Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Шлях волонтера

Шлях волонтера


Вони воюють, а я ні. Що я можу зробити? Можу допомогти тим, хто воює. Тим, кого знаю і кому довіряю. Приблизно такі роздуми на початку російсько-української війни спонукали підприємця Ярослава Майбороду стати волонтером. 



Волонтерська довіра 

   Чимало його друзів-однокурсників із Львівського державного ліцею імені Героїв Крут у 2014-му пішли на фронт. Ярослав просто не міг не зателефонувати і не запитати, як вони. Потреб тоді у солдатів було багато — військова форма, бронежилети, шоломи, медикаменти, тактичні окуляри, взуття, оптичні приціли, тепловізори. «Я знав, що вони порядні совісні люди, патріоти, і правильно та зі знанням справи використають надану допомогу», — пояснює підприємець свій підхід до волонтерської діяльності, базований на довірі та адресній допомозі. 

   Разом із волонтерською довірою приходить волонтерське побратимство, виникає волонтерське братство. Волонтером-побратимом став для Ярослава Майбороди підприємець, учасник АТО з липня по листопад 2014 року, один із засновників ГО «Ветеранська спілка воїнів АТО» Мирослав Мельник.

   — Повернувшись із війни, я разом з однодумцями почав відновлювати старі автомобілі — «уазики», «таблетки» (так ще називають автомобілі УАЗ. — Ред.), — розповідає пан Мирослав. — Потім ми методично привозили вживані позашляховики з Польщі та Німеччини. Але 25-річні авто були еталоном надійності порівняно з тим, чим користувалися в той час в українській обкраденій армії. 

   Через якийсь час Мирослав Мельник познайомився з Ярославом Майбородою, який профінансував тоді перевезення першої машини. Тісніша співпраця двох волонтерів почалася з «операції» із закупівлі американських швидких. 

   — Зі «швидкими» тоді була катастрофічна ситуація. Поранених перевозили «буханками» (ще одна назва «уазиків». — Ред.), по розбитих дорогах, деколи машини не відразу заводилися, і коли хлопців довозили, їхній стан значно погіршувався, — згадує пан Мирослав. — Ми вирішили придбати дві американські «швидкі». Нам бракувало грошей. Тоді я звернувся до Ярослава, розповів йому ситуацію, і фактично за одну «швидку» Ярослав відразу заплатив сам. На той час такі машини були для військових медиків чимось надзвичайним. Знаєте, іноді життя таких автівок було, на жаль, недовгим. Пригадую закуплений нами «Фіат», який пробув на передку… один день! По дорозі в Донецький аеропорт автомобіль потрапив під обстріл, його підняло в повітрі і перевернуло, і це просто диво та щастя, що для екіпажу й водія все обмежилось контузіями… Ще одна цікава історія сталася з потужним «джипом» нині вже покійного бізнесмена Івана Залізного: ми його «апгрейднули», «підшаманили», обрізали двері, познімали зайві стільці (щоб можна було покласти пораненого, і це авто стало незамінним транспортом для військової спецгрупи — мобільний і всюдихідний рятівник.. 

   Після закупівлі «швидких» Ярослав Майборода вперше поїхав у зону АТО разом із Мирославом Мельником, світлої пам’яті Олександром Лопачуком, Романом Савруком та іншими волонтерами. 

   Ось що він розповідає про поїздку: 

   — Зібралося шість чи вісім бусів, повністю заповнених продуктами, речами, медикаментами, технікою. Мирослав, і я разом з ним, носив ящики в траншеї. Траплялося, заїжджали в ліс, де танки і бетеери закопані в землі, солдати сидять у бліндажах, і тільки труби видніють. З першого погляду нічого й не помітиш. Я тоді, поспілкувавшись із бійцями, зрозумів: допомога має бути адресна і тим, кому вона вкрай потрібна. Ми почали налагоджувати контакти, розробляти логістику, вивчати потреби армії і шляхи подолання труднощів. 

Моральна підтримка — надважлива 

   Від початку війни волонтери збирали запити бійців і офіцерів. Тоді знаходили тих, хто привозив 

з-за кордону необхідні для фронту речі, а також читали оголошення на OLX. «Продавці з OLX казали, що реалізовують усе без накруток, за ту ціну, за яку купили за кордоном. Я не звіряв. Але якщо були гроші, можна було купити все, що потрібно», — каже пан Ярослав.

   На початку війни були поширені так звані адресні посилки. 

   — В цілому Пустомитівському районі знали, що ми їдемо, і передавали через нас речі та продукти, — згадує пан Мирослав. — Завжди ми везли духмяні яблука, які передав Ярослав (Ярослав Майборода вирощує й реалізовує яблука під торговою маркою «Яросад». — Ред.). Якось узимку один із волонтерів каже: «Можна, я візьму одне, тільки одне, я віддам гроші. Воно так пахне!». Потім ми часто возили ті яблука і воїнам на фронт, і пораненим у госпіталь. Допомагали й ЗСУ, і спецпідрозділам «Альфи». Найбільшою цінністю для волонтерів була солярка чи талони на неї. Не було жодної поїздки, щоб Ярослав не дав нам пальне або ці талони. У 2015 — 2017 роках не було Великодня, Різдва чи Миколая, щоб ми не їхали до наших хлопців. Особливо піклувалися про госпіталі — безпосередньо в зоні АТО, і наші місцеві у Львові.

