Головна        Новини        Соціум        Політика        Економіка        Культура        Спорт        Репортаж        Кримінал        Довкілля        Зоо SOS       

Пошук :
Іво Полулях: "Іменувати героїв - радянська традиція"
Іво Полулях: "Іменувати героїв - радянська традиція"

Колишній ОУНівець - про ставлення до Бандери і дивізії "Галичина"

Він мріяв стати скрипалем-віртуозом. У студентські роки студіював у Львові архітектуру. Його двічі заарештовували (польська влада й НКВД), під час війни утік із заслання в радянських таборах. Згодом змушений був емігрувати. З 16 років - член ОУН, працював у військовому центрі при Українській Головній Визвольній Раді (УГВР), був головним редактором журналу "До зброї", першим референтом зовнішньополітичних справ при Ярославові Стецькові. Особисто знав Степана Бандеру.


Нині 89-річний Іво Полулях - доктор економічних наук, президент Академічного робочого кола "Україна" (Мюнхен), віце-президент Міжнародної української економічної асоціації (Київ). Уродженець Львівщини, живе в Мюнхені, хоча не має ні українського, ні німецького громадянства, досить часто приїжджає до України і має свій погляд на трактування історії, на творення героїв.

- Як саме Ви вступили в ОУН...

- Коли мені було 16 років, до мене підійшли старші члени ОУН (знали, що мій батько заангажований у справи "Просвіти", його сім'ю поляки двічі арештовували перед виборами, щоб не займалися пропагандою серед селян) і запитали, чи не хочу вступити в нелегальну організацію (йшлося про молодіжну частину при ОУН). Я виростав на сповнених романтики творах Андрія Чайковського, хотів бути козаком, воювати за Україну, тому погодився. Ми проходили ідеологічний вишкіл, вивчали історію України, літературу. Треба було вивчити напам'ять Декалог українського націоналіста, простудіювати постанови націоналістичних конгресів. Також були спеціальні вишколи з конспірації. Для мене це все було дуже цікаве, щось особливе. Уперше мене заарештували 1939 року, ще перед закінченням десятирічки - за те, що ми організували нелегальну коляду. Мені дозволили повторити рік у польській гімназії, я закінчив десятирічку і почав студіювати архітектуру.

Навесні 1940 року на мене вийшла людина крайового провідника Легенди (Івана Климіва). А через якийсь час мене заарештували вдруге: підійшов чоловік і сказав, що щось не так із моїм паспортом, що треба пройти з ним до паспортного столу і повів мене кудись, тоді посадив у машину і завіз до Дрогобича у в'язницю. Засудили на безтермінове заслання в далекі краї СРСР без права повернення в Україну.
І от 22 червня 1941 року ми, в'язні, чуємо вибухи, але не знаємо, чи це бомби. Дивимося з вікна камери - літають чорні літаки, а таких радянська армія не мала. Уперше вночі нам загасили світло. Наступного дня забили дошками вікна, але крізь шпарини ми таки могли бачити. Потім дізналися, що почалася війна.

27 червня - незабутній день, я святкую його як свій другий день народження. Ми почули метушню, зі сусідніх камер вивели в'язнів - без речей, і під нашими вікнами пролунали постріли, гранати, вибухи, зойки, крики. Дивимося - розстрілюють в'язнів. Тоді ми виламали двері, інші камери теж, вибігли в коридор і - тікати, додому.

Коли прийшли німці, знову були арешти. Я втік до свого вуйка. А коли почала наступати Червона армія, не було сенсу залишатися. Моя мама - німкеня. Пригадую, повернувся до Львова після Великодніх свят і наступного дня одержав картку німецькою мовою: вітаємо, що ви добровільно зголосилися до дивізії "Галичина". До речі, УПА тоді була проти цієї дивізії, проти того, щоб люди туди вступали. Але були й ті, хто казав брати зброю і воювати. Проблема була така: німці не казали, за що воювати, тільки проти кого. І от я пішов у дивізію, ми були під Львовом, на Бродівщині, і я побачив у бетонній трубі чоботи. Там заховався звичайний сільський хлопець. Я запитав його, чому він не воює. Він відповів: "А за що САМЕ я маю воювати?". Ці його слова були для мене певним шоком, і я після Бродівщини вже не повернувся до дивізії.

