Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
ПЕТЛЯ БЕЗВИХОДІ
ПЕТЛЯ БЕЗВИХОДІ
Торік в Україні нарахували понад 1000 самогубств серед атовців. Справжньої цифри не знає ніхто…

Повісився на курорті
   У Трускавці військовий лікар намагався вчинити самогубство. Інцидент трапився 15 вересня. Патрульні поліцейські врятували атовця, — повідомили «Джерела Трускавця».
   Близько 20.00 до поліції надійшло повідомлення від невідомого чоловіка про те, що він планує накласти на себе руки.  Правоохоронцям вдалося розпитати самогубцю і встановити його місце перебування. Патрульні, які прибули на виклик, виявили чоловіка в петлі на дереві в лісовій смузі поблизу автостанції.  Він подавав ознаки життя, тому його відразу зняли та викликали на допомогу медиків. Згодом було встановлено, що чоловік — 25-річний учасник АТО, військовий лікар, приїхав на відпочинок із Києва.  Своє рішення звести порахунки з життям він пояснив сімейними проблемами — його залишила дружина з донькою. Медичні працівники шпиталізували чоловіка, попереду його чекає курс реабілітації у психолога.
   Чи часто атовцям спадають думки вчинити непоправне? Як рідні та знайомі можуть допомогти колишнім воякам вийти зі стану чорної зневіри? Як вони самі можуть допомогти собі? «Ратуша» запитала про це фахівців, які безпосередньо спілкуються із воїнами, допомагають тим, хто повернувся з війни, повернути рівновагу і віднайти своє місце в житті. Ми поговорили з керівником  Центру допомоги ветеранам АТО «Фенікс» лікарем-неврологом, реабілітологом Андрієм Посікірою та психологинею-волонтеркою Марією Петришин.
Чорні думи про суїцид. І гоміцид
   Керівник центру «Фенікс» Андрій ПОСІКІРА відверто розповів кореспондентці «Ратуші»:
   «Скажімо так — ми з петлі не знімали, але хлопці приходять з такими думками. Висловлюють психологам, що вони дуже часто думають про суїцид і гоміцид — є таке поняття, це коли ти хочеш вбити іншого або заподіяти комусь шкоду. Про це мало хто говорить, але ця агресія буває і в цей, і в цей бік: і на себе, і на інших. Люди, які були на Сході і втрачали близьких, не мають тієї межі, що її мають цивільні люди. Часто людина не бачить виходу, впадає в глибоку депресію, особливо якщо є якісь непорозуміння вдома, на роботі, є почуття глибокої вини: «Чому я вижив, а хтось загинув». 
«Фенікс» допомагає «підняти себе з попелу» зневіри
   — Бійцям потрібна і консультація, і реабілітація, взагалі допомога психолога, — наголошує психологиня Марія Петришин. — Не можна залишатися наодинці. На жаль, нині ми іноді не помічаємо, що відбувається з людиною. За нашого ритму життя і соціальної ситуації в країні, і крім того, в умовах війни, ми інколи не дуже дивуємось, що людина пригнічена чи поводиться якось не так.
   Я б радила, якщо рідні бачать, що з їхнім чоловіком, братом, сином відбуваються якісь дивні речі, чи він стає замкнутий, звертатися до психологів, спеціалістів, бо вони швидше розберуться з цією проблематикою.
   Зокрема, працює Центр реабілітації ветеранів АТО «Фенікс», відділення психогенної травми — це на території психіатричної лікарні на вул. Кульпарківській. Вже впродовж п’яти років ми підтримуємо бійців. 
— Взагалі, багато бійців сьогодні звертається по таку психологічну підтримку? — запитую.
   — Так, багато, і проблем є багато. Звертаються з усієї області, звичайні військовослужбовці, і колишні полонені теж. В нас є арт-терапія, проводимо літературні вечори, стараємося забезпечити максимальний комфорт. Тут є тренажерний зал, де вони можуть вивільнити ті негативні емоції — бо часто фізичне навантаження допомагає зняти напругу. 
Не можуть впоратися 
з проблемами і «сідають на шклянку»
   Суїцидальні стани також провокує алкоголізм, що дуже вкоренився в життя військових, — кажуть мої співрозмовники.
   — Алкоголізм зараз жахливий, — розповідає Андрій Посікіра, — мені часто дзвонять люди з АТО, що треба «витягувати» багатьох. От сьогодні вже в годині шостій вечора до мене ще двоє атовців підійшли. І на завтра дзвонили, що приїхали хлопці з передової, три дні не можуть вийти з запою.
— Вони самі усвідомлюють проблему?
