Вівторок, 27 Жовтня

Львів популістичний, або Місто на порозі кіберпанку

 «Людей легше обдурити, ніж переконати в тому, що вони обдурені»

Марк Твен

 

Майже рік тому обрав тему для наступного матеріалу: «Львів популістичний, або Місто на порозі кіберпанку». Він не був покликаний для загального огляду — спокійно відлежувався у шухляді. Потрібно визнати, що це пішло на користь. У змісті слів між обраним та покликаним прихована суттєва відмінність. Вміння чекати — основа для досягнення позитиву у злитті цих двох понять. Упродовж року відбувся калейдоскоп подій, і текст, мов губка, увібрав у себе багато актуальних думок.

Постправда і популізм

Основним стримувальним фактором до подання цього матеріалу на публіку виступив Сократ. Не так сам древній філософ, як «Притча про Сократа і три сита». У ній йдеться, що перед тим, як щось говорити, просіваймо свої слова через три сита: перше сито — сито правди, друге сито — сито доброти і третє сито — сито користі. Якщо у тому, що ти хочеш сказати, немає ні правди, ні доброти, ні користі, тоді навіщо це говорити — зазначав древньогрецький філософ.

Чи готове згромадження міста почути про «зачапканий садонеміччю» Львів? Чи сприймуть львівці безкорисливу пропозицію, коли їх пересіяно через жорстке сито сучасності — від’ємну селекцію? У плинному світі ми живемо в період домінування постправди, і постає риторичне запитання: «яка користь від моїх дописів?»

У Вікіпедії читаємо: політика постправди — політичні дії та мислення, «за яких об’єктивні факти є менш впливовими у формуванні громадянської думки, ніж заклики до емоцій і особистих переконань». Тобто це політика, яка спирається на почуття та власні переконання, що насправді не мають під собою реальних фактів. Водночас об’єктивна істина не фальсифікується чи піддається сумніву, а просто відсувається або «відходить на другий план».

Ми повинні усвідомити, що озвучення правди не зобов’язує діяти за правдою. Кожна людина на планеті Земля підсвідомо здатна відрізняти добро від зла, брехню від правди. Не буває поганих людей, але бувають вчинки, сформовані навколишнім оточенням, що відображають людські слабкості.

Про сучасний стан в Україні влучно написала Галина Пагутяк у матеріалі «Україн­ський сором»: «Завершуємо цей рік із глибоким почуттям сорому не за себе, а за все содіяне на наших очах, тридцятилітній підсумок постколоніальності… Соромно за владу, яка є суцільною ганьбою на цілий світ, зміїним кублом московських холуїв. При владі нема жодного патріота і бути не може.

…Лицемірна брехня стала цинічною брехнею.

…Під прикриттям ліберальних реформ демонтують національну освіту, щоб новому поколінню було байдуже до України.

…Отже, нам соромно за тих, кому не соромно.

…Все це плоди гуманітарної політики, яка велась усі ці 30 років.

…Найбільший сором — це гниль, якою вражений дух, що перетворив патріотів з бойових коней на мулів, биків на волів, чоловіків на боягузів, а жінок на тупих курок незалежно від освіти і статків. «Скарби душі поганьблені на віки», — писав у XVII ст. поет Андреас Ґріфіус про Тридцятилітню війну. У нас своя тридцятилітня війна».

Будівничих Вавілонської вежі Господь покарав, подарувавши їм багатомовність. Людство втратило взаєморозуміння. Сучасне покарання українців — ще більш жорстоке. Спілкуючись, ми примудряємось чути різні суб’єктивні трактування змістів. У 2012 році відомий письменник Ніл Ґейман під егі­дою «Агентства з читання» провів лекцію в Лондонському мистецькому центрі «Барбікан». У ній він виклав своє розуміння, чому майбутнє залежить від бібліотек, читання та уяви. Ось фрагмент з українського перекладу в інтернеті: «Кілька років тому були балачки про те, що ми живемо в постосвіченому світі, в якому здатність розуміти написані слова є наче зайвою. Але ті часи пройшли: слова важливіші, ніж колись були — ми керуємо світом словами, і через те, що світ вислизає у мережу, ми повинні стежити за ним, щоби спілкуватися та розуміти те, що ми читаємо. Люди, які не можуть зрозуміти одне одного, не можуть спілкуватися, а програм-перекладачів завжди не вистачає…

