Помер поет Дмитро Павличко
У віці 93 років 29 січня помер Дмитро Павличко – поет-шістдесятник, перекладач, критик, публіцист, громадський і політичний діяч, один з організаторів Народного руху, Герой України. Дмитро Павличко був ревним комуністом та полум’яним борцем за незалежність і демократію, народним депутатом України трьох скликань. Та, напевно, найбільш відомий людям як автор слів пісні “Два кольори”, пише «Новинарня».
Павличко народився 28 вересня 1929 року, за Польщі, в селі Стопчатів на Івано-Франківщині (Косівщина) у багатодітній родині. Початкову освіту здобув у польськомовній школі в Яблунові, продовжив навчання в Коломийській гімназії, потім – у Яблунівській середній школі.
З осені 1945 pоку по літо 1946-го – ув’язнений за справою щодо звинувачення в належності до Української повстанської армії. В інтерв’ю розповідав, що його загін розпустили, а його відправили до школи. У 1953 році закінчив філологічний факультет Львівського університету. Член КПРС з 1954 по 1990 роки. З 1955 року – член ЦК ЛКСМУ.
Був активним комсомольцем та співцем радянської влади (“Слів не дали мені солов’ї, / Сонця в неволі не бачив я. / Партія – очі мої, / Партія – мова моя!”). Завідував відділом поезії редакції журналу “Жовтень” (нині – “Дзвін”). Після переїзду до Києва працював у секретаріаті Спілки письменників, очолював сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. За його сценаріями поставлені фільми “Сон” (1965) – у співавторстві з В. Денисенком та “Захар Беркут” (1970 р.).
Упродовж 1971–1978 pp. редагував журнал перекладної літератури “Всесвіт”, який був прогресивним явищем для української справи, адже утверджував українську мову та публікував багато перекладів західної літератури раніше, ніж вони виходили російською в Москві.
Історик та архівіст Едуадр Андрющенко оприлюднив у фейсбуці довідку КДБ на Павличка 1976 року, де йдеться і про його участь в УПА, і про неблагонадійність у “Всесвіті” та зв’язки з націоналістами.
Ще 1977 року Павличко став лауреатом Державної премії України ім. Т. Шевченка. 1989 року Дмитра Павличка обирають головою Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Поет стає одним з організаторів Народного руху України, одним із засновників та лідерів Демократичної партії України. У 1990–1994, 1998–1999, 2005–2006 роках – народний депутат України.
Один з авторів Декларації про державний суверенітет України та першої зовнішньополітичної доктрини самостійної держави, що передбачала нейтральний та позаблоковий статус України (“доктрини Павличка”).
“Читай! А ні – то я задушу тебе!” – гучним шепотом просичав Дмитро Павличко Леоніду Кравчуку о 17:42 24 серпня 1991 року. За 18 хвилин Україна проголосила Незалежність. Перед тим він біг з друкарського бюро в руках із щойно надрукованим Актом проголошення незалежності”, – нагадує історик Олександр Зінченко, автор фільму “Колапс. Як українці зруйнували імперію зла”.
У літературному доробку Дмитра Павличка – поетичні збірки, літературно-критичні, публіцистичні статті, переклади. Дмитро Павличко – автор відомих знаменитих пісенних текстів: “Впали роси на покоси”, “Долиною туман тече”, “Явір і яворина”, “Я стужився, мила, за тобою”, “Розплелись, розсипались” та ін. А пісня “Два кольори” (1949 р.) ще в молодості поета стала народною.
Публіцист Віталій Портников: «Дмитре Васильовичу, ви мене ніколи не обманювали, і я вас не буду. Минуть роки – і про вашу політичну роль згадуватимуть хіба що в університетських аудиторіях на історичних факультетах. І в наші часи, коли про поезію згадують не так часто, навіть найкращі ваші вірші вивчатимуть, а не читатимуть – тим більше, що в сузір’ї ваших сучасників так багато знаменитих імен. Але українці співатимуть ваші пісні вічно. Вічно, Дмитре Васильовичу. Поки є Україна – ви будете з нами».
Журналістка Тетяна Терен: «Для мене Дмитро Павличко назавжди лишиться автором “Таємниці твого обличчя”, співавтором Акта проголошення незалежності України, ініціатором встановлення пам’ятника Тарасові Шевченку у Варшаві, людиною, від якої розходилися ниточки пам’яті до наших письменників у минулому і нинішньому, чоловіком, який носив у собі свій біль – і через окремі тексти, і через життєві вибори, і найбільше, звісно, – через смерть доньки Соломії…»
З інтерв’ю Тетяни Терен з Дмитром Павличком 2014 року, опубліковане з книжці «RECвізити»:
***
…Я належу до людей, які не переживають смерть як кінцевий факт, тому що не всі ж люди вмирають. Мені інколи здається, що я належу до такої категорії людей, які з деякими своїми творами можуть залишитися в житті і після смерті. Чи будуть ще співати «Два кольори», як мене не буде? Може, й будуть, це дає мені певною мірою в житті полегшення.
