Григорій ГІДЕЙ:
«Якщо скажуть, що падає небо, ти повернись і йди в другий бік»
Зв’язковий УПА про національне підпілля, виправні табори і волю до життя
Слухаючи розповіді з життя 91-річного Григорія ГІДЕЯ, можна неабияк поглибити свої знання з історії.
В 16 років він став зв’язковим і розвідником УПА. Коли виповнилось 21 — вже
відбував табори у Караганді і Воркуті. Поки був невиїзним із Воркути, вивчився
на інженера. Проєктував воркутинські квартали і будинки, але повернувся додому,
щоб розбудовувати Львів. Нині йому 91, а він усе ще працює — секретарем комісії
з питань визначення статусу учасників бойових дій УПА при Львівській
облдержадміністрації. Староста самодіяльного народного хору політв’язнів та
репресованих «Нескорені», член Крайового Братства ОУН-УПА у Львівській області!
«Я не такий старий, як давній», — жартує Григорій Михайлович.
«Виколов» Пілсудському очі
— Я коли звільнився з «лагеря»,
мене москалі питали: «Ти откуда?». Я кажу: «З центральної Європи». — «А гдє
ето?». Кажу: «Село Завидовичі, Городоцький район, Львівська область».
Я малим був дуже непосидючий, було
мені шість років, мати каже до батька: «Їдь в місто, купи йому буквар
польський, український, рахункові книжки, і дамо його в школу». Пішов у школу,
тиждень походив, так мені та школа набридла! Вдома відкрив Буквар — а там
намальований пан маршалок Пілсудський. Підходить мій старший вуйко Михайло:
«Грицьку, що ти дивишся на того окупанта? Виколи йому очі!». Я взяв перо і
вибрав Пілсудському очі. На третій день хтось про це сказав директору, а це був
поляк Лєльо. Він підходить до мене: «Покаж ксьонжкі!» — «Які?» — «Польські». Я
чую, біда, витягую, кладу на лавку. «Кто то зробіл?» — мовчу. «Хто то зробіл?»
— «Я». Директор пішов до стола, взяв дерев’яну лінійку: «Давай реньку». Він
мені кантом 25 разів по лівій руці, 25 — по правій. Відтоді я «полюбив» Польщу і Пілсудського…
Зв’язковий і розвідник УПА
— Пам’ятаю, в 1938 році, коли
вбили Коновальця, мені тоді було 9 років, до нас у село приїхали з Проводу зі
Львова, бо багато було членів-українських націоналістів. І нас, всіх малих
«шкуців», привели в «Просвіту» і сказали: «Хлопці і дівчатка, вбили Коновальця.
Хто вбив — ми не знаємо, але знаємо точно, що то з Московської руки. Вчіть
історію, готовтесь до боротьби, буде вам по 14 років, ми вас усіх приймемо в юнацтво
ОУН».
А я за німців, в 13 років, вступив
у німецьку гімназію на вулиці Пекарській. Наймолодший брат моєї мами пішов в СС
«Галичина», був на вишколі під іспанським кордоном. І коли був Бродівський
котел, німці направляли їх туди. Іван дає телеграму своєму старшому брату
Михайлові, вони зустрілися, і Михайло йому сказав: «Іване, маєте мундир
німецький, маєте зброю, підготов хлопців і на першій станції після Львова йдіть
в ліс. На початку 1943 року Іван так і зробив, підготував 20 хлопців — і в
ліс». Вже коли прийшли москалі, німців погнали, в 1945 р. Іван був начальником
районової служби безпеки, і я вже був у нього зв’язковим і розвідником. Зв’язок
у мене був: Городоцький, Яворівський, Рудківський райони, Родатичі, Комарно,
Великий Любінь. Якось у районі Родатичів попав на засідку москалям, мені
прострілили ліву ногу, але все-таки я втік.
Я мав зв’язок на Білогорщу,
привозив штафети до Шухевича. Звісно, я з ним не зустрічався, передавав на
конспіративну квартиру. Що таке штафета? То записка скручена, склеєна з
повідомленням.
«Хто мене здав — не знаю»
Після цього хтось — я навіть не
стараюсь шукати, хто — мене видав. Тоді я вже закінчив 10-й клас вечірньої
школи. Вирішив вступати в медінститут, але там хотіли хабара,
2 тисячі. Тато сказав: «Я продам корови, все одно їх у колгосп віддавати
треба». Прийняли мене. Мені дуже подобалась хірургія. Після лекцій приходив
додому — а жив я на вул. Пекарській, під номером 16 — пообідав, халат під
пахву, йду в «анатомку». То був
1949 рік.