   — Деякі самі. Але, скажімо, ті, кого треба лікувати сто відсотків, мало усвідомлюють, хтось із друзів, родичів бачить, що людина пропадає.
«Хочеться або вбити, або послати» 
   «Найголовніша проблема атовців — що вони не бачать себе в суспільстві. Вони заслужили, щоб у соціумі до них ставилися з повагою, але не почуваються тут гідно — як у транспорті, так і в кабінетах чиновників, куди за довідками звертаються, в соцзахисті. Не кажу за тих молодих дівчат, які волонтерять, знають атовців. Я більше про тих старших працівниць, які звикли, щоб їм вклонялися, дякували, давали шоколадку чи ще щось, і лише тоді вони тим воякам будуть допомагати, якісь путівки робити. 
   Ці люди інтуїтивно дуже відчувають несправедливість. Особливо ті, хто був на Майдані, з Майдану пішов добровольцем, потім підписав контракт і 2,3,4,5 років був на війні, повернувся — в них мегазагострене відчуття справедливості. Дехто каже: «Я п’ять хвилин не можу нормально спілкуватися з якимись ідіотами, які нічого не розуміють, і одразу хочеться або вбити, або послати».
Насамперед потрібно лікувати суспільство
   — Чи можливо, і як вивести людину з такого стану? — питаю в Андрія Посікіри.
   — Можливо. Насамперед поміняти думку в суспільстві. Наші адміністрації мають записати соціальні ролики, проводити розмови буквально всюди, починаючи з транспорту, комунальників, соцзахисту. В лікарнях, поліклініках досі не розуміють, що треба просто підійти й допомогти, а не чекати, коли той вояк покладе двадцятку-пятдесятку в кишеню. Це спричиняє агресію. Я говорив з одним чиновником з медицини, питаю, чому в ваше таке дуже красиве відділення реабілітації, зі сучасним обладнанням не ходять атовці. Він каже: «Справді не ходять, я не знаю чому». Я кажу: «Вони мають недовіру, нерозуміння з боку персоналу і не хочуть там бути». Вони по очах бачать, більше нас вивчають, ніж ми, психологи, їх: дивляться, як ми розмовляємо, як ставимось до інших. І або бачать, що можна до нас звертатися, або розвертаються і йдуть далі пиячити чи думати про суїцид, чи ще якісь речі.
   П’ятий рік війни. Купка волонтерів щось робить, а 90 відсотків, сіра маса, живе так, ніби їх це не стосується. Поки в цій родині хтось не вернеться з війни. Тоді люди міняються, починають помагати, волонтерити, цікавитися, шукати психологів, читати статті про посттравматичний розлад. 
На жаль, навіть такий центр «Фенікс», який ми маємо, мало хто підтримує з чиновників
   — Взагалі, це дуже характерний нині стан для бійців, каже Марія ПЕТРИШИН. — Нині звичайній людині, волонтеру часом важко зорієнтуватися в тому житті, бо одні танцюють, другі воюють — на жаль, те що відбувається в країні, теж викликає певні негативні емоції. Ветеранам АТО тяжко адаптуватися до середовища, в яке вони потрапили. Там була війна, там вони чітко розрізняли, де — чужий, а де — свій. А тут, поміж своїх, часом не зовсім розуміють. Часто бачимо ситуації в ЗМІ, коли водії в маршрутках часом без поваги ставляться, деколи не пускають того бійця. Кожен такий крок провокує людину, вона усвідомлює, що її тут не приймають. Нагромадження таких ситуацій створює кулю, яка може спричинити потім до таких негативних наслідків.
Коли людина не замовчує, це великий плюс
   — Знаєте, я більш спокійний, коли людина може виговоритись, каже: «Я вже пройшов це, я вже хочу жити, але був дуже тяжкий етап, коли серйозно про це задумувався, знав кілька способів, як позбутися життя менш болісно». Це дуже тяжко слухати, але є таке, на жаль, — каже Андрій Посікіра.
   Коли хлопець починає говорити про це з лікарями, з психологом, це вже великий плюс, бо це суттєвий шанс, що він не скоїть суїцид. Він буде пам’ятати про своє колишнє бажання, але в нього починаються думки про майбутнє, про роботу, якісь інтереси. А коли він приходить, і каже: «Я не знаю, що робити, як далі жити», це — погано. Ми їм даємо такі тестування анонімні, і тоді вже розуміємо, з чим маємо справу, хто має якісь тілесні, психологічні відчуття, поведінкові перепади. 
— Люди виходять із цього стану?
