Наталія ДИГДАЛОВИЧ: «Мрію поїхати на мирну, українську Донеччину та Луганщину»
20 лютого ми вшановували пам’ять Героїв Небесної Сотні, цього ж дня 9 років тому від снайперської кулі під час Революції Гідності загинув 40-річний львів’янин, Герой України – Андрій Дигдалович. «Він вирушив на майдан 1 грудня… Я його не зупиняла, знала, що він прийняв чітке рішення», – пригадує його дружина Наталія Дигдалович. Яким був наш Герой, що цінував найбільше та чому вирішив поїхати на Майдан – «Ратуші» розповіла дружина Андрія Дигдаловича – Наталія.
– Мій чоловік був глибокозмістовним. Завжди поводився доволі спокійно, вмів тримати себе в руках. Пам’ятаю, як після загибелі чоловіка його побратими казали, що він був дуже мовчазним, але насправді – ні. Він був душею компанії, умів спрямувати енергетику в потрібне йому русло. Знав багато історій, був дуже начитаною людиною, дуже гарно володів історичними датами. Мав дуже гарну пам’ять, міг вступити в дискусію і довести свою точку зору. Знаю, що дуже багато людей його поважали. Поважають. 2004 року під час Помаранчевої революції, будучи в Києві, він зарекомендував себе як людина чітких рішень, чітких дій, у нього на все була своя думка, він гарно все продумував і після цього навіть йому пропонували залишитися в Києві і починати працювати на відновлення України. Ну, звісно, він вибрав сім’ю. Розумів, що дистанційно від нас не може, а тоді не було змоги нам переїхати в Київ разом з ним, тому він залишився, відмовився від політичної кар’єри. Хоча міг збудувати собі дуже гарну політичну кар’єру. Всі складові в нього були, він був дуже розумним. Зараз я усвідомлюю, що Андрій був би хорошим керівником, депутатом чи навіть науковцем. Але він обрав сім’ю. Приймаючи рішення, Андрій завжди аналізував, як це вплине на його стосунки з дітьми, дружиною. Чи зможе він насамперед бути тим батьком, яким він хоче бути? Для нього добробут сім’ї завжди був на першому місці.
– Чому Ваш чоловік вирішив поїхати в Київ на Майдан?
– Наші Герої – звичайні люди, які ходять тими самими вулицями, мають ті ж уподобання, що й ми. Мій чоловік ніколи не планував бути Героєм, він – звичайна людина, у якої боліло в серці за Україну. Поїхав на Майдан після побиття студентів, вважав, що перейдено межу – побили дітей. Наша донька була такого ж віку. Вона ходила в університет попри львівський Майдан, а її подруга навіть втекла з дому, аби поїхати в Київ на Майдан, її там побили того дня. Це було дуже болюче для Андрія.
– Як Ви поставились до такого рішення, Ви зупиняли чоловіка?
– Я розуміла, що це правильне рішення, це чоловіче рішення. Я вийшла заміж за чоловіка, аби бути за ним. Знала, що він – та людина, яка може за собою повести. У нас в сім’ї так було, що я йому довіряла. Ми прожили поза 20 років, я знала, що він виважено приймає правильні рішення, тому я навіть під сумнів не могла поставити його рішення. Завжди знав, де і коли він має бути. Більше того, 20 лютого я постила в соціальних мережах інформацію про перших загиблих, у той момент була впевнена на 100%, що з ним все буде добре. Настільки я вірила йому, що навіть не припускала, що може таке трапитися. Каже, що знала, яка ситуація в центрі Києва, була з чоловіком постійно на зв’язку, а 20 лютого він запевнив дружину, що хоче відпочити і попросив не телефонувати…
18 – 20 лютого їм глушили інтернет, я дивилася трансляції і розповідала йому, де Беркут, де силовики. А 20 лютого я надто довірливо поставилась до його слів, коли сказав, що знайшов безпечне місце, аби трохи перепочити, він тоді мало спав. Сказав, що сам зателефонує. Я була впевнена, що з ним все буде гаразд. Я багато про це думала… Може, я б його зупинила, але знаю, що ні… Але така його доля. Коли я дізналась про смерть чоловіка, було відчуття, що я теж померла разом з ним. У цю хвилину я зрозуміла, що життя немає… Ми всюди були разом.
