Олег ФЕШОВЕЦЬ: «Без мілітарного аспекту жодне суспільство не зможе існувати та жодна людина не доб’ється успіху»
У рамках Всеукраїнського форуму військових письменників, що відбувся у Львові 14 — 16 березня, військовий історик, кандидат філософських наук, директор видавництва «Астролябія», головний редактор мілітарного альманаху «Цитаделя» Олег Фешовець прочитав у Львівській обласній бібліотеці для юнацтва ім. Романа Іваничука лекцію «Мілітарні аспекти культури». Лектор висловив чимало цікавих думок, для когось, можливо, неоднозначних і контраверсійних, з якими «Ратуша» пропонує ознайомитися.
Бути у війську — бути приневоленим до війська
Попри те, що Україна проживає сьомий рік війни, й далі залишається питання присутності військової теми, війни як такої і війська як соціальної структури в нашій культурі. Наразі в українській культурі мілітарна тематика не засвоєна, вона для неї чужа. І це може простежити не тільки історик, культуролог, а й психолог, який бачить, як люди сприймають людей в однострої. В кращому разі – співчутливо. Але дуже рідко люди в уніформі стикаються з розумінням їхньої ролі, справи — не як чогось випадкового, не як якогось лиха, яке проникло в наше життя, а як справи, яка сутнісна для людської екзистенції, існування. Яка творить основу структури суспільства, закладає засади людського мислення та людських дій. І це те, що супроводжувало й супроводжуватиме нас упродовж нашого життя. Освальд Шпенглер сказав, що навіть коли у світі буде одна держава і зникнуть міждержавні війни, то вибухне найгостріша боротьба між елітами за владу.
У деякі моменти військовий екзистенціал активується і призводить до відповідних подій. Вони не обов’язково проявляються у формі гарячої війни. Цей спосіб дії та поведінки може спрацьовувати в бізнесі, у стосунках між людьми. Якщо у людських взаєминах нині цього, можливо, немає в гарячій формі, але в бізнесі один одному ніхто не пробачає. Якщо рівновага порушується, хтось має піти, тобто як підприємець померти або потрапити в полон. Багато хто не ідентифікує цієї загрози, зокрема загрози проникнення російського книжкового бізнесу в Україну, дуже інтенсивного, на всіх рівнях, який застосовує всі можливі інструментарії. У нас вважають, що це щось окремо від війни. А це одна з форм інвазії, через бізнес. Мета інвазії — щоб український книжковий бізнес перестав існувати як такий або існував у різних колаборантських формах. Якщо ми вважаємо, що це просто справа бізнесу і конкуренції, це означає, що не розуміємо, що таке війна і військова справа і яке місце вона посідає в нашому житті.
Також ми часто не ідентифікуємо військові елементи в тих аспектах нашого військового життя, які сприймаємо як частину нашого існування. Наприклад, присутність військової справи в культурі. Львівський вокзал і залізницю будували не як цивільні об’єкти, а в системі австрійського розгортання військ. Будова платформ, лінії залізниці, станції розвантаження були чітко пристосовані під пропуск певної кількості військ і розвантаження озброєння. Про його цивільне застосування думали вже згодом. Військові пам’ятки загалом не беруть до уваги, можливо, тільки Цитадель. Порохову вежу, хоч назва промовиста, нині сприймають як мистецький об’єкт.
Ще один момент – коли вивчаємо історію Львова початку XX ст., не враховуємо, що приблизно 40 % населення міста так чи інак було пов’язано з історією австрійського війська, в мирний час. А радянська система освіти — погано скопійована система пруської освіти, яка була чітко побудована під мобіліцізацію збройних сил. Учнів, які закінчували певні класи, за статусом прирівнювали до певного звання у війську. Інше часте хибне уявлення — що на військо впливала цивільна мода, але насправді було навпаки.
