Середа, 8 Грудня

„На Унтервалю” — місце сили, місце сильних

„Привіт, мене звати Рудольф Юнг, я німець, ні не так, я — галицький німець. Сьогодні саме я буду вашим музейним гідом по музейно-культурному центру „На Унтервалю”. Якщо стояти на порозі, обличчям до дороги, то ліворуч збережений майже без змін будинок Якуба Кульмана, а прямо перед вами, за дорогою,  майже зруйнований — будинок Карла Руппенталя…”, — такими словами на порозі МКЦ „На Унтервалю” зустрічає  гостей віртуальний гід Рудольф, варто лише відсканувати QR-код та надіти навушники. Водночас гід розповідає свою історію, а також історію речей навколо.

Але якщо ще й випаде прослухати екскурсію у виконанні засновника музею Станіслава Клосовського, то вам взагалі можна буде позаздрити. Станіслав знає про історію краю, історію кожнісінького експоната так багато, що може натхненно розповідати годинами. І тоді ви майже фізично відчуваєте, як старовинні речі, будівлі зберігають тепло їхніх господарів.

   Упродовж 150 років, з 1784-го по 1939-й, тут, вздовж нинішньої траси М09 Львів — Тернопіль, кипіло життя німецького села Унтервальден, а далі, вглиб, простягалися українські Підгайчики і Двориська, які потім злилися в одне село. Місцевим українцям важко було вимовити чужомовний топонім, і тому вони спрощено казали: „Унтерваль”, „На Унтервалю”. Також у цій місцевості жили поляки і євреї.  Тож експозиція музею — передусім про мультикультурне співіснування людей чотирьох різних національностей у порівняно компактному просторі, про покоління, що пройшли крізь млин історії, про толерантність і пам’ять. І, що важливо, — про те, як ці всі знання не просто зберегти, а використати для розвитку, для нашого європейського майбутнього.

Переможці культурного фонду

   У 2019-му декілька місцевих ентузіастів створили у Підгайчиках музей „На Унтервалю”, наповнювали простір експонатами та проводили тематичні культурні заходи. „Ми — громадська ініціатива і взагалі довгий період діяли без жодної копійки, і ніхто не отримував коштів за те, що тут працював, — розповідає „Ратуші” Станіслав Клосовський. — Кожен із нас, крім того, має свою роботу, ми є досить молоді люди, більшість із нас неодружені. Все це ми зробили з любові до рідного села.  А цього року написали масштабний проєкт для Українського культурного фонду і виграли”.

Для села, де приблизно 600 мешканців, це — досягнення, каже Станіслав.

Громадські активісти отримали приблизно 890 тисяч гривень на, власне, реекспозицію і на промоцію. Велика частина коштів використана на технічне обладнання, на забезпечення інтерактивності простору, також значна частина коштів витрачається на комунікацію.

Про сам простір

Розташований поруч із п’ятикупольною православною церквою (цікаво, що ця церква — це перебудована лютеранська кірха!), одразу при трасі. Раніше тут було приміщення сільської ради, а нині частину будівлі займає староство. „Ми, власне, через підтримку колишньої сільської ради й отримали цю кімнату, потім цей перший коридор, а далі й другий коридор, тобто, ми так сміємося, що потрошки захоплюємо ті всі приміщення, але насправді це все з їхньої згоди”, — розповідає мій гід. В міжвоєнні ж роки в цьому приміщенні діяла Молочна кооперативна спілка, її заснувало четверо німців.

   „Цей простір не тільки для туристів, але й для місцевих. Тут ми проводимо різні заходи. Принаймні до того, як ми зробили реекспозицію, тут могло вміститись 30 людей. Тут проходили благодійний концерт, коляди, гаївки, малювання писанок, частина заходів Різдвяної ватри (коли ще не було ковіду і можна було робити в приміщенні) майстер-класи з живопису, а цього року, другого дня Великодня, ми біля старої церкви робили дітям виставку їхніх робіт. Стараємося, щоб сюди приходили діти, підлітки, щоби той простір жив, а не був мертвим музеєм. Хотілося б, щоб сюди приїжджали туристи, бо є що показати-розказати, але водночас не хочеться втрачати тих місцевих, які приходять, бо вже відчувають свою прив’язаність до того простору. Все-таки музей для багатьох — це предмет гордості, хоч звісно, що є багато практичних проблем у селі, які треба вирішувати”, — каже Станіслав.

