх споконвічних земель та надання виселеним статусу депортованих як жертв політичних депресій.


Юж ся не вернеш

до рідного краю

   9 вересня 1944 року в Любліні СРСР та Польща уклали угоду про «взаємний обмін населенням». Виганяли українців з Польщі, а поляків — з України.. Сотні тисяч українців було депортовано з рідних земель за «законом джунглів». Ця злочинна акція відбувалася в кілька етапів. Загалом, за офіційними даними у 1944-1946 роках було переселено до СРСР 482,8 тисячі осіб. З вересня 1945 року «евакуацію» проводили три спеціально підготовлені дивізії Війська Польського. На збори давалося лише кілька годин, при цьому люди залишали на покинутих місцях практично все своє надбане добро — житло, майно, землю, худобу.

   У 1947 році «зачистка територій» продовжилася — залишки українського населення, близько 150 тис. осіб, з історичних українських земель у складі Польщі в рамках Акції «Вісла» було депортовано на північ та північний захід Польщі, майже 4000 українців пройшло через слідчі катівні концтабору в Явожно.  У наступні роки (до 1951-го) до УРСР з території Польщі було переселено ще близько 50 тисяч осіб.

Символічні листки

«Родинного дерева»

   Люди, щоб підтримати один одного, не втратити ідентичності, бодай трохи побесідувати по-своєму, гуртувались, збирались на свята. З початком незалежності  почали створювати об’єднання. «Родинне дерево» – порівняно молода (створена 2006 року) суспільно-культурна громадська організація українців, депортованих з етнічних українських земель сучасної Польщі, діє на Золочівщині. Вона об’єднує лемків, вихідців із Холмщини, Підляшшя, Надсяння.

   Про діяльність, заходи «Родинного дерева» «Ратуша» поспілкувалася з членкинею цієї організації, поеткою і майстринею Лесею СИДОРОВИЧ. Жінка прославляє Лемківщину у своїх віршах, а також виробах-прикрасах, живе і вчителює в мальовничому селі Тростянець на Золочівщині.

   — Спершу люди просто собі гуртувалися – виселені з одного села, зі сусідніх сіл, або ті, яких просто разом везли. Гуртом було легше вижити. Вони збиралися, спілкувалися, колядували разом — власне, найчастіше, напевно, збиралися на зимові свята, бо вже не було таких сільськогосподарських робіт. І та коляда стала настільки традиційною, я ще як була малою, завжди чула: «Тато йде на коляду до лемків». Що їх ще згуртувало потім — вони вирішили зробити пам’ятник депортованим у Золочеві, роками збирали на нього гроші під час коляди. Сам пам’ятник дуже продуманий, до деталей. Чорні колони символізують шпали, по яких везли депортованих. Позаду фігури Ісуса Христа — символічне дерево. На кожному листочку написано назву села, звідки було депортовано людей.

   Так і вирішили назвати організацію — «Родинне дерево». Ще досі приходять люди, які тільки тепер починають зголошуватися, що вони теж були переселені. Десь підсвідомо ті бабусі і дідусі настільки були перестрашені, щоб їх ще раз десь не вивезли, що в окремих сім’ях про це взагалі заборонено було говорити — щоби вберегти дітей. Сталих членів у нас приблизно 120-150, десь 20 активних, які хочуть і можуть щось робити, передусім наш керівник Світлана Наливайко, яка завжди подає цікаві ідеї, залучає спонсорів. Я переважно відповідаю за культурне наповнення, ведуча на заходах, читаю поезію.

   Збираємося, вітаємо ювілярів із круглими датами. Найбільш потужний захід — це напевно, спільна коляда, на яку приходить 120-150 людей, і не тільки члени товариства, а симпатики, люди, яким подобається наша діяльність, те, що ми відкриті до спілкування, стараємося ті добрі традиції зберігати, якимось чином розвивати. Це може бути якась спільна поїздка, вечір спогадів. Минулого року ми провели такий вечір, старші люди могли собі посидіти, поспілкуватися, розповідали свої спогади, а ми, звісно, ці цінні розповіді записували на диску, можливо, вдасться їх видати.

Посидіти біля ватри, поговорити про Дровняка

   — Цього року був у нас такий гарний захід, — розповідає лемкиня, — поїздка на Святу гору і Гавареччину, провели майстер-клас гончарства, а головне було – розповідь про лемківського художника-примітивіста Никифора Дровняка, все це відбувалося на природі, довкола багаття, такі речі надовго пам’ятаються. Багато хто навіть не знав, що є такий художник, якого знають у цілому світі, що до 16 років не вмів говорити, виріс без батьків, але зумів не набратися зла від того світу, а, навпаки, зробити світ кольоровим.

   Їздимо на фестивалі. У Монастириськах, що на Тернопільщині — найбільший лемківський фестиваль на території України, що має міжнародний статус —цього року вже вдвадцяте пройшов. Біля Львова, в Зимній Воді, недавно провели П’ятий обласний фестиваль «Гомін Лемківщини». В Зиндранові на території Польщі – вже 25-й фестиваль. Три роки тому спробували щось таке невеличке, нашого районного масштабу, зробити в селі Ушня, кажуть, що 90 відсотків населення того села  власне є переселенцями з території Лемківщини. Був конкурс колективів району і Львівщини на найкраще виконання лемківських пісень. Цього року плануємо цей захід 22 вересня.

«Слухай, мила,

як тот пташок співат»

   Лемківських пісень є величезна кількість, значна частина українських пісень мають лемківське походження, — каже пані Леся. — Просто вони настільки асимілювалися до українських, що  це хіба за окремими словами можна визначити. На кожному фестивалі люди десь знаходять одну-дві забуті пісні: якісь старі записи, старі пісенники з нотами...

