Реформа НУШ: дивне майбутнє?
У 2017 році в Україні розпочалося масштабне реформування освіти, що дістало назву НУШ — Нова українська школа. Впродовж чотирьох років навчальний процес за новими правилами гри тривав у початковій школі, але вже з наступного року навчальні заклади готуються 
приймати в п’ятий клас дітей, що перші чотири роки провчилися суто за стандартами НУШ. Чим Нова українська школа відрізняється від старої, як педагогів готують до роботи за новою програмою та які перспективи на майбутнє є в дітей, що її опановують, розповідає освітянин із тридцятирічним стажем роботи, педагог-організатор-методист, спеціаліст вищої категорії Роман Росіцький.
— Які реформи освіти передували Новій українській школі?
— Українські експерименти з освітою за останні 30 років гідні окремого дослідження, тому що десь після 2000 року, ще за часів Кучми, пробували перейти на дванадцятирічну систему освіти. Зробити 3 ступені: 1-4 — початкові класи, 5-9 — середня школа і 10-12 — професійна школа. Цей експеримент проводили без належної фахової підготовки і матеріально-технічного забезпечення, тому від самого початку він був приречений на провал. Системні помилки вже за рік стали проявлятися аж надто очевидно, тому повернулися до одинадцятирічної системи. Від тієї спроби у нашій школі залишилася дванадцятибальна система оцінювання і профілювання шкіл. У 2016-му почалася набагато серйозніша підготовка до переходу на нові «рейки». За основу брали успішні моделі шкіл іноземних країн, переймали досвід Фінляндії, Німеччини. Задекларували головний принцип нової школи — принцип дитиноцентризму.
— Поясніть детальніше значення терміну «дитиноцентризм»…
— Термін прозорий і означає, що дитина стає об’єктом посиленої уваги з боку вчителів, батьків, громадськості. Негативні оцінки дуже погано впливають на психіку дитини, тому в Новій українській школі не має бути оцінок у вигляді балів, а просто визначатимуть рівні: високий, достатній, середній, початковий. У радянській п’ятибальній системі оцінювання була проблема: оцінки ділили строго на негативні й позитивні. «1» і «2» — погано, «3», «4», «5» — трохи краще, але від двійки до п’ятірки була широка шкала оцінок. У 50-х одиницю ставили, коли учень уже зовсім нічого не знав, а на двійку потрібно було щось балакати. Але вже в 70-х одиниць практично не ставили, і система з 5-бальної фактично перетворилася на 4-бальну.
Після 2000 року перейшли на 12-бальну систему оцінювання, справедливо вважаючи, що вона дає вчителеві кращу можливість для маневру в оцінюванні учнівських досягнень. У новій системі оцінка «10», «11» і «12» хоч і означала «відмінно», все ж мала свої рівні. Але оцінка «2» теж розсипалася на три пункти — «1», «2» і «3». Це був найнижчий рівень, за який нам зась було заходити, бо якщо ставиш дитині оцінку «1», «2» або «3», ти мусиш із нею за скоригованою програмою займатися все літо. Тому в результаті найнижчою оцінкою став бал «4» — той мінімум, та найнижча трійка з мінусом, яка дозволяла не псувати літо ні вчителям, ні учням. Ця профанація погано відбилася на системі оцінювання загалом. Назріла потреба серйознішого реформування. І чотири роки тому, в 2017-му, впровадили Нову українську школу.
— Які були перші етапи становлення Нової української школи?
— Усе почалося з матеріальних «вливань». Кожному класному керівникові першого класу, окрім заміни меблів, видали ноутбук та копіювальну техніку. Раніше був один комп’ютер, принтера не було, доводилося по місту бігати й роздруковувати. А тут усе під рукою — знайшов матеріали, роздрукував, заламінував — маєш роздатковий матеріал. Звісно, ідеально було б іще мати мультимедійку чи смартдошку в класі, проте це не забезпечувалося фінансуванням Нової української школи. Але в нас, у школі, з десяти молодших класів у двох є мультимедійні дошки й проєктори. Наступного року реформування продовжили — знову початковим класам видали техніку, змінили меблі, дітей розсадили по одному. Діти сідають по двоє, щоб спілкуватися на уроці. Коли дитина сидить сама, у неї зростає продуктивність праці. Щоправда, сидіти самому добре для навчання, а от для налагодження спілкування між однокласниками — погано. Проте, думаю, що цю проблему можна буде якось вирішити.
— Як вчителі середньої школи готуються, щоб прийняти перших дітей, що всі чотири роки вчилися суто за НУШем?