   Коли відчули, що армія більш-менш забезпечена? За словами Ярослава Майбороди, приблизно у 2017 — 2018 роках. Звісно, нагальна потреба буквально у всьому була в перші два роки війни. «Та окрім матеріальної підтримки, хлопцям важливо знати, що їх не забувають, що вони не самотні, розуміти, за що вони борються. Що до них дзвонять, приїжджають, турбуються. Що не тільки рідні переживають, а й суспільство. Моральна підтримка дуже важлива, адже найголовніше в бою — військові навички і моральний стан», — каже волонтер. 

   Водночас він розповідає, що солдати у зоні АТО мають різну мотивацію. Є ті, хто заряджений на боротьбу. І ті, хто тільки й чекає, коли потрапить додому. І є ті, чий фізичний чи моральний стан заважає армії. «З тих, хто перебуває в АТО, за моїми спостереженнями, реально воює відсотків 20 — 25. Значна частина — тилове забезпечення, інженерні війська, — ділиться думками пан Ярослав. — Тому ми намагалися, щоб наша допомога потрапила до тих, хто на полі бою». 

   Нині армія укомплектована, але в разі потреби волонтери готові й далі допомагати війську. Тепер основну допомогу скеровують здебільшого на лікування поранених та реабілітацію учасників АТО. За час волонтерської діяльності з 2015 року Ярослав Майборода одержав низку відзнак та грамот від ветеранських організацій, військових частин, а також нагородну бойову зброю Глок-26. Нині він член ГО «Ветеранська спілка воїнів АТО».  

Волонтерство — 

явище з часів УПА

   Співрозмовники «Ратуші» переконані: якщо державі загрожуватиме небезпека, якщо, борони Боже, почнуться активні бойові дії (а така загроза в повітрі витає постійно), то 90 % атовців і волонтерів відразу ж піднімуться і поїдуть знову на Схід. «Переконаний, що треба спільними зусиллями захищати свою державу від Московії. Нині той переломний момент, коли нас або завоюють, або ми станемо незалежні», — каже Ярослав Майборода.

   — Назвати себе волонтером може кожен. Але насправді волонтер — це покликання. Мабуть, моя бабця по мамі теж була волонтерка, хоча вона лише носила до лісу хліб та вареники упівцям, а звідти — так звані грипси (повстанські записки. — Ред.). Можливо, той хліб вона недодала своїм дітям, але все одно носила, — розповідає Мирослав Мельник. — Тобто волонтерство — не нове явище в нас, традиція просто продовжилася. Напевно, 2014 року ми розуміли, що ось-ось буде «розстрільна стінка», тому відбулося таке об’єднання й піднесення. До речі, на моє переконання, волонтер, який не має злості, — слабкий волонтер, злі виживають.  

   Пан Мирослав згадує слова політв’язня, співкамерника свого батька Теодозія Старака, сказані ще на початку 80-х років, про те, що для кожного покоління є своя війна. «Коли закінчились «пісні» і «танці» на Майдані 2004 р., я й подумав: ось моя війна закінчилась перемогою, — додає співрозмовник. — Але довелося взяти участь у війні реальній. Незалежність не здобувають піснями. Безжальний Молох війни вимагає крові. Коли сталася раптова незалежність у 1991-му, то багато батькових друзів казали: «То ще зарано. Якби вони загнали нас у землянки і змусили їсти мох, тоді люди цінували б незалежність».

Наталя ДУДКО

Коментар

   Начальник відділу Центру спеціальних операцій «Альфа» Служби безпеки  України в одній із Західних областей України, який не може афішувати своє ім’я:

   — З Ярославом Майбородою ми разом вчилися в ліцеї імені Героїв Крут. Нам було тоді років 14 — 16 років, потім шляхи розійшлися. Як заведено у випускників ліцею, контакт один з одним підтримували, але до 2014 року тісного зв’язку не було, кожен пішов своїм шляхом. Ярослав став успішним бізнесменом, я очолюю один із регіональних підрозділів Центру спеціальних операцій «Альфа» Служби безпеки України. 2014 року військові ще не були спроможні вести бойові дії, і першими російську навалу зустріли ми і підрозділ Національної гвардії «Омега». Воювали ще у квітні 2014-го. Коли по нашому ліцеїстському зв’язку пройшла інформація про втрати, Ярослав вийшов на мене і запитав, чим допомогти. Тоді почалася наша співпраця. Нам потрібні були автомобілі, джипи, пальне, вогнетривка форма, медикаменти, оптика. Тепер підрозділ фактично забезпечений. Дружні, гарні стосунки часів навчання в ліцеї переросли в справжню чоловічу дружбу. Добре, коли кожен на своєму місці. Хтось заробляє гроші і допомагає солдатам та пораненим, а хтось, знаючи, що про нього пам’ятають, воює. 


 Опубліковано : 20.02.20 | Переглядів : 2174

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Бер.2020
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031     
 
Реклама