3 квітня 1950 року я вертався з
кафедри фізкультури і біля Порохової башти двоє чоловіків мене зупинили:
«Хочемо з вами поговорити». Під’їжджає машина, мене одразу туди — і в МГБ. Три
дні нічого не могли добитись у мене. Слідство зазвичай вели ввечері і вночі.
Слідчий — чи він моргнув якимось двом у халатах, вони мене як вдарять по
голові, і я відчув тріск з правого боку (тріснула барабанна перетинка) впав.
Інсценоване визволення
На машину і везуть кудись.
Привезли мене в Білогорщу, під той будинок, де я передавав штафету. «Здєсь ти
бил?» — «Нєт, нє бил». Через ліс ведуть до залізної дороги. Десь посередині
лісу дивлюсь: один вискакує на дорогу, другий. В мене руки зав’язані назад, очі
зав’язані, але пов’язка злізла. Один наскакує на одного охоронця, другий — на
іншого, а третій бере мене під руку і — праворуч в ліс. Ми відійшли, може,
метрів 10-15. Чую вистріли, і ті прибігають і кажуть: «Все, ми москалів
побили». Заводять мене в бункер, якогось господаря пивниця, свічка горить,
дивлюсь, якась література проти москалів, нари, я одразу на ті нари — і заснув.
Мене будять: «Вставайте, зараз принесуть паску їсти». Потім почали балакати:
«Ви мусите нам сказати, з ким ви мали зв’язки. Інакше прийде СБ і вас
розстріляє». Кажу: «Та ніяких зв’язків я не мав». Незадовго кажуть: «Збирайтесь,
прийшло СБ і Вас на розстріл». Ведуть мене, очі зав’язані, руки теж. В душі
помолився, попрощався з батьками. І тут: «Стой, кто ідьот?» Ті двоє втекли,
один москаль підбігає і кирзовим чоботом мене як влупить у губу — мені здалося,
що в мене губа на метр відвисла.
Скорше той Радянський Союз шляк трафить, ніж я вийду
— Приводять мене в МГБ, а на
другий день на Лонцького, охоронець веде мене нагору, там велика кімната, повно
народу. Аж через місяць викликали на допит, правда, не били. Так нічого й не
дізнались.
13 липня йду на суд, судять мене
військовим трибуналом: «Імєнєм закона Союза совєтскіх соціалістіческіх
рєспублік за ізмену Родіни 25 лєт ісправітєльно-трудових лагєрєй». Я так
подумав: «Скорше той Радянський Союз шляк трафить, ніж я вийду».
Колись вуйко Михайло мені сказав
так: «Грицуню, ніколи в житті не нервуйся, бо всі хвороби йдуть від нервів.
Якщо тобі скажуть, що падає небо — нехай падає, ти повернись і йди в другий
бік». Я потім, як підростав, почав розуміти, що все на тому світі тимчасове: і
люди, і птахи, і риби, і рослини. То для чого нервуватися? І от мене засудили
на
25 років, переночував, на другий день — в Бригідки, а звідти 29 вересня
мене беруть на етап. То що ви думаєте? Аж 30 грудня мене перевезли в Караганду,
Казахстан. Везуть — стоп! Вигружають — і в тюрму. Потім знову везуть. Привезли
в Караганду, в табір. Дивлюсь: високий мужчина стоїть, око перев’язане, як у
пірата, і кричить: «Львів!». Я кажу: «Я». — «Будеш у мене в бригаді». Прийшли в
барак, я спитав: «Розкажи мені, як тут життя, щоб я зорієнтувався». Він каже:
«Ти в хорі співав?». Кажу: «Співав». — «А десь в якихось гуртках брав участь?».
— «Та брав. А що?». — «Та тут є хор, диригент Кудеревич, давай я тебе
познайомлю». На другий день познайомив, Кудеревич раніше був головним
диригентом у хорі Кошиця. Він перевірив мій голос. Розповів: у таборі є
трофейний німецький саксофон-альт. Я подивився на інструмент і кажу: «А можна,
щоб я навчився на ньому грати?» Мені дали ноти, розказали, як грати. І я вже
почав видувати гами. Кажуть: «Сідай в оркестр, ти вже будеш працювати не 12
місяців, а тільки 9. Бо до Нового року, до Першого травня, до «октябрських»
звільняють всіх хористів і оркестрантів від роботи». І так я там був до 1953
року, коли вмер Сталін. Нас вишикували, щоб ми слухали, як будуть гудіти
фабрики і заводи, коли ховатимуть вождя. Тоді ми почали шапки кидати вгору і
кричати: «Ура! Нарешті Московська імперія рушиться!». Нам кричать: «Молчать,
сволочі!»
Із казахських степів
у Заполяр’я
Після цього підняли там повстання.
Якраз Кенгірське повстання у Казахстані піднялось, і ми також почали бунтувати.
