Неділя, 9 Травня

Прощайте, Василівно!

Пішла Людина високого Людського статусу

Є люди, які не мають високих посад, великих маєтностей, соціальних статусів, але за своїм особистим Людським статусом вони лишають далеко позаду багатьох людей з посадами і маєтностями… І ми всі з часом, а хто проникливіший, то й одразу, розуміємо, що саме такі люди залишають найважливіший слід і найтепліші спогади в нашому житті.

18 квітня не стало багаторічної працівниці нашої газети, офіс-адміністратора Надії Василівни Дудок. Ми втратили не тільки співробітницю, а й справжнього надійного друга. Смерть вдарила несподівано, ще за два тижні до того Надія Василівна не здогадувалась про свою важку хворобу, спокійно жила і плекала плани на майбутнє.

Все її життя було пов’язане з газетно-видавничою діяльністю, ще молодою дівчиною почала працювати у машбюро редакції газети «Вільна Україна», далі — в газеті «Діло» і, зрештою, 20 років свого життя вона пов’язала саме з нашою «Ратушею».

У неї для кожного знаходилися прості добрі слова — залежно від ситуації, чуйні, співчутливі чи з відтінком теплого гумору — які йшли одразу до серця. Цього не навчать на жодному факультеті психології. Ніколи нікого не ігнорувала і ніким не гордувала. Тому дала  таблетку від болю голови; тому радила, як написати заяву на відпустку, щоб зручніше було отримати «відпускні»; а тому, хто ніяк не міг навчитись сканувати зображення, вже вкотре доброзичливо, терпеливо повторюючи, пояснювала. Нас, «ратушанців», пригощала канапками й солодощами, а її співробітниці ще з «Вільної України» розповідали, як вона їх навчила ділити одну цукерку на трьох. Була мегатурботливою мамою для своїх доньок Люби і Наталі, неймовірною бабусею для онуків Василя, Андрія, Марти та Яни, молодою і чудовою прабабусею для малесенької Ангелінки. Майже всі кошти і сили, що мала, спрямовувала на дітей і внуків, а для себе, навпаки — навдивовижу невибаглива. До того ж, відколи померли батьки, замінила матір своїй хворій з народження сестрі Оксані. Часто її телефон не змовкав, бо всі її потребували — допомоги, підтримки, поради і просто розмови. І ми зараз невимовно її потребуємо… Тому, щоби бодай думками ще набутись біля неї, ми зібрали теплі слова про Надію Василівну людей, які її знали.

   Надія Боднар, журналістка газети «Експрес»:

   — Це моя МайстрОва… коли я після 10-го класу прийшла працювати друкаркою в газету «Вільна Україна», Надія Василівна мене навчала нюансів справи, бо друкувати нас навчили в старших класах… Дуже добра і світла Жінка… Вічная пам’ять… Сумую разом з її родиною…

   Галина Гупало, журналістка, колишня співробітниця Надії Дудок у редакції газети «Вільна Україна»:

   — Надя була для мене близькою людиною. Незважаючи на своє дуже непросте і скромне життя, дуже спокійна, виважена і стримана жінка, якій можна було довірити найбільшу таємницю і бути впевненою, що крім нас двох, ніхто про неї не дізнається. Вона була від природи інтелігентна. Ніхто в редакції «Вільної України», де вона пропрацювала багато років, ніколи не чув від неї жодного кривого слова, хоча її мимохіть могли образити, грубо звернутися. Вона вміла гідно промовчати, і потім ця людина приходила вибачатись із власної волі. Надя була дуже грамотна, правила на ходу навіть наших великих партійних журналістів, не всі з яких знали мову. А ще завжди ділилася всім, що мала. Працівниці машбюро запросто розповідали їй свої секрети, знаючи, що вона ніколи нікому не розкаже. Ми всі вчилися у неї людськості і порядності. Вона була справжньою Людиною і Професіоналом з великої літери. Молюся за її світлу душу.