Як виник Унтервальден

— Як виник Унтервальден та інші німецькі галицькі села? — робить мені невеличкий лікнеп з історії мій гід. — На північ від Підгайчиків були землі монастиря кларисок (що у Львові. Тепер — будівля Музею Пінзеля на площі Митній. — Авт.), вони мали на цих землях господарський двір і млин. У 1780-х на галицькі землі приходить австрійська влада. Невдовзі монастир кларисок закривають, костел роблять парафіяльним, землі ліквідованого кляштора переходять у державну власність, і держава починає думати, що робити з тими землями, бо таких монастирів позакривали багато. Згодом вирішили — позаяк тут слов’янське населення, то край дуже важко буде інтегрувати в загальну імперію Габсбургів, і цісар видає пакт, яким дозволяє тут утворити німецькі колонії для того, щоби, по-перше, заселити малозаселені території, по-друге, інтегрувати ці землі, маючи тут своє німецькомовне населення. Німецькі колонії в Галичині засновувалися за урядовими проєктами — на заснування на наших теренах десь близько сотні німецьких сіл розробляли проєкт на кожне село: яку кількість родин там можна заселити, скільки землі можна їм виділити. Ті німці, які зголошувалися їхати сюди, — здебільшого вже приїжджали в збудовані села, в готові хати, або ж допомагали владі Галичини і Лодомерії добудовувати свої домівки. Здебільшого тут, у нас, поселяються німці з землі Північний Пфальц. Чому вони сюди приїжджали? Бо Північний Пфальц — це умовно, як наша Сколівщина, де горбиста місцевість, дуже мало орної землі. А тут просто так роздають родючу землю! Ці люди мали пільговий період щодо оподаткування — їм давали змогу розвинути тут свої фермерські господарства. А євреї та поляки, звісно, в Галичині, зокрема й тут, у нас, були набагато раніше. В сусідніх Погорільцях, скажімо, на кінець XVIII ст. проживали 50 % поляків, половина українців, там досі діє костел.

Німці були одні з тих, що першими сюди привезли систему меліорації земель. Тут було дуже багато болотистих місцевостей і земель, непридатних для сільськогосподарського використання. А ще пан Ганс Крістіан Гайнц — дослідник галицьких німців — розказав нам дуже цікаву історію про те, що фактично наше місцеве населення вживати щодня в їжу картоплю навчили німецькі колоністи. Бо до того в Галичині, звісно, вирощували картоплю, але не для вживання в їжу на щодень, а для гуралень — там з картоплі виготовляли спирт.

На жаль, із наших німців ніхто не залишився, всі, хто проживав тут, виїхали. В селі збереглося загалом, понад 15 автентичних хат німців, інші — добудовані-перебудовані. Були хати, в які за Союзу поселяли по дві родини — вибивали другий вхід, хату ділили навпіл.

Поляків також виселяли — совєти, але багато мішаних родин залишилося тут. Мій прадід Михайло Клосовський — в нього батько поляк, а мама українка. Відповідно, тогочасна традиція казала, якщо батько поляк — син теж поляк, якщо мама українка — дочка теж українка, і прадід в усіх документах, навіть радянського періоду, записаний як поляк, і дідусь, якого теж звали Станіслав Клосовський, як і мене, також ще за міжвоєнним свідоцтвом про народження був записаний як поляк, хоча мама його теж була українкою.

   — Коли ми говоримо про мультикультурність — насамперед маємо на увазі 1930-ті роки, — каже мій співрозмовник. — Бо, по-перше, респонденти, свідки, яких нам вдалося ще знайти — вони всі народжені в кінці 1920-х — на початку 1930-х рр. Ті історії, які вони розповідають, звісно, не всі на 100 відсотків правдиві. Але коли проводиш інтерв’ю з людьми, то утворюються якісь певні патерни — кілька людей, які народилися тут, говорять одну й ту саму річ, а ще коли ми знаходимо запис про це в якійсь книжці чи спогадах, записаних давніше, — значить, це справді було, і ми можемо це транслювати.