Поїхав до Берліна, змінив прізвище, працював на заводі. Після того, як південний Берлін бомбардували, я ішов пішки майже 15 кілометрів, бо все було розвалено. Але ще якісь поїзди їхали на захід. Я сів і не знав, куди їду... Трохи поневірявся, а тоді приїхав до Мюнхена, де був співзасновником Антибільшовицького блоку народів (АБН). Ми залучали до блоку представників інших народів. 1943 року на першій конференції поневолених народів ішлося, зокрема, про таке: ми свідомі того, що без російського народу повалити, зруйнувати Радянського Союзу буде неможливо.

- З чого постав конфлікт між Степаном Бандерою і Романом Шухевичем?

- Сталося так, що Бандера з 1934 року жодної секунди не був в Україні. Його заарештували, засудили на смерть, він сидів, німці визволили його з тюрми в Кракові. Потім німці вимагали відкликати проголошення незалежності України, яке було дуже формальне. Для багатьох буде відкриттям, але найслабше місце Бандери - те, що він зовсім не знав України. Стверджував, що тут є українська нація, і вона здійснюватиме революцію проти Радянського Союзу. Але навіть якби була та нація, то яка революція можлива проти цілого Радянського Союзу? Це ілюзії. А він не хотів чи не міг цього зрозуміти. Реально дивився на ці проблеми Роман Шухевич. Він провадив боротьбу, щоб довести, що Україна бореться проти москалів. Шухевич пішов далі і зрозумів, що одна партія - ОУН - мобілізувати українського народу не може. Тим більше партія, яка має провідницьку, вождівську систему. Шухевич створив в Україні бюро проводу з трьох людей, до якого не входив Бандера, який був у Мюнхені. Шухевич здемократизував структуру ОУН і сказав, що УПА не може бути легіоном ОУН, навпаки, ОУН мусить служити УПА. Коли до УПА почало приходити щоразу більше представників інших народів (а там були батальйони грузинів, казахів тощо), він подумав, що замало мати тільки ОУН, потрібно створити політичну надбудову до УПА. ОУН була прибудівкою вже тоді, виконувала тільки функцію розвідки, дислокувалася по селах, містах. А УПА зосередилося в лісах.

Шухевич ініціював створення УГВР - Української Головної Визвольної Ради. У лісі біля Сприні скликав представників усіх тодішніх українських партій, а також непартійних, і влітку 1944 року створили УГВР. Проти цих змін виступив Бандера, який сказав: "Я - єдиний вождь". Йому відповіли: то приходи в Україну, іди і веди. Він відмовився. Так постав конфлікт між Бандерою і Шухевичем. Бандера не хотів визнати так званого великого третього збору і далі наполягав, що ОУН - еліта української нації. Розкололися також закордонні частини, одні пішли за Шухевичем, інші залишилися при Бандері. Шухевич висунув закордонне представництво УГВР (так би мовити, міністерство зовнішніх справ), під проводом Лебедя. Ситуація була важка, бо різні елементи, ворожі Україні, хотіли зробити з нас німецьких колаборантів. Шансів ця боротьба не мала, але сам факт цієї боротьби, особливо проти німців, дуже важливий для України. Я пристав на позицію Шухевича, позицію демократизації, вважаючи, що не може бути в Україні однопартійності, тим більше диктатури. Адже дійшло до того, що Бандера мав список, хто має бути прем'єром, міністрами. Ми навіть особисто посварилися з Бандерою.

З чим я ніколи не погоджувався із тверджень Бандери, то це з елітаризмом, адже в Радянському Союзі та Німеччині було те саме. Звісно, Бандера був патріотом. Хоча я не розумію, чому всі так акцентують на Бандері. Були ж мазепинці, петлюрівці. Усе проминає.

- Як Ви думаєте, чому саме Бандеру так виокремили?