…За останні кілька років ми перейшли від інформаційно-дефіцитної економіки до економіки, для якої властиве інформаційне перенасичення. За словами Еріка Шмідта з Google, що два дні людство створює стільки інформації, скільки загалом створили від зорі цивілізації до 2003 року… Ми потребуємо допомоги в керуванні цією інформацією, щоби знайти те, що нам справді потрібно».

У своїх знаменитих правилах життя Хань Сян-цзи писав: «Поки ти говориш зовсім не те, про що думаєш, слухаєш зовсім не те, у що віриш, і робиш зовсім не те, до чого схильний — то весь цей час і живеш зовсім не ти». Тому і не викликає подиву той факт, що саме в Україні так буйно розквітнув лицемірний популізм. У ЗМІ, вже понад рік, став модним трендом термін — популізм. Переглянув достатню кількість визначень. Вирішив не робити посилань, а передати зміст компільовано з різних джерел. Популізм — це маніпулювання кількістю та якістю. Коли кількість стає визначальною. Популізм девальвував поняття якості та підмінив структуру свідомості. Як бачимо, з одного боку все зрозуміло, а з іншого — все надзвичайно обтічно. В цьому матеріалі для нас важливим є не саме визначення терміну «популізм», а його алгоритм застосування. Про це більш ґрунтовно написав Олексій Попович: «…ковтком свіжого повітря може стати теорія популізму, що відстоює амбіційну тезу: популізм — необхідний елемент будь-якої здорової демократії. Основними представниками цього підходу є Ернесто Лаклау і Шанталь Муфф. Їхня праця «Гегемонія і соціалістична стратегія» (1984 р.) започаткувала постмарксистський напрям осмислення соціальних відносин…

…Точкою відліку в аналізі популізму для Ернесто Лаклау є соціальний запит. Він припускає, що популізм не виражає запити певної групи, а сам продукує групу через конструювання «народу».

…Позаяк не існує ніякої внутрішньої логіки, що самостійно об’єднує розрізнені запити, їхня позитивна спільність має бути сконструйована… Ось чому популістська ідентичність «невизначена» й не оперує чіткою раціональною програмою. Вона зобов’язана артикулювати абсолютно різні вимоги, уникаючи конфронтації між ними… Абстрактність і розпливчастість популізму виявляються просто необхідними, бо популістський ланцюжок еквівалентностей виражає єдність різних запитів, якої до того не існувало. … На основі тези про популізм, що створює «народ», Е. Лаклау переглядає поняття представницької демократії. Оскільки той, хто репрезентує, не просто представляє щось, а певною мірою продукує його через вписування в нинішній порядок, критерієм надійності перестає бути прозорість представника як медіума. Ніяких інтересів групи не існує до її репрезентації.

…Якщо представник стає повністю автономним від ланцюжка еквівалентностей, їхній зв’язок розривається та популістська ідентичність дезінтегрується. На основі цієї тези він розрізняє популізм і авторитаризм…».

Протистояння популізмів

Якщо ми сприймаємо та усвідомлюємо вищенаведений текст, то зобов’язані визнати гірку правду: все XX століття в історії України — це стихійне переплетення протистоянь соціального та національного популізмів. Гібрид цих двох форм популізму творить націонал-соціалізм, а з «епохи Горбачова» започатковано «лицемірний популізм». Цей емоційний популізм ось уже 30 років успішно культивується в просторі України.

У визначенні популізму читаємо про маніпулювання свідомістю та якістю. У Вікіпедії про ці поняття написано так: «Свідомість — це діяльність мозку, що з’являється в іншому просторі, ніж тривимірний. Свідомість може розглядатися як стан пси­хіки, при якому відбувається якісне суб’єктивне пізнання навколишнього світу і себе за допомогою мислення та розуму, внаслідок чого формується інтелект особистості».