А є речі, які є доконаними фактами, наприклад, з певних документів, з періодики того часу — скажімо, історії про освячення читалень у Підгайчиках, у Двориськах. Газета „Діло” писала, що читальню в Підгайчиках освячував Климентій Шептицький, він на той час був ігуменом Унівського монастиря, і на запрошення місцевого пароха очолив Літургію з освячення читальні.

Двері з мушлями та зелений куфер

Хоч вже знайомий нам віртуальний гід Рудольф, що „оживає” з допомогою сканування QR-коду — вигаданий персонаж, проте його життєва історія взята з життя реальних галицьких німців з Унтервальдену, — каже Станіслав. — Наприклад, історія про репатріацію родини Штайнів, яку розповіла в онлайн-листуванні засновникам музею Надін Штайн. Її дідусь був відомим в Унтервальдені столяром, і саме його авторству приписують розкішні двері з вирізьбленими мушлями, які є одним із центрів експозиції „А ще його хату, з красивим ґанком із дерева, ми найчастіше показуємо як приклад типової німецької архітектури, яка в нас тут була в селі”.

Станіслав вмикає запис, і Рудольф розповідає нам ще одну дуже цікаву, щемку історію про зв’язок однієї речі і долі цілої родини: „Важкі міжвоєнні часи в Галичині спричинили масову хвилю міграції українців за океан. В кінці 1920-х років родина Івана і Анастасії Романівих із Підгайчиків вирішили поїхати до Америки та спробувати своє щастя. Планували заробити грошей і повернутися. Доля закинула їх у Нью-Йорк. Там народився син Володимир і дочка Анна. 1935 року Іван зібрав все нажите за океаном майно в кілька клунків і велику дорожню скриню — куфер, привіз дружину і дітей у Підгайчики, купив будинок, ґрунт, а у 1937 році поїхав знову в Америку — працював налагоджувачем машин на швейній фабриці — хотів купити ще лісу, та й зайвий морг поля не зашкодить. Тим часом назрівала війна, в Підгайчики прийшли перші „совєти”. Іван про це дізнався і терміново купив квитки на корабель, щоб повернути дружину і дітей в Америку, проте спрацювало КДБ: „В Америку захотіли? А на Сибір не хочете?”. Іван теж розумів, що як приїде в Україну, то жінку з дітьми не побачить, а поїде просто в Сибір. Так Іван та Анастасія з дітьми залишилися назавжди по різні боки Атлантики. Цікаво, що Анну та Володимира в селі називали на американський лад — Енна та Волдей. Анастасія все життя зберігала куфер, з яким Іван привіз її з дітьми додому. Донька Володимира Оксана Романів передала дідівську скриню музейному комплексу „На Унтервалю”.

Речі сили, речі роду

— У нас, у музеї, близько 120 експонатів, — розповідає мій візаві. — Це абсолютно все подаровано людьми, ми не купили жодної речі. Наприклад, як було знайдено отой мисник, який ви бачите на стіні, — ми йшли до пані Оксани по зелену скриню з Нью-Йорка, і дорогою до її хати побачили, що сусіди з якоїсь комори викинули на дорогу старий мисник. А ми стільки шукали саме такий!

Кожен експонат покритий двічі — від вологості і від шашелю і потім ще відбілений спеціальною хімічною рідиною для відновлення природного кольору дерева. Над захистом тих всіх дерев’яних речей нас працювало десь, можливо, четверо, приїжджали після роботи або на вихідних. А ще використовували старий дідівський метод. Що робила моя бабця кожної неділі з вхідними дверима — вона брала трохи олії на шматку і покривала двері, „шоби ся блистіли і шоби шашель не їв”. І ми, загалом, всі експонати покрили легесеньким шаром олії, воно не залишає жирного сліду на руках.