Пам’ятаю випадок, коли ще в листопаді ми захотіли піти з дітьми на Фестиваль кави, а чоловік у цей час хотів піти на футбол. Він запитав, чи ми зможемо піти без нього. На що донька відповіла: «Я що, сирота?». Після цього чоловік без жодних думок вирішив піти з нами. Щоб ви розуміли, для нього сім’я була завжди у пріоритеті.
– Минуло 9 років, але наша боротьба триває досі. Зараз Ви активно волонтерите, скажіть, можливо, допомога іншим допомогла Вам пережити ваш біль?
– Направду це саме так. В одному інтерв’ю я нещодавно розповіла, як усе починалось. Після Майдану я почувались як рослина, бо втратила будь-які відчуття часу. Я тоді не хотіла ні їсти, ні пити, мені не було холодно чи тепло – було просто ніяк. Коли приїхали побратими мого чоловіка з Майдану, то фактично привели мене до тями. Одним із них був Андрій Ворончак з Нового Роздолу. Саме він сказав, що вони побратими мого чоловіка і не можуть залишити мене саму з горем. І це було настільки щиро сказано, що я повірила. Багато знайомих після смерті чоловіка нам допомагали, хтось допомагав грошима… І в один момент я зрозуміла, що ці кошти більше потрібні побратимам мого чоловіка. Вони тим часом прямо з Майдану вирушили в АТО. Все почалось з того, що я запитувала в хлопців з передової, що саме їм потрібно, купувала та передавала на схід України. Це навіть не був мій вибір, а поклик серця. А коли настало повномасштабне вторгнення, то для мене це було певним стресом. Розуміла, що є певна небезпека для моєї сім’ї. Згадавши риторику Портнова, я усвідомлювала, що в загарбників є списки, подумала: а раптом там моя сім’я? Тоді зрозуміла, якщо ми потрапимо у полон, нас будуть показово вбивати. Запропонувала дітям на деякий час поїхали до Польщі , але вони відмовилися. Донька сказала: «Наше місце в Україні, мамо. І ми повинні робити усе можливе, щоб перемогти». Наші діти гідні свого батька! Ми все ж поїхали в Польщу, але з іншою метою. Ми поїхали закуповувати речі… Я була готова витратити всі гроші, до останньої копійки, лише щоб допомогти Україні. Я розуміла, що країна не готова до повномасштабної війни, усвідомлювала, що наша армія не готова, а люди не навчені. Все відбувалось, як у 2014 році: охочих захищати було дуже багато, але не було чим воювати.
– У цій війні багато людей втрачають своїх рідних. Ви спілкуєтесь з родинами загиблих, аби допомогти їм пережити втрату? Чи маєте якісь слова для них?
– Я не спілкуюсь, бо не хочу лізти людям в душу. Пам’ятаю, як це було з нами, усі намагались щось випитати… Це лише робить гірше. Це можуть робити лише професіонали. Якщо людина віруююча, їй допоможе молитва, як мені. Я багато молилася, пам’ятаю, як стояла в храмі і священник говорив такі влучні слова… Ніби до мене однієї, хоча поруч було багато людей! Це мені дуже допомогло.
– Зараз Ви волонтерите, часто буваєте на позиціях наших захисників. Про що мрієте, коли переможемо?
– Ми з чоловіком багато мандрували Україною, але Донеччину та Луганщину чомусь не відвідали. Тепер я там часто буваю і бачу ці мальовничі села, великі міста і розумію, що багато чого ще не бачила. І традиції українські там теж гарні. Я спілкувалась з місцевими жителями, не з тими, кого заселили, а корінними українцями з тих місць. Нам теж є чого в них повчитися. Мрію поїхати на мирну, українську Донеччину та Луганщину.
Розмовляла Юлія ЯНІШЕВСЬКА