«Якість в Аристотелівській логіці — одна з 10 категорій, на які Арістотель поділив усі речі реальності. Якість — це побічна обставина, за допомогою якої річ є якогось типу (її змістові якості та форми, її здатності та навички)».

Формування та структурування свідомості є відправною крапкою у процесі будь-якого розвитку. Наведемо приклад, як це відображається у просторі міста. Так склалося, що моїми вчителями та наставниками були медіуми — носії естетики і традицій австрійсько-німецького Львова. Упродовж усьо­го мого життя в місті домінує свідомість, структурована польсько-совітською естетикою. Між цими двома світоглядними платформами існує суттєва відмінність: імперське місто — третя столиця чи провінційний анклав з нереалізованими амбіціями. Одна формує простір як самоусвідомлений господар; інша діє під гаслом: «Дорватися до влади за будь-яку ціну, швидко наслідити та встигнути втекти».

Історія з «закрутом Бадені»

Візьмемо за основу так званий «закрут Бадені». Коротко викладаю зміст. У Львові восени 1893 року розпочалися роботи з прокладання колії для електричного трамвая. На той час вже було придбано 16 вагонів німецької фірми «Сіменс і Гальске». Роботи входили до перспективного плану з підготовки до Галицької крайової виставки, що була запланована на 1894 рік. Згідно з запропонованим австрійською фірмою проєктом, колії мали пройти по теперішній вулиці В. Винниченка. Коли підійшли до будинку намісника — представника Австро-Угорського імператора — польського графа Казимира Бадені, почули знамените: «Нє позвалям!!! Не потерплю скрекоту під вікнами!». Маршрут довелося коригувати. Замість передбаченого одного повороту з’явилося три. Цей зигзаг на вулицю Підвальну корінні львів’яни і досі називають «закрутом Бадені».

У цьому історичному епізоді яскраво проявився конфлікт між якістю та свідомістю, між раціо та емоціо. Цей столітній просторовий дискомфорт в урбаністиці Львова багато архітекторів пропонувало вирішити, але виявилося, що всі проєкти так і залишилися в архівах на паперових схемах. Перша спроба у XXI столітті припала на 2005 рік. Я мав можливість долучитися до полеміки про доцільність перенесення розв’язки на середньовічні вали міста: вулицею В. Винниченка повз Порохову Вежу і з поворотом за пожежною частиною в районі вулиці Насипної.

Втрачені шанси

Не секрет, що вздовж вулиці Підвальної є археологічні пам’ятки:

– Босяцька хвіртка;

– Руська брама;

– Королівський бастіон із вежею-бастеєю.

Раціонально-патріотична логіка диктувала залишити відкритим для майбутніх поколінь питання трактування історичного простору міста. Як відомо, чинна влада проводила реконструкцію вулиці Підвальної у три етапи. Ще у 2009 році зберігався примарний шанс. Не сталося. На місці транспортної розв’язки львівців ощасливили ігровими майданчиками. Вершиною лицемірного популізму виявився пам’ятник Небесній Сотні. Замість того, щоб зрізати пагорб — влаштувати багаторівневий паркінг, а на верхній терасі створити пантеон, у бюджеті міста тричі збільшують суми на бетонно-оздоблювальні роботи. Цьому агресивному прояву популізму неможливо протидіяти. Ти їм — про бездарне рішення з позиції урбаністики, а вони у відповідь — про реваншизм та замах на вшанування наших Героїв. Та й навіщо так фундаментально мислити. Коли можна вночі налити фарбу на австрійську бруківку, а зранку вже знімати плату за стоянку. Оце — креатив! Все місто — платний паркінг! Обіцяв — зробив!