— Якщо хтось їде сюди дивитися на якісь унікальні експонати — то, звісно, ми не Лувр, — розмірковує вголос Станіслав. — Тут важливі людські історії, історії речей, сама подача, атмосфера.  Хоча приїжджають люди, які щиро дивуються експонатам. Наприклад, деякі відвідувачі не знали, що таке нецки (на великій Україні це називається „ночви”).

Зізнаюся в своєму невігластві — кореспондентка „Ратуші”  й сама не знала, що таке рубЕль. „В нас її називали в селі магільниця, пристрій для прасування. Після того, як одяг, білизну випрали, його мокрим намотували на такий циліндр — ніби на качалку (я, до речі, хочу той процес відновити і людям показувати), і просто його по столу тою магільницею розкручували туди-назад, і воно розпрасовувалось”, — терпляче пояснює гід.

„А оцей посуд — це вже привезли нові поселенці, переселенці, зі села Великої Вишеньки, яке зруйнували, коли розширювали Яворівський полігон за „совєтів” у 40-х роках. Їх заселили в будинки, з яких виїхали німці”, — веде далі Станіслав.

В музейно-культурному просторі намагаються придумати також розваги для дітвори. Тут є столик для „вишивання”, де треба пропихати нитку за зразком, таким чином створюючи візерунок. А ще хочуть створити забавлянку для дітей із використанням діалектних слів, полонізмів, германізмів, — у формі кубиків чи карток — привідкриває завісу планів Станіслав Клосовський.

Про „машину часу” й уроки толерантності

— Ще в експозиції є велика церковна шафа-машина часу, в яку можна залізти, ввімкнути лампу і почитати там пресу початку минулого століття, де згадуються Підгайчики і Унтервальден. „Ці газети ми знайшли за словами пошуку в онлайн-архіві періодики LIBRARIA. Наприклад, ось німецькомовна галицька газета, і тут є повідомлення про святкування в Унтервальдені Дня літнього сонцестояння 8-9 червня 1929 року. І в газеті є світлина з тих фестин — це фото наша художниця використала на стінописі (мурал, створений на стіні музею з використанням фрагментів давніх світлин. — Авт.).

З іншого боку, є спогад Пелагії Кузьми, яка розповідає: „Та коли ми святили воду на річці на Йордан, то німці приходили з ведрами і набирали ту воду” — то такий дуже цінний спогад, бо, здавалося б, де протестантизм, а де католицизм, але була така толерантність до сусідів, до їхньої віри. А по-іншому й бути не могло, якщо ви живете хата в хату десятиліттями. Наші предки якраз давали нам приклад, як ті міжнаціональні, міжрелігійні упередження стираються, коли люди компактно мешкають на одній території, — каже мій співрозмовник.

Одна з родин з німецьким корінням, яка походить з Унтервальдена, це родина Крегембільд, і власне пан Назар Крегембільд — чоловік, який сам нас знайшов, він був з нами на перших толоках на німецькому кладовищі, і в перший же день толоки йому вдалося віднайти, підняти з землі два надгробні камені з його прізвищем. Він не до кінця встановив, хто ті люди, які там поховані, але з поваги до того, що ці люди мали його прізвище, належали до його родини, він принаймні двічі на рік приїжджає на це німецьке кладовище.

Також приїжджав внук нашого місцевого німця Якуба Шафера, Штефан — він і пан Назар, як двоє нащадків наших німців з Унтервальдену в 2018 році відкривали таблицю на колишній кірсі.

Вихідці зі села навчались у Празі, Берліні!

