Головна
Юрій Хвостенко: "Не розумію, коли люди прощаються назавжди..."
29.10.2009
Актора Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької Юрія Хвостенка вирізняє для себе чимало глядачів, називаючи улюбленим. Пам'ятають його Моцарта з "Амадея", Холстомєра з "Історії коня", Незнайомого з "Розповіді незнайомого"... Його охоче залучають у свої вистави заньківчанські режисери. У недавній прем'єрі "Троє товаришів", яка з аншлагом іде в театрі, Юрій Хвостенко грає головну роль (Роберта Локампфа) в обох складах. Наступна прем'єра за його участю - "Він прийшов".

- Ви завжди погоджуєтеся з інтерпретаціями режисерів тих чи інших образів?

- У мене така робота - погоджуватися. Кожен актор намагається щось сам зрежисувати, бо кожен є індивідуальністю і має своє бачення. Але річ у тому, щоб бути тандемом. Погоджуватися, пропонувати, але слухати режисера.

- Але коли Ваше уявлення про образ протилежне до бачення режисера?


Новини   |  Соціум  |  Кримінал  |  Культура   |   Спорт   |   Репортаж   |   Дикий світ
- Якщо мені щось не підходить, намагаюся знайти для себе як актора виправдання, щоб це зробити. Щоб це було добре і було б моїм. Зрештою, коли долаєш перешкоди, отримуєш від цього задоволення. Якби все так солодко ішло, мабуть, було б нецікаво.

- Свого часу театральний критик Світлана Веселка охарактеризувала Вас як Арлекіна і П'єро в одній особі...

- Мабуть, вона правильно мене охарактеризувала. Коли про мене кажуть, що я трагікомічний, сприймаю це як комплімент. Це круто, якщо люди вбачають у мені таку людину, такого актора.

- Чи хотіли б Ви спробувати іншу театральну методику?

- Мені подобається цей театр. Я люблю цей театр. А пробувати щось нове завжди хочеться. Бо такі вже актори, режисери за професією - завжди в пошуку чогось нового. Якщо є вартісні пропозиції, не відмовляюся від них.

- Коли почали цікавитися театром?

- Коли вступив на акторське відділення. У школі нас "заганяли" в театр. Я, звісно, не був серед тих, хто кричав у залі і заважав акторам... А потім потрапив у самодіяльний гурток, і мене це дуже захопило.

- Що саме захопило? Ви на сцені, Вам аплодують?..

- Мабуть, те, що я не боявся сцени, а отримував задоволення. І коли наприкінці навчання в школі я ще не знав, куди вступатиму, вчителька, яка мене залучила в цей гурток, запропонувала піти на акторський. Тоді це, можливо, не було серйозним рішенням. Мої батьки поставилися як до захоплення. Мовляв, це в тебе буде таке хобі, а ми паралельно шукатимемо серйозне навчання - "хлібне". Але коли я вступив і почав вчитися, зрозумів, що нічим іншим паралельно просто неможливо займатися. Та й не хочеться. І тепер, слава Богу, думки з цього приводу я не змінив.

- Для Вас театр - мистецтво, спосіб життя? Сприймаєте гру на сцені як продовження своєї сутності, чи як процес творення мистецтва?

- Я напевно ще не так довго в театрі, щоб правильно відповісти на це запитання. А ще я не з тих людей, які є "монахами" в театрі, які посвячуються йому зовсім сліпо, відрікаються від мирського життя - як ченці - і творять мистецтво. Я радше сприймаю себе як одного з мільйона кольорів, звуків, нот - людину, яка приносить щось своє і, можливо, від цього світ стає кращим. Комусь одному, може, стає краще. Хтось щось отримує.

- Що доповнює Вашу акторську діяльність?

- Хоча я сказав, що не монах у театрі, але все-таки театр забирає весь час і все особисте життя. Якщо деколи кудись втікаю, то на природу. Люблю море дуже. Нові враження, нові місця, людей люблю. Доповнює власне такий мінімальний туризм.