***
Бажано завжди шукати для своєї теми нових слів, не сказаних іще ніким. У вірші про любов я вже ніколи не напишу банальної фрази, яка б вона не була прекрасна. Так само ніколи не звертався і не звернуся до України «моя Україночко», і взагалі вважаю, що наших здрібнілих словечок, якими так заповнена українська класична поезія, потрібно уникати. Нині багато хто з поетів думає, що, чим сентиментальніше вони скажуть, тим краще. Я написав про це вірш, в якому заборонив називати Україну «матусею». Тільки «мати», а не «ненька», «матуся» чи «матінка». Ці словечка всі треба викинути з поезії і забути!
***
Сьогодні мої вірші про партію і Леніна слід сприймати як муку. Я щасливий від того, що час московської неволі і Російської комуністичної імперії закінчився за мого життя і я був не німим свідком, а голосом доби. Найкращі свої речі я написав тоді, коли будував Товариство української мови, Народний Рух… Є подібні небажані тексти в Тичини, Рильського, Довженка. Як же можна взяти і викинути з нашої літератури Тичину за те, що він написав «Партія веде», коли ж він і до того, і після того створив багато інших золотих текстів? Література радянських часів має трактуватися, як література, яка творилася в підневільних умовах. Що робити нам з такими, як Довженко, який для того, щоб врятувати свій талант і своє життя, славив Сталіна? Я тепер буду займатися будівництвом пам’ятника Малишкові в Києві, але чи знає хтось, що в останні роки він був антирадянським поетом? До Андрія Малишка звертався Василь Стус, і той був його порадником. Тому нам потрібно пошанувати і Довженка, і Тичину, і Малишка, і Бажана, і Сосюру, і всіх, що залишили тексти, які можна і нині друкувати і читати. Ми маємо перепоховати Довженка з Москви до Сосниці, ми повинні піти на могили Тичини, Рильського, Сосюри і поклонитися їм, бо вони були великими мучениками: у кожного з них були рани, нанесені епохою, в якій вони жили. Але вони намагалися зберегти нашу культуру і передати моєму поколінню.
***
Інколи я думаю, що шлях Світличного, Стуса, Сверстюка не дуже відрізнявся від мого. У них тільки була інша тактика. Я був політиком і спирався на Леніна, так само, як Дзюба. Погляньте на «Інтернаціоналізм чи русифікація?» — це ж неможливо сьогодні читати, бо Ленін там — бог! І в мене теж є вірш «В кабінеті Леніна», в якому я фактично написав найголовніші свої слова: «…Нам зливатися, браття, пора! // Чим, — питаю, — водою чи кров’ю? // Чи Волзі потрібні води Дніпра? // Чи калинова кров заспіває під березовою корою?» Цей вірш потім обговорювався не пленумі ЦК КПУ. Я був людиною, яку радянська влада ненавиділа, не любила, а зробити мені нічого не могла. У 64-му з’явилася моя пісня «Два кольори» — її всі знали! Мене викликали в КҐБ і сказали: «Ви ж написали бандерівську пісню!» Я врешті додумався, що сказати: «Невже ви не знаєте, що прапор Паризької комуни був червоно-чорним?» І я прибіг додому переляканий і відразу до енциклопедії: так, прапор Паризької комуни — червоно-чорний! І вони нічого нам із Білашем уже не могли зробити.
***
Мені здається, що я все зробив, як треба, але одне було дуже погано: я повірив тоді, коли під час голосування за Акт проголошення незалежності побачив на табло 346 голосів, що вже все здобуто, навіть подумав: «От якби я вмер, було б це найкраще…». Але потім минав час, і я побачив, як накочуються на Україну нові ворожі хвилі. І тепер, після двадцяти чотирьох років існування самостійної України, ми знову починаємо з того ж самого — боремося з Москвою за свою незалежність і платимо за це кров’ю.
***
Найважливіше — це пошанувати час, зрозуміти, що ти — тимчасовий. Усвідомити, що все, що ти навколо себе бачиш, що для тебе найдорожче, що тебе підносить, відкривається тобі — це все час! Ми живемо на планеті, яка мільйони, мільярди років існує, але не відчуває цього часу, хоч і постійно змінюється. Мені здається, що, коли б я ще раз міг прожити своє життя, я б нічого не міняв, але шанував би час. Біг би швидше вже додому, сідав би за стіл, хапав папір і ручку. А так у житті я багато часу витратив на другорядне і непотрібне. Це дуже складно: зрозуміти, що ти завтра вже не будеш жити.
Підготувала Наталя БОРИСЛАВСЬКА