   Володимир Пальцун, письменник-гуморист, сатирик, багаторічний власкор журналу «Перець», колишній редактор газети «Ратуша» (2001 рік):

   — Знаю її ще з «Вільної України», вона тоді ще була зовсім молодесенька, а я був заввідділу і вів сатиричну рубрику. Вже значно пізніше, з 2009 по 2019 рік, я видав шість книжечок у видавництві «Сполом». І всі ці книжечки набирала в комп’ютері Надя, і набирала дуже добре, видавництво не мало жодних претензій. Вона людина розумна, грамотна і обов’язкова. До того ж дуже добра. Я їй завжди був вдячний, вітав із днем народження, всіма сімейними, іншими святами. Вона в мене в пам’яті залишилась як одна з найкращих людей, з якими я мав творчо-журналістські стосунки.

   Микола Савельєв, головний редактор газети «Ратуша»:

   — На Парастасі я згадав індійську притчу про те, що коли людина народжується, то вона плаче, а всі навколо усміхаються. А життя вона має прожити так, щоб коли настане її остання година, то ця людина та всі навколо повинні плакати, а ця людина умиротворено усміхатися. Бо вона прожила своє життя чесно і недаремно. Саме такою була Надія Василівна. Це була жінка-боєць, яка вміла тримати найстрашніші удари долі — чи то смерть чоловіка, чи власні недуги. Вона збирала кошти на поранених хлопців в АТО. Постійно тривожилась за зятя і онука, які воювали в найгарячіших точках — Новотошківське і Дебальцеве. Була берегинею нашої газети. Скромна, порядна, чудесна людина. Я рідко ТАК характеризую людей. Вічна пам’ять і царство небесне, Василівно…

   Наталія Дудко, журналістка «Ратуші»:

   — З відходом людей відходять їхні історії. Ті, які вони розповідали, а ми забули. Ті, які вона не розповіла, бо ми не захотіли почути чи не мали на це часу. Але є й ті, що залишаться з нами. Надія Василівна розказувала, а могла б розказати ще більше, про чималий шматок історії львівської журналістики. Про знайомство з журналістами й редакторами, які творили українську журналістику від початку 90-х і далі. Завдяки своїй спостережливості та вмінню аналізувати вона могла б укласти галерею портретів та відтворити низку сюжетів.

   Надія Василівна дуже добре віддзеркалювала інших людей. На її тлі всі інші, всі ми, мали змогу подивитися на себе збоку та здобувати життєві уроки. Вона залишила після себе добру пам’ять, вміла вчити своїм прикладом, своїми вчинками і своїми думками про це життя. Нехай їй там буде легко і світло…

   Світлана Павлишин-Андросюк, літредактор «Ратуші»:

   — Вона, крім всього іншого, готувала гороскопи для газети, і я її жартома питала: «Надіє Василівно, Ви вже поворожили?» — «Так, я вже скинула тобі найкращий матеріал тижня». Її теплий гумор справді зігрівав душу. «Сьогодні я великий «пісатель», завалю тебе своїми витворами», «Нарешті я «вродила» свій чарівний опус. Вибачай, що пізнувато», — це були останні мейли, які я як літредактор отримала від Надії Василівни.

   Якось Василівна розповідала, що колись давно, коли вони ще з батьками жили на старій, комунальній квартирі, на вулиці Личаківській, з ними поряд у цьому помешканні жило подружжя акторів з одного з театрів. «Надіє Василівно, то ви львівська інтелігенція», — напівжартома сказала я. «Так, я львівська пані», — в тон мені жартівливо-«гоноровим» тоном відповіла вона. Попри те, що поводилась просто, просто вдягалась, в ній справді був відчутний отой людяний аристократизм, без нальоту «панськості» й гонору. І багато хто це відчував.

   Надіє Василівно, якщо є на світі ангели-охоронці, то серед них тепер будете Ви!

КОЛЕКТИВ газети «Ратуша»

висловлює щире співчуття

усім рідним і близьким

Надії Василівни Дудок

і сумує разом з ними…

Царство небесне,

добра і світла Людино!

Share.

Leave A Reply