Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Григорій ГІДЕЙ: «Якщо скажуть, що падає небо, ти повернись і йди в другий бік»

Григорій ГІДЕЙ:

«Якщо скажуть, що падає небо, ти повернись і йди в другий бік»

Зв’язковий УПА про національне підпілля, виправні табори і волю до життя

Слухаючи розповіді з життя 91-річного Григорія ГІДЕЯ, можна неабияк поглибити свої знання з історії.


В 16 років він став зв’язковим і розвідником УПА. Коли виповнилось 21 — вже відбував табори у Караганді і Воркуті. Поки був невиїзним із Воркути, вивчився на інженера. Проєктував воркутинські квартали і будинки, але повернувся додому, щоб розбудовувати Львів. Нині йому 91, а він усе ще працює — секретарем комісії з питань визначення статусу учасників бойових дій УПА при Львівській облдержадміністрації. Староста самодіяльного народного хору політв’язнів та репресованих «Нескорені», член Крайового Братства ОУН-УПА у Львівській області! «Я не такий старий, як давній», — жартує Григорій Михайлович.

«Виколов» Пілсудському очі

   — Я коли звільнився з «лагеря», мене москалі питали: «Ти откуда?». Я кажу: «З центральної Європи». — «А гдє ето?». Кажу: «Село Завидовичі, Городоцький район, Львівська область».

   Я малим був дуже непосидючий, було мені шість років, мати каже до батька: «Їдь в місто, купи йому буквар польський, український, рахункові книжки, і дамо його в школу». Пішов у школу, тиждень походив, так мені та школа набридла! Вдома відкрив Буквар — а там намальований пан маршалок Пілсудський. Підходить мій старший вуйко Михайло: «Грицьку, що ти дивишся на того окупанта? Виколи йому очі!». Я взяв перо і вибрав Пілсудському очі. На третій день хтось про це сказав директору, а це був поляк Лєльо. Він підходить до мене: «Покаж ксьонжкі!» — «Які?» — «Польські». Я чую, біда, витягую, кладу на лавку. «Кто то зробіл?» — мовчу. «Хто то зробіл?» — «Я». Директор пішов до стола, взяв дерев’яну лінійку: «Давай реньку». Він мені кантом 25 разів по лівій руці, 25 — по правій. Відтоді я «полюбив»  Польщу і Пілсудського…

Зв’язковий і розвідник УПА

   — Пам’ятаю, в 1938 році, коли вбили Коновальця, мені тоді було 9 років, до нас у село приїхали з Проводу зі Львова, бо багато було членів-українських націоналістів. І нас, всіх малих «шкуців», привели в «Просвіту» і сказали: «Хлопці і дівчатка, вбили Коновальця. Хто вбив — ми не знаємо, але знаємо точно, що то з Московської руки. Вчіть історію, готовтесь до боротьби, буде вам по 14 років, ми вас усіх приймемо в юнацтво ОУН».

   А я за німців, в 13 років, вступив у німецьку гімназію на вулиці Пекарській. Наймолодший брат моєї мами пішов в СС «Галичина», був на вишколі під іспанським кордоном. І коли був Бродівський котел, німці направляли їх туди. Іван дає телеграму своєму старшому брату Михайлові, вони зустрілися, і Михайло йому сказав: «Іване, маєте мундир німецький, маєте зброю, підготов хлопців і на першій станції після Львова йдіть в ліс. На початку 1943 року Іван так і зробив, підготував 20 хлопців — і в ліс». Вже коли прийшли москалі, німців погнали, в 1945 р. Іван був начальником районової служби безпеки, і я вже був у нього зв’язковим і розвідником. Зв’язок у мене був: Городоцький, Яворівський, Рудківський райони, Родатичі, Комарно, Великий Любінь. Якось у районі Родатичів попав на засідку москалям, мені прострілили ліву ногу, але все-таки я втік.

   Я мав зв’язок на Білогорщу, привозив штафети до Шухевича. Звісно, я з ним не зустрічався, передавав на конспіративну квартиру. Що таке штафета? То записка скручена, склеєна з повідомленням.

«Хто мене здав — не знаю»

   Після цього хтось — я навіть не стараюсь шукати, хто — мене видав. Тоді я вже закінчив 10-й клас вечірньої школи. Вирішив вступати в медінститут, але там хотіли хабара,

2 тисячі. Тато сказав: «Я продам корови, все одно їх у колгосп віддавати треба». Прийняли мене. Мені дуже подобалась хірургія. Після лекцій приходив додому — а жив я на вул. Пекарській, під номером 16 — пообідав, халат під пахву, йду в «анатомку». То був

1949 рік.