У 30-х роках у церкві Підгайчик отцем був Григорій Бойко, який до того ж був великим громадським діячем. Священників 1930-х років узагалі можна ставити в приклад, якими мають бути священнослужителі, — каже Станіслав Клосовський. — Він керував Парафіяльним братством і сестринством, очолював процес побудови читальні, був головою наглядової ради в кооперативі, тобто дбав не тільки про те, щоб люди ходили до церкви і вміли молитви читати, а про те, щоб могли себе тут зреалізувати, були освіченими. Його рідний брат був директором школи, і вони з отцем Григорієм організовували для сільської молоді курси підготовки для вступу в Львівську академічну гімназію. Уявіть собі, багато нашої молоді після цієї гімназії вступали в Львівський університет, Духовну семінарію. На той час серед вихідців села були випускники Карлового університету в Празі, Берлінського класичного університету, університету Гете у Франкфурті-на-Майні, тобто люди здобували таку освіту і перед ними такий світ розкривався, що навіть тепер такого нема.

Старовинна ікона

Станіслав Клосовський розповідає про ще одну дивовижну знахідку: „Була така історія — дерев’яну церкву кілька років тому обікрали, звідти викрали стареньке Євангеліє, і ми після того почали збирати в селі гроші на сигналізацію, назбирали забагато коштів, тому ще вирішили замінити електропроводку. В центральному вівтарі була ікона Покрови, намальована в 60-х роках — в старішій рамці, і видно було, що в ту рамку люди цвяхами позабивали якусь ялинкову гірлянду. Я поліз знімати ту гірлянду і побачив, що вона прикріплена маленькими цвяшками, а сама ікона грубезними цвяхами забита в якусь основу. Я починаю відділяти гірлянду, і мені один кут тієї ікони зачіпається, і розумію, що там щось під низом є. Я так трохи відділив ту ікону, бо фанера була гнучка, телефоном посвітив  — і дивлюсь, а там всередині старша ікона. Її просто використали як основу. Я відразу цю нову ікону демонтував, під нею була стара ікона Одигітрії, Богородиці з Ісусом. Десь за півроку ми почали збирати кошти на реставрацію знахідки. Реставраторка, яка приїхала досліджувати ікону і датувати її, сказала, що то Риботицька школа іконопису, XVII століття, тобто ікона старша за саму церкву (церква зі середини XVIII ст.). Ця знахідка зараз перебуває на реставрації, але наша позиція така, що коли вона повернеться, то спочатку кілька місяців експонуватиметься тут, для того ми ще маємо підготувати простір, встановити сигналізацію, а після того, повернеться в храм, але там, мабуть, для неї треба буде створити окремий скляний купол, щоб підтримувати потрібний мікроклімат. Хотілося б, щоб та ікона стала не те що об’єктом паломництва, але щоб про неї знали, їздили до неї.

Про плани

„Непогано було б з часом відкрити тут невеличку кав’ярню, — ділиться Станіслав. — Нам вдалося зібрати від місцевих опис страв, які готували німці — штолени, швабські пироги, ковбаски… будемо пробувати готувати. Хотіли б цього року зробити майстер-клас із випікання штолена.

Я дуже хочу робити європейські вечори порозуміння, зібрати тут єврейську, німецьку, польську, українську молодь, щоб ми попрацювали на німецькому цвинтарі, оглянули польський костел у Вижнянах — це просто феноменальна пам’ятка архітектури, поїхали по місцях із трагічною історією (в нас тут є гора Липовиця, де розстрілювали євреїв), щоб проговорити якісь такі складні моменти минулого.

Взагалі, в ідеалі мені б хотілося, щоб центр виглядав як такий проєвропейський молодіжний дім, де була б поєднана і музейна експозиція, і культурний простір.

Ми мріємо, щоб знайшлися люди, які долучаться до розвитку нашого села, щоб наш простір показував інтелектуалам, людям пасіонарним, активним, що є село, в якому можна купити дачу, можна придбати хату і тут жити, це недалеко від Львова, можна за 25 хвилин заїхати. Тут є дитячий садок, школа. Можна також розвивати сільський туризм”, — каже Станіслав Клосовський.

У Підгайчиках, в музеї „На Унтервалю” я побачила молодих людей, які замість нарікати на долю, думати про втечу за кордон, валандатись по барах, вкладають, переважно альтруїстично, чималі сили в популяризацію свого краю, його історії, розвиток громади. Тому й назвала статтю „Місце сили, місце сильних”.

Світлана ПАВЛИШИН, фото автора

Share.

Leave A Reply