Субота, 1 Жовтня

«Плагіатор року», який… себе виправдовує

Львівський науковець через суд нагадуватиме співробітнику Інституту літератури, що не можна списувати

Директор Музею Івана Франка Богдан Тихолоз планує подати до суду на співробітника Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Дмитра Дроздовського за плагіат. За умови, якщо Дроздовський до 15 лютого не виконає вимог, що їх Тихолоз публічно оприлюднив на своїй фейсбук-сторінці. Однак уже в середу, 9 лютого, Богдан Тихолоз повідомив, що Дмитро Дроздовський відкинув усі вимоги як неприйнятні для нього: «Що ж, очікувано. Тому, вочевидь, буде суд».

Недбалий плагіат

   Богдан Тихолоз заявив про «факт плагіату в «статті» Дмитра Дроздовського «Українське шістдесятництво: розставляючи крапки…», що містить численні прямі текстові запозичення з моєї праці «Поети-шістдесятники» (Київ-Львів, 2001) без жодної вказівки на їхнє справжнє авторство». Львівський науковець розмістив докладну порівняльну таблицю обох текстів, а від себе додав: «плагіат Дроздовського зроблено недбало. «Стаття» «Дроздовського» має загалом близько 70 тисяч знаків. З них 37 225 знаків — прямі текстові запозичення з вказаної вище праці Богдана Тихолоза. В основу «своєї» «статті» він поклав авторський текст Богдана Тихолоза (до речі, недбало відсканований і зле вичитаний!), скоротив його, викинувши «зайве» (скажімо, вступну авторську притчу Богдана Тихолоза про візника та чарівного коня, алюзії до якої, попри те, тут і там позалишалися у сплагіатованому тексті!), де-не-де вніс дрібні лексико-стилістичні правки, а подекуди «начинив» його цитатами з інших дослідницьких і літературних текстів».

Вимоги, репутаційні та фінансові

Богдан Тихолоз сформулював можливість урегулювати ситуацію до суду, якби Дмитро Дроздовський виконав чотири вимоги:

   — визнав всі факти плагіату у своїх працях (як уже виявлені, так і, можливо, ті, про існування яких науковій спільноті ще не відомо) та оприлюднив їхній повний перелік із зазначенням джерел усіх запозичень, а відтак офіційно публічно перепросив усіх авторів (живих і мертвих), інтелектуальними здобутками яких він скористався в неприпустимий з погляду академічної доброчесності спосіб;

   — добровільно вийшов з усіх експертних, консультаційних, вчених, науково-методичних, художніх рад та редакційних колегій, членство в яких особи із заплямованою діловою репутацією може негативно позначитися на публічному реноме відповідних інституцій;

   — відмовився від спроб захистити докторську дисертацію в Україні чи за кордоном — усупереч стандартам академічної етики, що унеможливлюють здобуття високих академічних звань і ступенів особами, які будь-коли заплямували свою наукову репутацію плагіатом;

   — як матеріальну компенсацію завданої шкоди, спричиненої плагіатом, перерахував 100 тисяч гривень на благодійний рахунок Дому Франка.

Директор Музею Івана Франка також готує листи в інституції, до яких причетний Дмитро Дроздовський, із запитанням, у який спосіб вони планують реагувати на звинувачення в плагіаті, адже такий «науковець» профанує не тільки своє ім’я, а й інституцій, до яких він причетний.

Дмитро Дроздовський — головний редактор журналу іноземної літератури «Всесвіт», експерт Українського культурного фонду, був членом Комітету з Національної премії Шевченка, консультантом МОН щодо викладання літератури в школі, членом журі конкурсу «Вчитель року».

Як прокоментував Богдан Тихолоз «Ратуші», він хоче не просто сказати «фе», а отримати конкретні результати. Тому вимоги стосуються не лише його, а й статусу в науці, який хоче посідати Дмитро Дроздовський: «Цей судовий процес мені цікавий аж ніяк не з огляду на те, що я можу встановити істину, бо її й так видно, вона на моєму боці. Але таку людину треба поставити на місце: красти не можна. Уже маю пропозиції юристів, думаю, для них цей позов теж буде цікавим кейсом юридичної практики».

Науковець підкреслює необхідність вирішити ситуацію з плагіатом: «Україна багато втрачає у своєму міжнародному реноме через корупцію, оскільки асоціюється з людьми, які вважають, що якщо красти трошки і ніхто не знає, то можна. Крім того, сфера інтелектуальної власності в сучасному світі дедалі важливіша. Найбагатші корпорації — ті, які продають не нафту чи метал, а технології, ідеї, інновації. Тому потрібно формувати культуру поводження з інтелектуальною власністю, яка починається в академічній спільноті і за шкільною та університетською лавою. Якщо на прикладах таких дроздовських не навчити українське суспільство, що не можна дозволити собі нехтувати інтелектуальною власністю, то зайдемо в глухий кут і точно програємо цивілізаційну конкуренцію у світі. Тому я налаштований спокійно і конструктивно, але водночас дуже принципово. Мене цікавить не просто привід струснути публіку, а фактичні наслідки цієї справи».