Можна сказати, що живемо в інший час і що в нас баланс між цивільною та військовою сферами існує. Як ви вже, мабуть, зрозуміли, я упереджена людина як філософ у своїх поглядах і керуючись своїми упередженнями, думаю, що й тепер так не є. Просто ми народ, який довго не був історичним і якщо служив у війську, то завжди в чужому. І тривалий час для нас бути у війську означало бути приневоленим до війська, перебувати в чужій системі, яка часто ворожа для нашої культури, виховання, існування. Це система, яка часто не давала нашим предкам розуміння, навіщо вони гинуть, навіщо воюють. Поступово у нас сформувався негатив, нігілізм щодо військової справи. І цей нігілізм 2014 року поставив нас на межу існування. Навіть тепер часто сприймаємо людей, які повернулися з фронту, як якимось чином неповноцінних, як людей із посттравматичним синдромом. Хоча цей синдром трактують надто широко, збільшуючи кількість людей, які пов’язані з ним, що свідчить про те, що в нас досі є негація цієї війни, ми її не приймаємо як щось неуникне.
Надмірне застосування сили береже життя
Однак питання війни і військової справи — не тільки питання історії та культури. Випускаючи з уваги ці аспекти, ми можемо не побачити нинішніх загроз. Я зверну увагу на два найважливіші елементи військової справи, без яких не може існувати будь-яка людина, будь-яке суспільство. І йдеться навіть не про вертикальну підпорядкованість і субординацію, що також важливо.
Перший такий елемент — надмірне застосування сили. Як характеризує суть військової справи найвідоміший теоретик військової справи Карл фон Кляузевіц, війна — це надмірне застосування сили. Не мале, лагідне, подрібнене на частинки, а концентроване, сильне, більше, ніж потрібно на цей момент. Часто вистачає демонстрації сили. Будь-який військовий знає, що війна — найменш прогнозована річ. І скільки би професійний військовий не звикав до війни, він завжди намагається її уникнути. Часто — з допомогою демонстрації наявності військових сил.
Коли ми започаткували мілітарний альманах «Цитаделя», то 2008 року прогнозували, що наближається війна. Це було видно хоча б з того, що міліція під час тренувань використовувала значно більше набоїв, ніж збройні сили. Це свідчило, як переорієнтовується суспільство. Однак оманливо пацифістське населення вважало, що «пронесе». В нашому суспільстві нація, яка має слабкі збройні сили, приречена бути атакованою. Так було і так буде. Так само, як бізнесмен, який не дбає про безпеку. Як бібліотека, яка не функціонує.
Надмірне застосування сили береже людські життя. Про це ще Макіавеллі казав: заколот проти монарха краще придушити відразу, тоді втрат буде менше. Приклад — В’єтнамська війна, яка тривала довго і в якій США зазнали військових, фінансових, політичних втрат, і швидка й успішна операція «Буря в пустелі» в Іраку, і як наслідок — малі втрати, зокрема й серед іракців. Принцип війни як надмірного застосування сили — досить економний спосіб дії, який ощаджує і зброю, і фінанси, і людські життя.
Будь-де в суспільстві, де хочемо досягнути цілі, треба діяти у військовому стилі, хоч і не обов’язково застосовувати військовий інструмент. Щоб забезпечити існування української мови в Україні, не можна ділити кроки на частини, відкладати ухвалення основних рішень на потім. Треба обговорити програму, прийняти законодавство, і відтоді ця програма має існувати без питань, без будь-яких заперечень і її мають виконувати. Я вам гарантую, що більшість населення відразу зрозуміє, які цілі йому поставлено, й швидко адаптується до нової реальності.
Якщо ми не враховуємо цього у своїй політиці, то наражаємося на небезпеку. Ми будь-яку програму, навіть найкращу, ставимо під сумнів. Запроваджуючи нововведення, не обґрунтовуючи і не забезпечуючи їх надмірним застосуванням сили, ми ставимо їх під сумнів. І ми більше дратуємо людей, викликаємо опір, замішання. Перетворюємо своє життя на болото. Безконечні туди і назад, топтання на одному місці. І це ніколи не завершиться. Основа людської екзистенції: там, де людина ставить ціль і хоче її досягнути, вона мусить мислити, часто в метафоричному значенні, але — мілітаристично. І це те, чого зокрема навчає цивільних людей військо.
Але надмірне застосування сили — не обов’язково про велику концентрацію авіації, танків, значну масу людей. Використання зброї — уже надмірне застосування сили. Коли накривають чималу площу «градами» — уже занадто велике використання сили, що не завжди досягає бажаної цілі.