   3 квітня 1950 року я вертався з кафедри фізкультури і біля Порохової башти двоє чоловіків мене зупинили: «Хочемо з вами поговорити». Під’їжджає машина, мене одразу туди — і в МГБ. Три дні нічого не могли добитись у мене. Слідство зазвичай вели ввечері і вночі. Слідчий — чи він моргнув якимось двом у халатах, вони мене як вдарять по голові, і я відчув тріск з правого боку (тріснула барабанна перетинка) впав.

Інсценоване визволення

   На машину і везуть кудись. Привезли мене в Білогорщу, під той будинок, де я передавав штафету. «Здєсь ти бил?» — «Нєт, нє бил». Через ліс ведуть до залізної дороги. Десь посередині лісу дивлюсь: один вискакує на дорогу, другий. В мене руки зав’язані назад, очі зав’язані, але пов’язка злізла. Один наскакує на одного охоронця, другий — на іншого, а третій бере мене під руку і — праворуч в ліс. Ми відійшли, може, метрів 10-15. Чую вистріли, і ті прибігають і кажуть: «Все, ми москалів побили». Заводять мене в бункер, якогось господаря пивниця, свічка горить, дивлюсь, якась література проти москалів, нари, я одразу на ті нари — і заснув. Мене будять: «Вставайте, зараз принесуть паску їсти». Потім почали балакати: «Ви мусите нам сказати, з ким ви мали зв’язки. Інакше прийде СБ і вас розстріляє». Кажу: «Та ніяких зв’язків я не мав». Незадовго кажуть: «Збирайтесь, прийшло СБ і Вас на розстріл». Ведуть мене, очі зав’язані, руки теж. В душі помолився, попрощався з батьками. І тут: «Стой, кто ідьот?» Ті двоє втекли, один москаль підбігає і кирзовим чоботом мене як влупить у губу — мені здалося, що в мене губа на метр відвисла.

Скорше той Радянський Союз шляк трафить, ніж я вийду

   — Приводять мене в МГБ, а на другий день на Лонцького, охоронець веде мене нагору, там велика кімната, повно народу. Аж через місяць викликали на допит, правда, не били. Так нічого й не дізнались.

   13 липня йду на суд, судять мене військовим трибуналом: «Імєнєм закона Союза совєтскіх соціалістіческіх рєспублік за ізмену Родіни 25 лєт ісправітєльно-трудових лагєрєй». Я так подумав: «Скорше той Радянський Союз шляк трафить, ніж я вийду».

   Колись вуйко Михайло мені сказав так: «Грицуню, ніколи в житті не нервуйся, бо всі хвороби йдуть від нервів. Якщо тобі скажуть, що падає небо — нехай падає, ти повернись і йди в другий бік». Я потім, як підростав, почав розуміти, що все на тому світі тимчасове: і люди, і птахи, і риби, і рослини. То для чого нервуватися? І от мене засудили на

25 років, переночував, на другий день — в Бригідки, а звідти 29 вересня мене беруть на етап. То що ви думаєте? Аж 30 грудня мене перевезли в Караганду, Казахстан. Везуть — стоп! Вигружають — і в тюрму. Потім знову везуть. Привезли в Караганду, в табір. Дивлюсь: високий мужчина стоїть, око перев’язане, як у пірата, і кричить: «Львів!». Я кажу: «Я». — «Будеш у мене в бригаді». Прийшли в барак, я спитав: «Розкажи мені, як тут життя, щоб я зорієнтувався». Він каже: «Ти в хорі співав?». Кажу: «Співав». — «А десь в якихось гуртках брав участь?». — «Та брав. А що?». — «Та тут є хор, диригент Кудеревич, давай я тебе познайомлю». На другий день познайомив, Кудеревич раніше був головним диригентом у хорі Кошиця. Він перевірив мій голос. Розповів: у таборі є трофейний німецький саксофон-альт. Я подивився на інструмент і кажу: «А можна, щоб я навчився на ньому грати?» Мені дали ноти, розказали, як грати. І я вже почав видувати гами. Кажуть: «Сідай в оркестр, ти вже будеш працювати не 12 місяців, а тільки 9. Бо до Нового року, до Першого травня, до «октябрських» звільняють всіх хористів і оркестрантів від роботи». І так я там був до 1953 року, коли вмер Сталін. Нас вишикували, щоб ми слухали, як будуть гудіти фабрики і заводи, коли ховатимуть вождя. Тоді ми почали шапки кидати вгору і кричати: «Ура! Нарешті Московська імперія рушиться!». Нам кричать: «Молчать, сволочі!»

