Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Депресія: війна проти себе

Депресія: війна проти себе

Вона дивиться ясним поглядом і обеззброює своєю жіночністю і чарівністю. Тисячі подібних людей ходять з вами одними тротуарами, усміхаються до вас, говорять про погоду і політику, мистецтво і кухню, можливо, навіть сиплють дотепами, і в той же час — ви навіть про це не здогадуєтесь — їх роздирає чорний відчай і страх, який вони не можуть пояснити і перебороти. Поради «взяти себе в руки» і «дивитися на світ позитивно» не допомагають.


І зізнатися в цьому більшість із них теж не може — надто великий ризик бути викинутими на маргінес суспільства. Авторка книги «По той бік сонця» привернула увагу до психологічної недуги, на яку страждають 10-15% населення.

«По той бік сонця»

   Ксенія — одна з небагатьох українців, хто не боїться відкрито і публічно «оголити душу», говорити про свою проблему. Щоправда, нині вона мешкає в Штутгарті (Німеччина). Ксенія ФУКС — громадська активістка, головна редакторка українсько-німецького журналу Gel(:b)Lau, авторка презентованої на цьогорічному Букфорумі книги «По той бік сонця. Історія однієї самотності». «Головна героїня опиняється на межі. Це призводить її до закритого відділення психіатричної лікарні, де вона починає власну боротьбу, щоб знову знайти надію, радість», — написано в анотації до книги. 

«Хочеться битися головою

об стінку і кричати»

   На презентації книги в готелі «Жорж» авторка відповідала на питання модератора — редактора видавництва «Темпора» Андрія Мартиненка — та присутніх зі щирістю, гумором та самоіронією.

   «Це так само, як з алкоголіками: коли ти підходиш до алкозалежних людей і кажеш, що я колишній алкоголік, вони сприймають тебе як людину, якій можна довіряти. Тому я вирішила, що я буду книжкою приходити і казати, що я колишній псих, і мені теж потрібно і можна довіряти, я завжди рада відповісти на ці запитання і я цього не соромлюся», — акцентувала Ксенія.

   «Я вже п’ятий рік ходжу на психотерапію. І про деякі речі можу говорити тільки тепер, бо це дуже довгий процес», — каже спікерка. Про причини власної депресії частково оповіла: «В мене забрали рідний дім у фізичному і психологічному сенсі. Рідний дім — це моє місто Донецьк. Коли ти вмикаєш німецький канал і бачиш, як твій рідний дім, в якому ти прожив 20 років, спалюють, то в тебе починається якісь певні процеси, тебе перемикає, настає такий стан, який я не можу передати».

   Згадуючи працю над книжкою, авторка каже: «Воно вже більше якось з терапевтичного боку писалося, ставало навіть краще з кожним рядком, подумалося, що я можу цим комусь допомогти.

   Після певного досвіду — медичного і психотерапевтичного — ти вже знаєш, як з цим боротися, що ти не один. Психологічний надрив — це стан вічного підлітка: хочеться битися головою об стінку і кричати: «Мене ніхто не розуміє!». А тут виявляється, що тебе розуміють і говорять тобі саме ті слова, які ти хочеш почути».

«Збої на хімічному заводі»

в мозку

   Присутня на презентації психологиня Оксана ПЕНДЕРЕЦЬКА зазначила: саме слово «депресія» сьогодні є дещо збаналізованим:

   — Замість сказати «Мені сумно», «В мене поганий настрій», «Я стомився», «Я переляканий», тобто зізнатися, що «Я людина», багато хто каже «В мене депресія», — каже пані Оксана. — І ми мусимо за це «подякувати» і глянцю, і журналістам, і бабцям біля під’їзду, і телебаченню. І через це велика кількість людей, що не мають уявлення, яким жахом є клінічна депресія, вважають, що в них депресія.

   Пані Оксана каже: справжня депресія пов’язана зі «збоями на хімічному заводі, який працює в нас у мозку». «Клінічна депресія має чіткі критерії, які відрізняють її від просто суму, втоми, зневіри. Поширення інформації про те, які ці критерії, які симптоми, мали би підштовхнути людину до того, щоб звернутися до лікаря, — я думаю, що це максимум , що ми можемо зробити. А ще — бути поруч».

300 мільйонів пацієнтів у світі

   — З іншого боку, статистика ВООЗ каже нам, що на сьогодні щонайменше 300 мільйонів населення Землі страждають на клінічну депресію, — каже психологиня. — Зафіксований в Україні відсоток, а особливо враховуючи ситуацію, в якій ми живемо, явно нижчий, ніж той, який визнано загальносвітовим, що свідчить про фатальну недодіагностованість. Цьому також є свої причини, по-перше, дефіцит психоедукації, елементарного знання про те, що є симптомами депресії, в які моменти треба стривожитися і відвідати лікаря. З іншого боку — стигматизація: «А що, я псих якийсь?», «А чого мені до лікаря?» «А мене зараз підсадять на якісь препарати і я стану мало не наркоманом, перетворюся на овоч».

   Ксенія Фукс переповіла досвід знайомих психотерапевтів: у Харківському медичному університеті зробили таку волонтерську акцію — безкоштовні психологічні консультації, адже Харків близький до зони АТО. Закликали всіх: приходьте, ми вам допоможемо, але люди не йшли. «Це знову ж таки питання до того, як ми це все сприймаємо, чому не хочемо лікувати найголовніше», — доповнює Ксенія.

Якщо й загрожують комусь,

то лише собі

   — Це не лише в нашому суспільстві так вийшло, так вийшло всюди, корені стигматизації треба шукати ще в Середньовіччі й раніше, — запевняє Оксана Пендерецька. — Божевільних довгий час відкидали на марґінес суспільства, вважали не людьми, або недолюдьми. Просто в більш цивілізованих країнах боротьба зі стигмою почалася раніше, а ми тільки на початку цього шляху.