- У Львові Вам комфортно жити?

- Дуже. Я обожнюю Львів. Раніше були такі думки - кудись переїхати жити, у Київ, наприклад. Не заперечую, що колись це може статися. Але Львів - найкомфортніше місто на землі.

- Коти прив'язуються до місця, а собаки - до людей. Ви радше кіт чи собака?

- Я собака. Просто не люблю котів. І прив'язуюся до людей страшенно. І загалом не розумію, що це таке - коли люди розстаються назавжди, прощаються.

- Що спонукало б Вас наважитися і поїхати до Києва?

- Я боягуз і боюся поїхати просто так. Якби була пропозиція вартісна - зокрема, в кіно. Тоді поїхав би, думаю.

- Вас у театрі сприймають як молодого актора, якого хочеться повчати, чи як повноправного колегу?

- Тут така добра атмосфера, що всі ці люди - стовпи, на яких тримається театр, дуже приязно прийняли нас, молодих. І це не то що повчання, це радше допомога професіонала людині, яка стає на ноги, майстра, який допомагає своєму учневі. І це дуже приємно. Бо тут ніколи не відчував, що ти нижчий від когось, чи меншовартісніший. Такого, напевно, в інших театрах немає. А тепер час минув, і це не те що колеги - друзі, мабуть, більшість. Звісно, ми з повагою до всіх ставимося. Так само з любов'ю ставляться до нас.

- Чи, працюючи на сцені, Ви й далі можете захоплено сприймати вистави, чи не "притупилося" у Вас це відчуття?

- У цьому мені пощастило. Бо навіть коли змушую себе аналізувати вистави, які дивлюся, але якщо річ хороша, то захоплююся, як дитина, як звичайний глядач, і тішуся. Уже потім - удома, чи в розмовах з колегами аналізуємо професійно. А так просто одержуєш задоволення.

- Які негативні аспекти в професії актора?

- Не знаю, як мої колеги мають особисте життя, мені це чомусь важко дається. Майже весь час забирає театр. Саме тому, мабуть, більшість акторів одружені з актрисами. А ще які негативи... Та жодних. Добре тут. Усе в кайф. Якби тут було погано, нас би тут не було.

- Кажуть, у Києві актори змушені займатися заробітчанством - реклама, серіали, і тому театр сприймають мало не як щось маргінальне...

- Саме це мені й не подобається. Всі про це знають, але там інакше, мабуть, не можна. Бо, крім театру й мистецтва, існує ще сім'я, діти і масло з хлібом. Як це не банально. Я б не хотів потрапити в такі умови. Хотів би бути добрим актором у театрі і зніматися в кіно. Хтось сказав: театр - як дружина, кіно - як коханка...
Кіно мене цікавить як процес. Хоча заробіток теж, звісно, не останнє. Мене приваблює кіно, бо я, можливо, не занурювався в це глибоко. Але відчуваю, що це круто. Кіно для лінивих - раз знявся, і все. А театр - щоразу жива емоція, живий нерв, і в якому б ти не був стані - виходь, будь ласка, і працюй. Деколи фізично важко. Але це такий кайф, коли є багато роботи. Коли ти щовечора "на манежі", коли відчуваєш, що потрібен, зайнятий.

- Вам бракує відомості, щоб Вас впізнавали на вулиці?

- Це така солоденька тема... Не скажу, що не хочу бути відомим. Радше хочу, ніж не хочу. Бо це нова робота - тебе знають, і беруть далі в роботу. Ти показуєш себе добре, тебе всі хочуть брати. Тоді обираєш, що хочеш грати. Це взагалі, мабуть, неймовірне щастя. Тоді виходить, що бракує? Такою має бути відповідь? Але насправді нічого не бракує, на все свій час...

Розмовляла Наталя ДУДКО