Нас почали розвозити. Погрузили в товарний вагон, везуть добу, другу, третю,
четверту... На сьому привозять в Заполяр’я, Воркуту. Я там ще три роки побув,
але з приходом Хрущова почали переглядати справи і випускати людей, в травні я
вийшов на свободу. Вийшов за ворота табору, ліг на сніг і дивився на хмари...
Але ще кілька років не мав права
виїжджати. Поїхав у центр міста Воркута, хотів довідатись, чи є десь тут
медінститут. На моє щастя, там відкрили Московський всесоюзний заочний
політехнічний інститут. Я підготувався, склав екзамени, і мене прийняли.
Приїжджали викладачі з Ленінграда. А через три роки вже отримав виїзд, їздив у
Москву і там складав іспити, захищав диплом. Пам’ятаю, на захисті сидить якась
«пігаліца» і питає: «Какой іностранний язик ви ізучали?». Кажу: «Єсли б ви мєня
спросілі, какой я люблю язик, я б вам сказал: свінной, поджарєнний на
сковородкє».
У Воркуті влаштувався у проєктний
інститут — інженером, далі старшим інженером, потім керівником групи, головним
конструктором.
З дружиною познайомився на
Воркуті, ще коли вступав. Одна викладачка, побачила, що я добре орієнтуюся,
сказала: приймайте заяви. Я побачив в одній заяві на знимці симпатичну дівчину,
прочитав: національність «українка».
Викликав її, почали ми балакати, вона на 11 років молодша за мене. Там
народились дві доньки.
Повернення до Львова
Старша донька в 73-му закінчувала
3-й клас, а далі йде література. Я кажу:
«Не хочу, щоб вона вчила, хто такий Толстой і Лєрмонтов. Треба, щоб вона
знала, хто такий Шевченко, Франко». Сказав жінці: «Будем виїжджати з Воркути».
— «Ну ти ж так гарно тут працюєш і заробляєш». Я там справді мав 775 рублів на
місяць, але це мене не стримувало. Поміняв квартиру з Воркути на Львів, за той
обмін заплатив 5 тисяч рублів. А ще поступив у кооператив на чотирикімнатну
квартиру. Працював у проєктному інституті інженером-конструктором, начальником
відділу.
Вже на пенсії познайомився з
керівником хору «Гомін» Олегом Цигиликом, співав у нього в хорі. А потім собі
думаю: а чому б не зробити хор з політв’язнів, репресованих. Цигилику кажу:
«Дай мені диригента якогось грамотного». І я створив у 1993 році хор
«Нескорені». Це був хор чоловічий. А потім дівчата до нас приєдналися. Ми всі
сивоголові, а дівчата молоді. Диригентом стала Богдана Сімович. А мене як
назвали старостою хору, так і до сьогодні.
«Відімстив» Сталіну
і Пілсудському
За ту історію з побиттям у
дитинстві я «відімстив» Пілсудському. В 1987 році з жінкою був у Кракові. І у
Вавелі питаю в гіда: «А гдзє лєжи пан Пілсудський?». Він провів мене в підвал,
там — гробівець. Гід пішов, я став у маршалка в ногах і кажу: «Щоб ти, сволоч,
перевернувся 25 разів вправо і 25 — вліво». Жінка моя: «Що таке?» Я їй: «Він
знає, що я кажу, не переживай».
Сталіну теж я «відімстив». Мене у
Воркуті, коли я мав уже диплом, запросили в Горісполком, в архітектурний
відділ. Зампред Горісполкому Гранович у1966 році викликав мене і каже: «Єсть
такоє нєгласноє постановленіє, чтоби снять памятнік Сталіну. Как ето сдєлать,
подумайте. Потому что шахтьори ідут вєчєром на шахту, утром возвращаются». А у
Воркуті стояла на площі триметрова бронзова фігура Сталіна на постаменті 2 метри. А на іншій площі
стояв пам’ятник Кірову. Я так придумав, що Сталіна треба зняти і відправити на
переплавку, а Кірова зняти, поставити на його місце, і треба це зробити за одну
ніч. Я організував хлопців. Домовився, щоб перекрили вулиці, які вели до площі,
замовив дві машини, два трейлери, зварку. Почали десь об 23:30. Пам’ятник був
прикріплений анкерними болтами 4
см. Зрізали один болт, другий, третій, краном хитають —
Сталін стоїть як пень. Коли зрізали четвертий болт, вже була 5-та ранку.
Сталіна — на трейлер і на переплавку. Кірова провезли, поставили, заварили. І
так я поїхав у 1973 році, і ніхто не знає, хто це зробив. Шахтарі йшли на нічну
зміну — стояв Сталін, вертаються — стоїть Кіров.
Розмовляли Світлана АНДРОСЮК, Надія ДУДОК