   Пані Оксана вважає: щоб наздогнати цивілізовані суспільства у виявленні, боротьбі з депресією, перш за все потрібен здоровий глузд і зв’язок з реальністю: «Нам не вистачає сміливості визнати, що так є, що проблема існує, що людей таких багато. Що вони якщо й загрожують комусь по-справжньому, то точно собі, а не людям довкола і тим більше не суспільству, не інституціям».

   Тут ще не можна скидати з рахунків культу страждання і надзусиль, типових для нашого народу. Ми любимо постраждати, докладати героїчних зусиль ціною самопожертви, шкоди для себе, і це не соромно. Натомість визнавши власну слабкість, ти відразу перетворюєшся на безвольну шмату, тобі радять взяти себе в руки, дивитися на життя позитивно (не знаю огиднішої фрази), і ще часом радять змінити оптику. У тебе хімія змінилася, а тобі радять змінити оптику». «А мені сьогодні порекомендували «почистити чакри», — додає Ксенія. — Казали, що в мене там щось не те: замало жовтої чакри».

Сказати шефу:

«Ну ти і паскуда!»

   — У Німеччині п’ять років тому теж було дуже багато проблем, — розповідає Ксенія. — Існували  гарні інституції, дуже гарно облаштовані лікарні, в плані логістики-інфраструктури все було добре, але... Поки люди масово не почали хворіти і фірми не почали страждати від браку кадрів. Тобто люди просто місяцями не з’являлися на роботі. В них burnout — емоційне вигорання. Коли я лежала в лікарні, весь третій поверх на той час був «забитий» чоловіками-топменеджерами. Це люди, які керували великими підприємствами, вони там всі повально лежали, нічого не хотіли робити. І коли на підприємствах усвідомили, що щось не те, почали працювати на превенцію хвороби. Нині дуже поширене явище, коли замість обіду, люди ходять всім офісом на корпоративну психотерапію з шефом, можна шефу сказати: «Ну ти і паскуда!», чи просто поговорити, або просто послухати інших і подумати «Ой, в мене ще не все так погано...».

«Порухи до цивілізації»

в Україні

   Оксана Пендерецька розповіла, що на деяких підприємствах в Україні також почали практикувати зустрічі з психологом, зокрема розповіла про свій досвід. «Я, наприклад, працюю як психолог в двох ІТ-компаніях, і в обидві мене запрошували з такою швидше просвітницькою, розважальною метою — додатковий бонус, щоб ця робота для людей була більш привабливою. В одній з них, де здоровіша атмосфера, бо компанія сімейного типу, я продовжую, так, як ми й домовлялися, вести розмови на наперед замовлені теми, читати лекції про якісь книжкові новинки, психологічні феномени. В іншій компанії, де більш напружені умови праці, десь з третього разу група сама почала мене «штовхати» в терапію. Я була змушена про це сказати шефові, бо він за це платить гроші. На що він рішуче відповів: «Прошу тебе, роби з ними що хочеш, тільки щоб вони мені з розуму не посходили».

Знайти острівці здоров’я

   Читати книжку Ксенії — цікаво, і боляче, і весело водночас, бо крім пекучої безвиході, там є гумор, іронія і проблиск надії, який, попри все, нікуди не зникає. Оксана Пендерецька розповіла, що для неї надзвичайною приємністю бути одним із бета-читачів книжки Ксенії Фукс. «Насправді це зовсім не є якоюсь гнітючою літературою, а навпаки, я б сказала, оптимістичною. Це не про те, що виходу немає, це про те, що вихід — ось він».

   У цьому контексті пані Оксана згадала про австрійську письменницю Бригітту Швайдер, яка теж писала на цю тему. «Вона страждала все своє життя на важку резистентну депресію, в 2010 році, після енної суїцидальної спроби, таки покінчила життя самогубством. Вся її творчість — темна, гнітюча, вона часто повторювала: «З мене говорить моя хвороба». То я от хотіла сказати Ксенії: з тебе говорить твоє здоров’я, і це дуже відчутно в цій книжці».

   «Позиція психологів загалом принципово відрізняється від позиції психіатрів, — каже фахівець. — Психіатр шукає, де не так, шукає хворобу і відштовхується від неї. Психолог завжди шукає острівець здоров’я і відштовхується, чи намагається відштовхуватися, від нього. Тут цих острівців багато».

Help your Brain

   Також Ксенія розповіла про свій психосоціальний проєкт PsyHUB — Help your Brain, який вона створила в мережі «Фейсбук»

   Я вирішила, що нам всім потрібно розмовляти, не боятися, і ми з однодумцями створили паблік у соцмережі. В цьому пабліку є лікарі, психологи, до яких можна звернутися в разі потреби, і просто люди, які хочуть щось написати. Переважно пишу туди я, бо найчастіше люди пишуть мені в приват, і їхні думки я пишу від себе. Я там ще викладаю деякі документи, цікаві статті, книжки, фільми на цю тематику, які, на мою думку, можуть якось допомогти.

   Коли я створювала паблік у фейсбуку, шукала, чи є якісь групи в нас в соцмережі українською мовою, де люди хотіли б поспілкуватися про свої проблеми. Нема. А якщо ти задаєш ті самі терміни латинкою — англійською, німецькою — є сті-і-ільки всього. Закликаю не боятися, ставити якісь запитання, бо інколи навіть отаке віртуальне спілкування може допомогти: ти розумієш, що ти не сам, є люди, які тобі допоможуть.

Світлана ПАВЛИШИН

 Опубліковано : 10.10.19 | Переглядів : 230

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Жов.2019
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031   
 
Реклама