Останнім часом стало модно перефразовувати крилаті вирази на сучасний манір. Мені на очі потрапив актуальний варіант фрази «Де народився, там і знадобився». Тепер її трактують так: «Куди приперся, там і притерся». Кількість клерків у Ратуші невпинно зростає, за 2019 рік вона наблизилась до 1800 одиниць. Рівень популізму не витримує ніякої критики. В матеріалі «Львів мультикультурний, або Чи стане Львів східноєвропейським Страсбургом» у 2015 році я описав, як після Помаранчевої революції був долучений паном Юрієм Крвавичем до громадської ініціативи з відтворення між вулицями Городоцькою та Т. Шевченка «Східних торгів» на взірець «Торгів Познаньських». Після цієї публікації у 2016 році чинний мер анонсував будівництво великого конгрес-центру з готелем та виставковими залами. Запевнив, що це: «передбачено Генеральним планом Львова». Наприкінці 2019 року цей же мер заявив, що там планують збудувати виставковий центр, куди перенесуть адмінприміщення Львівської міської ради. Спруту бюрократії вже тісно навіть у стінах реконструйованої австрійської Ратуші. Це згромадження будівель та населення перестало виконувати притаманні для міста функції. За його адміністративні межі втікає не тільки малий та середній бізнес, а й державні структури обласного та центрального підпорядкування. Ще Марк Твен казав: «Людей легше обдурити, ніж переконати в тому, що вони обдурені».

«Пральна машина сірих схем»

Колись місто носило дзвінкі назви:

– у посланні короля Владислава III — «місто-щит»;

– до кінця XV століття — «сухий порт»;

– у XVI-XVII століттях — «бастіон Европи»;

– у німецьких урбаністів 1942 року — «останнє західне місто, що колись розквітало».

Сьогодні місто перетворене на бюрократичне кубло — «пральна машина сірих схем».

Наприкінці 2019 року було проголошено концепцію «Великого Львова». Єдине, про що забули сказати сучасні урбаністи: плану — 77 років.

Його створило «Управління реконструкції німецьких міст» у 1943 році.

Основна відмінність між сучасним та минулим планом — у сприйнятті міста. Теперішня концепція розширення меж міста втратила привабливість. Агломерація сприймається не як поступальний перспективний розвиток, а як завоювання плацдармів для олігархічно-бюрократичних махінацій. 24 жовтня 2018 року у Львові відбулось представлення історико-архітектурного опорного плану. Після його обговорення Олеся Дацко зазначила: «…відчутно, що автори — не львів’яни. І вони не відчувають цінності Львова. Вони не розуміють, що і чому є цінним для львів’ян… Цілком зрозуміло, що розроблений документ у дуже бага­тьох моментах враховує інтереси забудовної мафії. І це дуже насторожує».

Ощасливлена секта клерків підпорядковує свою ділову поведінку під військову доктрину, як окупант. У популістській парадигмі з неї формується закрита ложа під назвою «львівський нарід». Об’єднувальним фактором виступає беззастережна віра у медіума представницької демократії та жага наживи. Незалежно, чи це — мер, чи це — ректор навчального закладу, чи це — іншого рангу посадовець — їхні дії передбачувані та однотипні. Вони підпадають під алгоритм: деморалізація, дестабілізація; нав’язування своєї волі; досягнення бажаного результату. За будь-яких розкладів бажаним результатом завжди виступає швидке особисте збагачення. Полковник Сергій Рудюк часто озвучує афоризм: «Якщо маєш справу з воїном — тобі потрібен меч. Якщо маєш справу з рабом — бери нагайку».

Як протидіяти популізму?

Залишкам активної громади міста потрібно усвідомити, що їхнє основне завдання — створити морально-етичний батіг для протидії вірусу лицемірного популізму. Стрижнем має послужити усвідомлене формування української естетики урбаністики міста з акумулюванням найкращих досягнень різних епох та умів. Створюючи механізм для втілення цієї концепції, за основу варто взяти найважливіше відкриття у психології, котре зробив Роберт Ділтс, рятуючи свою матір від раку в 1982 році. Він виявив причини, через які люди самі не дозволяють змінити своє життя на краще. Ділтс назвав це «обмежувальними переконаннями». Виявилося, що їх є три.

– Перше обмежувальне переконання — безнадійність. У боротьбі з безнадійністю потрібно знайти як приклад позитивні винятки.

– Друге обмежувальне переконання — безпорадність. У боротьбі з безпорадністю Ділтс вибрав гасло: «Очі бояться — руки роблять».

