московського метро. Це теж своєрідна втеча, з дому. Правда, потім вона повертається, але все ж на кілька днів кидає свої обов'язки матері, особливо якщо зважити, що в неї важкохвора дитина. Герой ще однієї історії, Едик, має своєрідну примху: розвертає пором, скеровує його у відкрите море, тим самим додаючи тривог пасажирам, батькам, які везуть дітей у дитячий садок. Тобто це теж своєрідний жест, який нелегко оцінити щодо моральності. З погляду морально-етичних приписів так не можна чинити... Як ти це трактуєш? Це не є проблемою?
Ольга Токарчук: Я не оцінюю моралі, я лише пишу. Оповідання про подружжя, яке загубилося, - головний сюжет моєї книжки. Книжки про те, що ми звикли вважати світ, який довкола нас, за абсолютно нормальний, такий, яким він має бути. Я побудувала книжку в такий спосіб, щоб викликати в душі читача неспокій, щоб він почав замислюватися, шукати інші шляхи. Найочевидніша річ - наша сім'я, ми маємо кохану людину, дітей, проблеми, гроші, ремонти, подорожі, і різні звичні речі. Наш розум не виходить за межі того, що ми отримуємо у звичайному рутинному дні. А тут з'ясувалося, що жінка, яка пішла попісяти з дитиною, зникла. Це дуже незвично, і швидше спаде на думку, що її викрали інопланетяни. Я хотіла показати, що в наших звичайних днях, звичайних середах і п'ятницях, є дуже багато неймовірного. І цим хотіла заохотити читача до наступних історій.
Тобто світ, у якому живемо, не є ні добрим, ні очевидним, ні таким, яким маємо його прийняти без жодних нарікань.
Я уникаю відповіді на питання про моральну оцінку. У цій книжці я ставлю питання значно глибше, але не даю на нього відповіді.
Остап Сливинський: Як ти натрапила на образ бігунів?
Ольга Токарчук: Що нас штовхає у подорож? Як на мене, бажання побачити піраміди та інші туристичні об'єкти - не головне. Я подумала, і ця книжка є тому підтвердженням, що подорожі, рух мають у собі щось релігійне.
Мені дуже бракувало образу тих бігунів. Я багато подорожувала, і мені бракувало основного образу, який був би крапкою над "і". Тоді опинилася в Москві, де відчувала себе дуже маленькою. Мене вразило метро, склалося враження, що я в якихось світових катакомбах. Мій приятель розповідав чимало про християн, про православну релігію, яка мене дуже захоплює. Також він сказав: якщо нам пощастить, зустрінемо в метро бігунів. Розповів, що бігуни - представники давньої релігійної секти старовірців, яка існувала ще у XVIII столітті. Вони вірять, що світ перебуває під владою шайтана, якому підпорядковане здебільшого те, що записано, пронумеровано, хто має власні посвідчення, паспорти. Зло - те, що нас унерухомлює. Вільна людина є вільною у власних помислах, з ментального погляду. Бігуни вважають, що справжні добрі християни, щоб уникнути влади диявола, мають постійно перебувати в русі, тому вони постійно рухаються, навіть коли людина помирає, її також носять у домовині по селі. У сучасних умовах бігуни придумали, що можна використати метро, і щоб перебувати в русі під час сну, можна спати в метро. Я проїздила в метро дуже багато часу в пошуках бігунів...
Дуже зраділа, що натрапила на цю метафору, бо вона мала виявляти незгоду зі світом, який пробує нас обмежити посадами, працею, грошима, рамками, документами, візами, паспортами тощо.
Остап Сливинський: Ще один мотив, який постійно виринає в романі, - мотив консервації тіл, приготування з них препаратів, роблення опудал. Анатомічні музеї, точні фізіохімічні подробиці в описі... Цей мотив постав як заперечення руху, як антитеза до руху?
Ольга Токарчук: Цей мотив справді є й антитезою. З одного боку, я хотіла показати рух, простір, а з іншого - образ тюрми. А нашою найбільшою тюрмою від народження є наше тіло. Наша цивілізація, культура виникла на тому, що ми не можемо дати собі раду зі смертю тіла. І мене зацікавили різні методи, які люди використовують, щоб зробити тіло безсмертним. З'явився другий сюжет у моїй книзі, де показано шалене бажання людини зберегти своє тіло. У сучасному світі дедалі менше людей вірить у безсмертя душі, щоразу більше цікавиться тим, щоб якнайдовше зберегти молоде гарне тіло, а також, щоб зберегти своє тіло, свої ДНК після смерті.
Остап Сливинський: Твої персонажі скупчуються в певних місцях, дають лекції з подорожньої психології, пояснюють людям, чому вони подорожують. Чому ти перестала займатися психологією?
Ольга Токарчук: У певний момент своєї роботи з пацієнтами я почала помічати, що це я є така збуджена, що я хочу розповідати їм про те, що мені снилося. І зрозуміла, що настав час, коли потрібно зайнятися чимось іншим, бо це стає небезпечним.
Остап Сливинський: У кількох твоїх романах герої часто бачать духів, є адептами містичних вчень, вивчають таємні знання, рукописи. Звідки захоплення таємними вченнями, містикою?
Ольга Токарчук: Мені завжди замало того, що є в газетах, зовні, здається, що є ще якась прихована таємниця. Значна частина нашої психіки працює несвідомо, кажу це як психолог, і є більше речей, яких ми не знаємо, ніж тих, які знаємо. Оскільки я походжу з католицької країни, де католицька церква хоче всі вияви духовності підпорядкувати собі, то шукаю такі вияви своєї духовності, які не будуть міститися в цих штампових рамках. Багато років цікавлюся сектами єретиків у православній релігії, і це відображено в книзі.
Підготувала Наталя ДУДКО, фото автора