- То є страшне, що я вам скажу. Це ім'я, самі того не бажаючи, возвеличили співробітники репресивного КДБ. Бо всі, хто був проти Радянського Союзу, дотримувалися позицій самостійності, - про всіх КДБ казало: Бандера і "бандерівець" іншого вони не знали. Це одна з головних причин. Друга - те, що є люди, особливо за кордоном, які вважають: якщо не бандерівець, то вже й не українець. Але я бачу політику тих псевдобандерівців. Для мене націоналізм - це патріотизм. Не можемо сьогодні повертатися до націоналістичних догм 30-х років. Читаю плакати: "Вони боролися за Україну. Дивізія "Галичина". Та звідти, власне, й тікали люди, бо вони не знали і не розуміли, за що їм боротися. Слово "Україна", аби Ви знали, заборонили вживати в дивізії тільки "Галичина". В оригіналі Декалогу українського націоналіста авторства Степана Ленкавського є два жахливі й неморальні пункти: "Сприймай ворогів своєї нації ненавистю і підступом" - неморальна річ, а також - "Змагатимеш до поширення території Української держави шляхом поневолення чужинців". І мене в 16 років просто втягнули в ОУН. На мій погляд, потрібно захищати державу, коли є загроза. І якщо втримаємо цю державу, тоді витвориться, сформується українська нація, а її ще нині немає.

- Як особисто Ви ставилися до Мельника?

- Мельник був пан, лорд. Вів цікаву політику. Визнавав президентство Андрія Левицького, який був у Варшаві, наступника Петлюри. Виступав проти революції. Бандера - за революцію, скликав Другий великий збір у Кракові 1940 року і відділився від Мельника. Мельнику закидали, що він співпрацює з німцями, але Бандера теж співпрацював. А німці стріляли і в бандерівців, і в мельниківців. Мельник залишився поміркованим політиком. Після закінчення війни створив коаліції з усіма іншими партіями на базі так званої Української національної ради. Там були всі партії, крім Бандери. Така позиція Бандери була для мене червоною плахтою. А свого ж часу я був ярим бандерівцем! Конфлікт бандерівців і мельниківців існує донині, досі не можуть порозумітися. Хоча тепер уже нема тактичних, майже нема ідеологічних розбіжностей. Щоправда, дехто повертається до тих непорушних догматів: Україна для українців, дякую тобі, Боже, що я не москаль тощо. На Заході, між іншим, з такими речами не жартують, за них арештують і засуджують, це під'юджування до міжнаціональної ненависті.

- А яким був Степан Андрійович Бандера як людина?

- Ми з Бандерою жили в одному будинку, в мене з одного боку вхід, у нього - з іншого. Знаю, що Бандера був дуже добрим батьком. Для дітей робив усе можливе і неможливе. Дуже добре їздив на лижах, і ходив разом із дітьми. Стосовно дружини, то говорили про нього різні речі, але не був свідком, тому не можу про це казати. Але характер в нього був твердий. Розказували, що за совєтських часів купував шматок ковбаси, вішав на шнурку на стелю, лягав на ліжко і дивився тільки на цю ковбасу, і дві - три доби нічого не їв. Загартовував свою волю.

- Хто для Вас є героєм в українській історії?

- Це радянська традиція - іменувати героїв. Героїв творить історія, а не називає президент. Для мене героєм були: Мазепа, Орлик, Сагайдачний. Люди, які ризикували всім, аби визволити Україну. Трагічна постать - Богдан Хмельницький. Шухевич, який, проти всяких сподівань, проводив певну боротьбу, цілковито усвідомлюючи, що ця боротьба необхідна, що, виграємо ми цю війну чи ні, але мусимо показати світові, що український народ змагається, хоче бути вільним. Здається, Остап Вишня написав гумореску про те, що українці - народ, який дуже любить боротися за свободу. Боролися, боролися і здобули. Тепер сіли в Києві наймудріші і радяться: за що тепер будемо боротися? Тоді найстарший і наймудріший каже: давайте втратимо її, і будемо мати знову за що боротися. І то є, на жаль, наша українська історія.

- Люди в підпіллі вірили, що Україна буде незалежною?

- Коли я став економістом, то побачив, що для цього є економічні причини, адже в СРСР були надзвичайно великі зовнішні борги. І я завжди вірив, але не знав, чи доживу. Вірив, що не може існувати вічно диктатура, насильство над людьми, що рано чи пізно люди повстануть.

Розмовляла Наталя ДУДКО

 Опубліковано : 09.12.10 | Переглядів : 4456

Читайте також:
Обличчя номера

Завантажити номер

 
Календар
« Чер.2020
Пн.Вт.Ср.Чт.Пт.Сб.Нд.
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     
 
Реклама