   Лемківським діалектом переважно володіють люди старшого покоління, які з дитинства розмовляли, є носіями. Я в середовищі лемків можу бесідувати по-лемківськи, але щоб я щось могла написати, якийсь вірш — то ні. Відчуваю, що мені бракує лексики, правильного поєднання слів, а щось вгадувати не хочу. Переважно на фестивалях люди намагаються спілкуватися, відтворювати.

   Я собі ще так думаю, чому та культура у лемків була настільки збережена: бо все-таки територіально вони були обмежені горами, і кожна спільнота в межах одного села чи сусідніх сіл не мала такого спілкування з зовнішнім світом, і не було такого сильного впливу ззовні. А коли вже переселилися сюди, то намагалися хоча б щось, що залишилося з того минулого, зберегти в пам’яті, передати іншим.

«Гой, лемки,

за што така біда?»

   — Двоє моїх батьків мають лемківське коріння. Дідо по батькові Петро Варянко із села Липовець, такого села нині вже не існує — лишилися тільки могили. Бабуся Єва Мадзей зі сусіднього села Барвінок. А по маминій лінії дідо Сава Кекляк і бабуся Анастасія Урда зі села Мала Верхомля, на заході Лемківщини.

   Коли була в школі, то ще не розуміла, що ми лемки, бо в нас вдома того не казали. Єдине, що я одразу збагнула, — в нас дідо і баба говорили не так, і дідо до кінця по-своєму говорив. Він завжди категорично відгукувався про комуністів, росіян, за те, що так тяжко покарали їх. Довелося покинути все господарство, нову збудовану хату.

   «Те лемківське коріння, очевидно, якісь творчі паростки в мені пустило», — каже пані Леся. В 2010 р. вона видала першу збірку поезій, в 2012 р. — другу. Любов до малознаного, напівміфічного рідного краю вилилась у вірші — читаючи щемливі рядки, переймаєшся трагедією депортованих більше, ніж просто від цифр та фактів:

   «Із коренем видерли з рідних земель,/ Завезли аж ген поза Віслу./ Хто там порядкує? Глядить хто осель?/ Під серцем і досі ще тисне. / Змирились. Селились, кому де вдалось: / У хаті, в коморі, в сусіда. / І тугою серце не раз зайнялось: / «Гой, лемки, за што така біда?».

   ***

   «СЕло мОє лемкІвске…/Батьківське і дідівське. /Де на карті шукати?/

   Ані сліду не знати.../ Ні городів, ні хижі./ Ні садочку на межі./ Лиш надгробки цвинтарні / Попід небом безхмарним... ».

   ***

   «То по-людськи було? Та нас просто змели, як непотріб./ Вчора ти ще господар, а нині вигнанець в світи. / Голосили жінки, відкладаючи щастя на потім,/ І сивіли діди від нежданої тої біди».

Лемківські «кривульки»

від рукодільниці

   Вже кілька років майстриня плете традиційні лемківські прикраси – лемківська криза, або «кривулька».

   — Мені завжди подобалися гердани з бісеру. Перший сплела десь у 2009 році, на сьогодні в мене 85 різних герданів. Беру за основу українські візерунки і їх адаптовую під гердан.

   А кризи я почала плести не так давно. Почалося з того, що мене попросили реконструювати давню кризу: в одній родині залишилася одна така давня прикраса, а було двоє синів — і один хотів мати, і другий. Я так довго біля неї придивлялася, але потім врешті зрозуміла, як то плести. Взагалі, техніка називається „сИлянка” (від слова «насиляти»). Чому називається «криза»?

   Знаходила таку  інформацію, що це походить з німецької мови, де схоже слово Kreis означає «коло» — якраз та фігура обрамлює шию. Але ще більш поширеною є назва «кривулька», — напевно, бо там візерунки такі трохи „кривулясті”.

   Була я у музеї в селі Зиндранова, а це сусіднє село із дідовим, через гору. Це такий музей-скансен, створений на лемківському подвір’ї, збудованому наприкінці ХІХ століття. Свою стару хату господар, Федір Гоч, віддав під музей, а поруч збудував для себе нову хату. І там зібрана невелика колекція криз. Не на всій території Лемківщини були поширені ці прикраси. Але дуже багато їх збереглося у селі Команча біля Зиндранови.

Вартість прикраси могла дорівнювати вартості корови

   Спочатку я сплела для себе, потім, думаю, спробую трошки більшу — не одразу вдалося, кілька разів доводилося і пороти, і переробляти. Часом не ті кольори, не поєднується, треба знов переробляти, але мені це подобається

   — А взагалі тяжка вона — та прикраса?

   — Та, що більша, важить 330 грамів. Коли знімаєш, ти відчуваєш, що щось було на шиї (сміється).

   — Ромби — традиційні візерунки для таких «кривульок»?

   — Вони традиційні тому, що в цій техніці тільки такі геометричні орнаменти вдається зробити. Можуть бути ромби, шестигранники, трикутники. Найчастіше оті автентичні кризи були червоного або вишневого кольору. В жодному музеї не бачила, щоб хоча б десь був чорний колір. Ніколи вони не були дешевими, бо в ті часи і бісер був дорогий, і робота, та й тяжко той бісер було дістати. Вартість такої прикраси могла дорівнювати вартості корови.

Розмовляла Світлана ПАВЛИШИН

 Опубліковано : 12.09.19 | Переглядів : 427

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Лис.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930 
 
Реклама