   — Так, безперечно. Часом доводиться давати антидепресанти, препарати, які знижують рівень тривоги, депресії. Деколи призначають снодійні, бо люди, буває, взагалі не сплять, через нічні жахіття бояться заснути, багато я наслухався за ці роки... Часом достатньо довірливої розмови, якоїсь підтримки, коли вони приходять раз на місяць чи на тиждень до свого улюбленого психолога, з яким можна поговорити про те, що нікому не розкажеш. І він підтримає, пояснить, розкаже, домовиться про якийсь план думок, дій.
   Наші психологи працюють як зі самими атовцями, так і з їхніми сім’ями. Іноді з дружиною ще довше, ніж з чоловіком. Тобто пояснюємо, чому він так змінився, як зробити, щоб він швидше прийшов до тями. Іноді краще помовчати, не загострити ситуацію. Якщо жінка розумна, вона зрозуміє, змінює поведінку, і справді бачить, що є результат. 
Ми запобігли сотням суїцидів 
   — Якщо ми себе за щось і хвалимо, то за те, що запобігли сотням суїцидів, — веде далі пан Андрій. — Бо хлопці, які приходили з чітким наміром це зробити, ми їх вели впродовж двох-трьох років, нині працюють, спілкуються, усміхаються, в них зовсім інші очі. Нема такої шкали щастя, але ми щасливі, що люди адаптувалися. Я не кажу, що вони вже не мають тієї травми, але вони стабільні.
Побути кілька годин між друзями
   У нас є такі хлопці, з якими від початку війни спілкуємося, зідзвонюємось. Проводимо концерти, змагання. По суті, це для них нова родина. Хтось каже, що це як будинок ветерана: «Мене нічого не болить, мені нічого не треба, але я хочу побути тут кілька годин, між друзями, поспілкуватися, обмінятися думками і піти додому».
   В нас, крім психологічної допомоги, є спортивна зона, відпочинкова. На вулиці збираємося, зробили там собі круглі лавочки. Хлопці відчувають себе між рівними, ніхто не поводиться як великий керівник, великий психолог, великий лікар, всі в одному колі. Підтримують однин одного: «В мене щось таке було, як у тебе зараз, з цього можна вийти, все окей, не переживай». Чаю вип’ють, перекурять між собою, це також помагає. Вони часом на себе самі беруть ініціативу і є ініціаторами психологічних груп.
   Арт-терапія дуже дієва, до речі. Я навіть ніколи не думав, що хлопці так зацікавляться — щось малювати, ліпити, клеїти. Мої психологи їздили працювали до Києва з американськими військовими психологами, розповідають: останні тенденції — це суміш усіх видів психотерапії, ніколи якийсь вид не дасть такого результату, як їх комбінація.
Світлана ПАВЛИШИН
до теми
   Нещодавно на тему суїцидів у своєму фейсбуці висловилася колишня міністерка охорони здоров’я Уляна Супрун: «Багато самогубств трапляються імпульсивно в моменти кризи, коли людині важко впоратись з життєвими негараздами — фінансовими проблемами, розірванням стосунків чи наслідками серйозних хвороб. В зоні ризику знаходяться також люди, які мають тривалі психічні розлади, пережили катастрофу чи серйозний конфлікт, втрату близької людини, мають алкогольну чи наркозалежність, люди, які часто зазнають дискримінації (мігранти, переселенці, в’язні, представники ЛГБТ, трансгендери)», — пише Супрун.
   Супрун назвала ймовірні поведінкові індикатори того, що людина може скоїти самогубство.
    - Тривалий смуток і перепади настрою можуть бути симптомами депресії — одним з головних факторів ризику скоєння самогубства.
    - Раптовий спокій після періоду депресії чи перепадів настрою.
    -  Ізоляція. Свідомий вибір проводити час на самоті, уникати соціальних контактів та натовпу. Також сигналом є втрата інтересу або задоволення від діяльності, яка раніше людині приносила задоволення.
    - Зміни особистості або у зовнішності. У людини, яка думає про самогубство, може спостерігатися зміна у ставленні до звичних речей або зміни у поведінці — міміці, жестах, швидкості мовлення. Крім того, людина може раптом почати менше турбуватися про свій зовнішній вигляд.
    - Небезпечна або саморуйнівна поведінка. Це може бути необачне керування автомобілем, заняття небезпечним сексом та посилене вживання наркотиків чи алкоголю.
    - Часом людина, яка думає про самогубство, заздалегідь починає приводити свої справи до ладу — зустрічатися з членами сім’ї, дарувати своє особисте майно, складати заповіт та прибирати своє житло так, наче в ньому більше не житиме. 

 Опубліковано : 19.09.19 | Переглядів : 210

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Жов.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
 
Реклама