– Третім обмежувальним переконанням виявилась нікчемність. Перемога над нікчемністю знаходиться у майбутньому. Якщо ми зараз не знайдемо нову модель поведінки, то і наші нащадки повторять наші помилки.

Почнімо від останнього. Щоб появилася якісно нова модель поведінки, потрібно змінити спосіб мислення. Пропоную до розгляду думки відстороненого львів’янина. Заглянувши в історичне минуле міста Лева, можна зауважити, що місто мало кілька в’їзних брам. Тішилося Краківською брамою. Бідкалося — Галицькою. У сьогоденні перед ймовірним розташуванням цих двох комплексів ми споглядаємо хаотично сформований простір.

Громадянське суспільство повинно зважитися на одностайне рішення про формування цих двох площ у вигляді рондо. Змусити клерків зреалізувати суспільний запит — це перевірка на зрілість.

Як бачимо, для зміни естетичної платформи та трансформації урбаністичного простору потрібно проявити громадянську мужність. Ми можемо повторювати за Михайлом Жванецьким: «Я безконечно поважаю жахливий вибір свого народу», а можемо визнати, що обидва поспішні аврально встановлені «витвори під дату» не відповідають високому звучанню такого явища, як Січове Стрілецтво, і завдають значної шкоди урбаністиці міста. Стівен Кові писав: «Більшість із нас витрачає надзвичайно багато часу на те, що терміново, — саме через те їм не вистачає його на те, що важливо». Заміна двох термінових витворів одним важливим пантеоном для міста пройде безболісно. Місто у XX столітті виробило імунітет щодо заміни пам’ятників, а от щодо довіри до носіїв таких поглядів — не переконаний. Надзвичайно важливо сформувати ядро інтелектуалів, які готові стати під девіз середньовічних лицарів: «Лиш той є гідним, хто світ робить кращим». Витворити єдиний узгоджений план, щоб протистояти купленим чинною владою місцевим чи завезеним експертам — це архиважливо. У пана Юрія Ситника є чудовий афоризм: «Владі не потрібні некеровані друзі. Владі потрібні керовані вороги, щоби ніша була щільно заповнена і випадкових ідіотів у ній не заводилось».

Пропонований чинною владою свіжий “тромб” в урбаністиці міста

Переходимо до другого обмежувального переконання за Робертом Ділтсом — безпорадність. Багатьом відомі три філософські одиниці, що формують ідентичність: я — є; я — хочу, я — можу. Доки не буде ствердної відповіді на запитання: «Чи існує громада міста?», «Чи усвідомлює вона себе?», «Чого хоче громада?», «Що громада може?» — доти у місті буде процвітати лицемірний популізм та маніпулятивні технології. Отже, самоідентифікована громада міста зобов’язана взяти на озброєння гасло: «Очі бояться — руки роблять». Я би насмілився запропонувати громаді почати з невідкладного — перенесення дороги від входу до Львівського національного університету імені Івана Франка до пам’ятника Каменяреві на вісь вулиць Ю. Словацького — Б. Лепкого з відновленням нижньої паркової тераси перед головним корпусом університету. Цей задум входив у розпланування південно-західної частини передмістя німецькими урбаністами ще у 1943 році.

За спогадами пана Миколи Моздира, його намагалися реалізувати під час встановлення пам’­ятника, але не вистачило коштів. Якщо громаді вдасться переламати опір клерків у конкретній ситуації, то у неї є шанс і з’явиться право на існування. В іншому разі ми просто повторимо афоризм Павла Загребельного: «Стаєш безпорадним, коли не знаєш, з ким боротися, що долати». І вкотре підтвердимо слова Вінстона Черчилля: «Чудо демократії в тому, що дурнів переважна більшість, а їх обдурити набагато простіше і дешевше, ніж підпорядкувати розумних».

Першим обмежувальним переконанням Роберт Ділтс визначив безнадійність. Протиотрутою назвав позитивні винятки. Перш ніж шукати позитив, потрібно усвідомити, де ми є. Передові мислителі сучасності доносять до загалу думку, що близьке майбутнє вже настало. Хочемо ми того чи ні, Україна — не виняток. Світ кіберпанку увірвався в наше життя.