Із казахських степів

у Заполяр’я

   Після цього підняли там повстання. Якраз Кенгірське повстання у Казахстані піднялось, і ми також почали бунтувати. Нас почали розвозити. Погрузили в товарний вагон, везуть добу, другу, третю, четверту... На сьому привозять в Заполяр’я, Воркуту. Я там ще три роки побув, але з приходом Хрущова почали переглядати справи і випускати людей, в травні я вийшов на свободу. Вийшов за ворота табору, ліг на сніг і дивився на хмари...

   Але ще кілька років не мав права виїжджати. Поїхав у центр міста Воркута, хотів довідатись, чи є десь тут медінститут. На моє щастя, там відкрили Московський всесоюзний заочний політехнічний інститут. Я підготувався, склав екзамени, і мене прийняли. Приїжджали викладачі з Ленінграда. А через три роки вже отримав виїзд, їздив у Москву і там складав іспити, захищав диплом. Пам’ятаю, на захисті сидить якась «пігаліца» і питає: «Какой іностранний язик ви ізучали?». Кажу: «Єсли б ви мєня спросілі, какой я люблю язик, я б вам сказал: свінной, поджарєнний на сковородкє».

   У Воркуті влаштувався у проєктний інститут — інженером, далі старшим інженером, потім керівником групи, головним конструктором.

   З дружиною познайомився на Воркуті, ще коли вступав. Одна викладачка, побачила, що я добре орієнтуюся, сказала: приймайте заяви. Я побачив в одній заяві на знимці симпатичну дівчину, прочитав: національність «українка».  Викликав її, почали ми балакати, вона на 11 років молодша за мене. Там народились дві доньки.

Повернення до Львова

   Старша донька в 73-му закінчувала 3-й клас, а далі йде література. Я кажу:  «Не хочу, щоб вона вчила, хто такий Толстой і Лєрмонтов. Треба, щоб вона знала, хто такий Шевченко, Франко». Сказав жінці: «Будем виїжджати з Воркути». — «Ну ти ж так гарно тут працюєш і заробляєш». Я там справді мав 775 рублів на місяць, але це мене не стримувало. Поміняв квартиру з Воркути на Львів, за той обмін заплатив 5 тисяч рублів. А ще поступив у кооператив на чотирикімнатну квартиру. Працював у проєктному інституті інженером-конструктором, начальником відділу.

   Вже на пенсії познайомився з керівником хору «Гомін» Олегом Цигиликом, співав у нього в хорі. А потім собі думаю: а чому б не зробити хор з політв’язнів, репресованих. Цигилику кажу: «Дай мені диригента якогось грамотного». І я створив у 1993 році хор «Нескорені». Це був хор чоловічий. А потім дівчата до нас приєдналися. Ми всі сивоголові, а дівчата молоді. Диригентом стала Богдана Сімович. А мене як назвали старостою хору, так і до сьогодні.

«Відімстив» Сталіну

і Пілсудському

   За ту історію з побиттям у дитинстві я «відімстив» Пілсудському. В 1987 році з жінкою був у Кракові. І у Вавелі питаю в гіда: «А гдзє лєжи пан Пілсудський?». Він провів мене в підвал, там — гробівець. Гід пішов, я став у маршалка в ногах і кажу: «Щоб ти, сволоч, перевернувся 25 разів вправо і 25 — вліво». Жінка моя: «Що таке?» Я їй: «Він знає, що я кажу, не переживай».

   Сталіну теж я «відімстив». Мене у Воркуті, коли я мав уже диплом, запросили в Горісполком, в архітектурний відділ. Зампред Горісполкому Гранович у1966 році викликав мене і каже: «Єсть такоє нєгласноє постановленіє, чтоби снять памятнік Сталіну. Как ето сдєлать, подумайте. Потому что шахтьори ідут вєчєром на шахту, утром возвращаются». А у Воркуті стояла на площі триметрова бронзова фігура Сталіна на постаменті 2 метри. А на іншій площі стояв пам’ятник Кірову. Я так придумав, що Сталіна треба зняти і відправити на переплавку, а Кірова зняти, поставити на його місце, і треба це зробити за одну ніч. Я організував хлопців. Домовився, щоб перекрили вулиці, які вели до площі, замовив дві машини, два трейлери, зварку. Почали десь об 23:30. Пам’ятник був прикріплений анкерними болтами 4 см. Зрізали один болт, другий, третій, краном хитають — Сталін стоїть як пень. Коли зрізали четвертий болт, вже була 5-та ранку. Сталіна — на трейлер і на переплавку. Кірова провезли, поставили, заварили. І так я поїхав у 1973 році, і ніхто не знає, хто це зробив. Шахтарі йшли на нічну зміну — стояв Сталін, вертаються — стоїть Кіров.

Розмовляли Світлана АНДРОСЮК, Надія ДУДОК      

 Опубліковано : 28.11.19 | Переглядів : 365

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Гру.2019»
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
 
Реклама