Відлік науки. Версія Дроздовського

   З коментарів Дроздовського на фейсбук-сторінці Богдана Тихолоза можна припустити, що, хай опосередковано, але він визнає факт плагіату. Крім того, існує допис-привид із вибаченнями, який Дмитро Дроздовський розмістив на своїй сторінці — за його словами, публічний, однак користувачі фейсбуку, які не є його друзями, все ж не бачать цього посту.

У коментарях на сторінці свого опонента Дмитро Дроздовський пояснює свою позицію зокрема так: «Стаття була фрагментом книжки, яка у своїй суті є школярським компілятом. Але наука для мене починається після 2018 року (нагадаємо, кандидатську дисертацію Дроздовський захистив 2013 року. — Ред.). Коли вдалося змінити власне життя й зробити все, щоб чесно працювати на полі науки, досягаючи результатів, які можуть привернути увагу світової науки до українських розробок. Чи це злочин? Чи конструктив і чесність у тому, щоб знищити напрацювання, чи допомогти їх представити спільноті науковців?»

Академічна недоброчесність як кінець наукової кар’єри

Ще один аспект дискусії — про те, чи може виправити помилку плагіатор. Дмитро Дроздовський переконаний, що академічна доброчесність — «не лише про злочин і покарання, це також і про виправлення помилок». Він наголошує: «Закон не має зворотної сили, але закон має допомогти нам жити в кращому світі, якого щоденною працею розбудовуємо. З огляду на це я заявляю, що в розробленій науковій концепції сучасного роману я коректно наводжу всі посилання й не послуговуюся жодною чужою думкою. Якщо ця концепція цікава західному світу, то чому я не маю права захистити цей проєкт як наукову дисертацію? Чому я маю виходити з експертних рад, якщо відчуваю, що власний досвід може бути корисним іншим і ми можемо створити щось справді важливе для науки, культурних індустрій. Тому ні, цей діалог не є конструктивним. Чи ми творимо країну-самогубцю? Країну-Титанік? Але готовий запросити в якості опонента на публічний і відкритий захист. Повторюся: академічна доброчесність — це в світовому розумінні і про виправлення помилок».

«Якщо я отримав відзнаку як плагіатор року (Дмитра Дроздовського оголосили лауреатом анти-премії «Плагіатор року» у 2018-му. — Ред.), то я не маю права виправити тієї помилки з монографією й подати до захисту наукового тексту з дотриманням наукових вимог, щоб захистити концепцію чесно й публічно, попередньо оприлюднивши матеріали у фахових виданнях України і в журналах міжнародних наукометричних баз?» — запитує Дмитро Дроздовський.

«Відповідно до стандартів академічної доброчесності та практики їх дотримання, прийнятих у світі, плагіат — кінець наукової кар’єри. Плагіатор може компенсувати збитки, завдані своїми шкідливими діями, але при цьому назавжди зникає зі світу науки. Інших варіантів нема», — відповідає йому професорка Гданського університету Марта Коваль. Однак Дмитро Дроздовський і далі вважає, що інші варіанти є.

Колекція «виправдань» та звинувачень

У 2018 р. комісія Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України виявила у книжці Дроздовського «Множинність реальності в англійському постпостмодерністському романі» 64 % плагіату. Тоді Дмитро Дроздовський теж реагував цікаво. Зокрема, як пишуть на ресурсі «Помилки та фальсифікації в наукових дослідженнях», зізнався, що не сам писав текст монографії, а попросив колег про допомогу. А тепер, мовляв, «отримав проблему, у якій винуватий тільки я». Або такі «виправдання»: «Хіба не бувало в нас такого, що ми щось робимо похапцем»; «7 нещасних примірників наробили галасу від США до Австралії»; «Чи не маю я права на помилку?» і навіть заявляв, що звинувачення у плагіаті — «неогеббельсівська практика у 2018 році».

Як зазначає «Літакцент», Дмитро Дроздовський під час обговорення фактів плагіату з представниками Інституту літератури також заявляв, що його дисертація — «новий вид» дисертації, подібний до центону — стилістичного прийому, коли твір компілюється із цитат з інших творів.

Докторка філологічних наук Тамара Гундорова у своїй колонці на «УП» тоді акцентувала: «Маємо дещо модифікований, як на українські реалії, вид плагіату — все списано, в досить недбалих перекладах, переважно з англомовних джерел». Науковиця додала, що його плагіат є тотальним, адже «не зводиться до кількох принагідних запозичень і, як свідчить аналіз інших опублікованих праць автора, є одним із основних методів, на якому виросла його слава і кар’єра». Крім того, свідчить про стан гуманітарної науки в Україні, адже більшість статей уже опубліковані в різних українських журналах та збірниках, тобто «плагіат був нормально сприйнятий науковою спільнотою, а так звана монографія Дроздовського проходила рецензування і її рекомендували до друку».

А після допису Богдана Тихолоза звинувачення в плагіаті інших осіб посипалися, наче з «рогу достатку»…

Наталя ДУДКО

Share.

Leave A Reply