В міста зникає обличчя – з’являється гримаса

Слово «кіберпанк» вигадав письменник Брюс Ветке у 1980 році, коли написав одно­йменне оповідання. Воно є абревіатурою двох англійських слів — «cybernetics» і «punk». У дослівному перекладі українською це звучить як «кібернетичний покидьок». Покидьок побудований на сильних суперечностях. Більшість пояснює цей напрямок як «Hight tech, Low Life» (високі технології, жалюгідне життя). Основні акценти кіберпанку — віртуальний світ, контраст величі і мізерності, домінування науки над релігією, втрата традиційних моральних цінностей, створення техноміфології. В концепції кіберпанку розвиток держави рухається в напрямку союзу міст, а не територій. У цьому випадку місто не має меж, у нього існують тільки горизонти.

Все вищесказане проявляється у сучасному Львові. В міста зникає обличчя — з’являється гримаса. Ця гримаса швидко формується, і в неї стійкий тренд «дволикого Януса»: привабливий зовні (для туристів) та відразливий зсередини (для мешканців). Місто як суб’єкт втратило самодостатність. Воно не тільки неспроможне забезпечити своє населення гідним життям, але вже не в стані за собою поприбирати. Потрібно визнати, що організм під назвою «місто Лева» перебуває на ранній стадії паралічу.

В народі кажуть: «Не було б щастя, так нещастя помогло». Карантин, спричинений COVID-19, поставив світ на павзу. Місто дістало шанс усвідомити всю хибність і вразливість популістської поведінки чинної влади.

Футуролог Хорст Опашовський, за котрим закріпилося прізвисько Містер Майбутнє, вважає: «Потрібно знати, яким може бути завтрашній день», щоб зробити його таким, яким ми хочемо його зробити». Він же стверджує, що пандемія COVID-19 створила для людства нові тенденції:

– «Мирна сімейна революція». На перше місце виходять сім’я, квартира, будинок, сад, у якому живеш.

– «Жити краще — не означає мати більше». Накопичувати заощадження, замість безглуздої трати коштів.

– «Здоров’я перетворюється на статусний символ». Людство порушує питання переосмислення цінності професій. Міністр охорони здоров’я стане не менш важливим, ніж міністр економіки.

Інтелектуали міста повинні об’єднатися в боротьбі за перспективи, мрії та ідеї. Боротьбу з популістською владою за любов, увагу, угодовництво варто залишити для інтелігенції, симулякром котрої будуть активно спекулювати на перманентних виборах. У матеріалі «Підйом «емократії» та смерть дискусій: три чинники, які руйнують публічну сферу» автор Володимир Щербина зазначив: Британський історик Ніл Фергюсон (Niall Ferguson) поставив діагноз сьогоднішньому парадоксу, визначивши підйом «емократії» — культури, де «почуття мають більше значення, ніж розум». Сучасна нібито демократична, проте позбавлена цілеспрямованого діалогу, дискурсу та дискусій публічна сфера була сформована під впливом трьох явищ, які швидко знищують основи громадських дискусій, масового залучення та інтелектуального майданчика ідей. Чи готові інтелектуали міста обстоювати погляди під пресом політкоректності, поляризації та невблаганно зростаючого канселінгу. Древня філософія стверджує: «Головний закон життя — це закон жертви. Тих, хто власну слабкість вважає за доблесть, у жертву приносять частіше». Інтелектуали зобов’язані донести думку: «Львівці! Ми всі рівні у своєму безправ’ї. Давайте визначимося, чого ми прагнемо та за що ми боремося!»

Багаторазовий бургомістр Львова, який носив титул «видатний та славний пан», Бартоломей Зіморович (1597 — 1677) написав: «Не той творить міста, хто потужні вежі та кам’яні мури зводить, а той, хто сприяє їх добробутові, той творить!»

Чого і Вам бажаю!

Роман ДМИТРИК

Share.

Leave A Reply