Прийняти військових такими, як вони є
Другий аспект війська, який маємо у своєму житті врахувати, — те, що людина військова і цивільна людина — часто радикальні протилежності. Навіть коли вони є представниками однієї нації, коли виходять з однієї родини, з однієї спільноти. Людина, яка переживає досвід війни або яка готується до війни, і яка його не переживає — дві різні екзистенції. Між ними досить велика прірва, яку неможливо подолати поступовим наближенням, можна хіба що перестрибнути. Як казав Черчілль, навіть найсильніший тигр не може перескочити прірву двома стрибками.
Дуже часто на цьому аспекті спекулюють, а історики його нерідко не враховують. Під час Тридцятилітньої війни в Європі, яка хоч починалася як релігійна, а фактично стала першою війною між націями, паралельно тривала війна між військом і суспільством (тоді — здебільшого селянським, хоч були й міщани). Адже війна вимагає ресурсів, а військова людина не має часу працювати на полі. Це дві різні верстви, і їх важко поєднати, однак вони вкрай важливі для існування спільноти. Відома банальна фраза нагадує: якщо не годуєте своє військо, будете годувати чуже.
Супротивник добре використовує цей аспект у своїй пропаганді. Так працювала радянська пропаганда проти руху УПА. Мовляв, ці люди нічого не робили, тільки сиділи по криївках, і приходили й забирали продукти. Коли ворог хоче дестабілізувати суспільство, настроює ці верстви одна проти одної, бо вони й так уже проблематично поєднані.
Понад те, військова і цивільна людина мислять інакше. Тому що більше людей повертатиметься з фронту, то з більшою кількістю таких колізій стикатимемося. Той, хто приходить з фронту, часто той, хто застосовував надмірну силу, людина прямої дії. Як каже Кляузевіц, закони війни — нонсенс, бо війну як надмірне застосування сили не можна втиснути в норми. Іноді вдається, але це сила, яка завжди виходить з-під контролю. Тому ми не повинні застосовувати там способи мислення, які властиві цивільному життю.
Тому вишкіл у війську, який часто доведений до абсурду, якого не розуміє цивільна людина, має дуже важливу роль. Бо ви не будете мати під час бою часу на мислення. Мусите, як каже Ганс фон Дах, відпрацювати 35 методів поведінки в певній ситуації, і щодня повторювати ті самі дії, вчинки, до абсурду. І тільки тоді, потрапивши в ситуацію стресу, страху за життя, коли маєте пропрацьовані до абсурду дії, приглушивши здатність до рефлексії, критичне мислення, зможете вижити. Ваш розум буде комбінувати з відпрацьованих інструментів дію в нестандартній ситуації тільки коли вона буде автоматизована до несвідомого стану. Ви будете діяти швидко, доцільно, і це забезпечить ваше виживання.
Треба враховувати цей елемент і не ставитися поблажливо, не співчувати військовим, які, мовляв, зазнали великого стресу, тому до них, так би мовити, потрібно бути терпеливими. А прийняти такими, якими вони є, і дати право такими існувати у своєму житті. Тому що це вкрай важливий елемент нашого існування. Без нього жодне суспільство не може існувати і без нього жодна людина не доб’ється успіху у своєму житті. Ось що означає мілітарний аспект у культурі і в нашій екзистенції.
Щодо того, чи може людина залишитися собою, ставши військовим. Як прихильник філософії Шопенгауера, я вважаю, що людина не змінюється, тільки адаптується. Тому базово людина залишається собою, але військова підготовка побудована так, щоб значною мірою зламати «я» людини, тобто її персону, уявлення про себе, її очікування, звички, але не її саму. Деякі свої риси людина розвине, про деякі забуде. Однак суспільство теж вимагає жертв, те, що ми називаємо спеціалізацією. А військова справа — дуже інтенсивна спеціалізація, агресивна до персони, уявного «я». Якщо людина не змінюється, то військо її виштовхне. Або вона почуватиметься там чужою. А в бою може не вижити. У війську я був опортуніст, інтелектуал, але дедалі більше поважаю мудрість свого військового старшини. Хоч дотепер я з плоті і крові людина цивільна.
Записала Наталя ДУДКО
