Роман Іваничук: "Цю книжку я не вистраждав, а вилюбив"
28.05.2009
Напередодні дня, коли Романові Іваничуку виповнилося 80 років (27 травня), він емоційно й пристрасно розповідав під час презентації про книжку своїх найновіших творів "Люлька з червоного дерева", яку видавництво "Піраміда" (в особі генерального директора Василя Гутковського та автора видавничого проекту "Приватна колекція" Василя Ґабора) подарувало майстрові історичної прози на уродини. І ювіляр подарунок оцінив, назвавши книжку "цукеркою".
"Люлька з червоного дерева" - це пам'ять серця за моїми товаришами, тими, які були і які є. Коли переглянув свою "кунсткамеру" - подарунки, які мені робили на день народження, згадав про них і написав добірку оповідок-спогадів "Осінні узори" - про скульптора Еммануїла Миська, акторів Богдана Антківа і Богдана Козака, режисера Сергія Данченка, письменника Романа Кудлика, про нинішню свою товаришку, подругу мого життя Ніну Бічую...", - розповів Роман Іваничук.
Як закцентував Василь Ґабор, у "Люльці з червоного дерева" Роман Іваничук з особливою ніжністю оспівує жінку. Письменник каже, що цю книгу він не вистраждав, а вилюбив: "Я описав історію свою і моєї теперішньої дружини. Вона бунтує, каже, що це наш секрет. Але немає в тому жодного секрету. Любов - то великий поштовх. Я не написав
би жодного твору, якби не любов до жінки. Я захоплююся жінками, яких бачу на вулиці. І хоч не шукаю з ними зустрічей, зближення, але мене вражає їхня краса, те найкраще, що є в людині".
Окрім "Осінніх узорів", до книжки увійшли мозаїка "Криворівненські етюди" (Криворівня - українські Афіни, як їх ще називають, залишила письменникові гострі, незвичні враження від природи, від гострих і делікатних людей, які там живуть) та історична реставрація "За синім океаном".
Нині Роман Іваничук працює над новим романом. І хоча завжди каже, що більше не писатиме, адже це дуже виснажлива праця, але минає місяць, і знову повертається до чистого аркуша: "Дотепер пишу чорнильною ручкою, і по лезу пера сходять думки. Без цієї роботи моє особисте життя втрачає сенс. Писання - це наркотик".
Наталя ДУДКО