— Усі вчителі мають пройти курси тренерів НУШ, щоб їх допустили до роботи. Бо є нюанси і в системі оцінювання, і у визначенні годин для викладання. Відбувається інтеграція предметів. Наприклад, в інтегрованому курсі мистецтва поєднано образотворче мистецтво, музику та інші види мистецтв. Інтегрують літературу зарубіжну й українську; математичні та природничі дисципліни (фізику, хімію та інші). Наразі є повний розгардіяш із підручниками. Існує, наприклад, чотири варіанти підручників із мистецтва, і вчителі мають вибрати, за якими навчатимуть майбутніх п’ятикласників, щоб сформувати державне замовлення.
Основна ідея Нової української школи — автономізація школи. Ідея благородна, бо школа має бути своєрідним центром інновацій. Є опорні школи, які мають під своєю орудою певну кількість шкіл, що можуть орієнтуватися на цю головну школу. Та школа прописувала б програми в межах державного стандарту. Але є певний люфт для варіативності. У старій школі дозволяли змінювати близько 25 відсотків програми. Звісно, в розумних межах. У рамках здійснення автономії школи отримують можливість створювати власні програми. Зрозуміло, що ці програми мають бути затверджені на педраді, а далі отримати схвалення у вищих освітянських інстанціях.
У радянській системі функціонував районний відділ освіти, до якого входили завідувач відділу і два інспектори. Функція інспектора проста — їздити по школах і дивитися, чи правильно вчать — і за фактом, і за ідеологією. Інспектори сиділи на уроках, поверталися в районний центр, робили підсумки, потім відвідували іншу школу. Радянська система створила додатковий орган ідеологічного контролю за якістю викладання навчальних дисциплін — методичні кабінети. Методичні кабінети мали своїх методистів із різних предметів і мали надавати школам так звану методичну допомогу, тобто навчальні матеріали, методичні розробки, поширювати передовий педагогічний досвід і т.д. Насправді компартія ввела цю структурну одиницю для контролю за тим, щоб учителі не говорили зайвого на уроках. Особливо треба було приглядати за істориками. Методкабінет мав бути на одному рівні зі школою, проте насправді стояв зверху. Дуже часто він навіть розміщувався в одному приміщенні з інспекторами, хоча це були дві різні структури. Бо інспектори — державні службовці, а методкабінет — ті ж учителі, просто за межами школи. Методкабінет насправді виконував функцію контролю та гноблення. Розуміючи, що це пережиток радянської системи, після територіально-адміністративної реформи й Нової української школи методкабінети ліквідували на районному рівні. Але створили нову структурну одиницю й назвали Центром підвищення професійної підготовки вчителів. Якщо чесно, то принципово мало що змінилося. Хіба що трохи зменшився паперовий тиск, але це ненадовго.
— Які є партнери та спонсори в проєкту Нова українська школа, і яку роль відіграє в цьому процесі держава?
— Матеріальне забезпечення стало можливим завдяки державі. Щоправда, не знаю, чи отримають технічну базу учні, які підуть до п’ятого класу наступного навчального року. Є дуже багато проблем, які будуть вирішуватися вже «на марші». Нова українська школа — великий експеримент. Це наче дерево, яке з Фінляндії пересадили на наш ґрунт. Є багато ментальних, матеріальних, навіть кліматичних особливостей. Тому що Фінляндія — країна північна, Україна ж розташована набагато південніше за неї. Звісно, я жартую. Проте не всі особливості фінської освіти підходять українцям. Проєкт Нової української школи здійснюють за підтримки міжнародних організацій. Наприклад, один фінський фонд розробив програму підтримки вчителів української мови та літератури, але в регіонах із національними меншинами, іншими словами, ці програми розраховані на реалізацію в Закарпатті та Чернівецькій області. Якщо в Чернівецькій області є румунське населення, то в Закарпатті, зрозуміло, угорське. Який стосунок має Фінляндія до Закарпаття, нам підкаже мовознавство, тому що існує фіно-угорська мовна сім’я. Тож здавалося, наче добрі наміри, а насправді відбувається хай і малопомітне, але просування свого. Жодна з тих організацій не плекає якихось альтруїстичних цілей. Мене завжди насторожувала робота таких міжнародних фондів у нашій країні саме через незрозумілість цілей і мотивів.
— Чи можете назвати ще якісь особливості, які відрізняють Нову українську школу від старої?
— За новою концепцією передбачено формування в учнів одинадцяти основних компетентностей. Компетентність — це вміння щось робити на доброму рівні. Компетентність: володіння державною мовою, іноземною мовою, математичні, природничі, мистецькі, соціальні, підприємницькі компетентності. Усі ці речі важливі для людини в сучасному суспільстві. Водночас є цінності. У 2012 році Ініціативна група «Першого грудня», куди входили Любомир Гузар, Вадим Скуратівський, Іван Дзюба, Семен Глузман та інші, уклали «Українську хартію вільної людини» з десяти новел. Кожна з них пропагує якусь загальнолюдську цінність. Наприклад, «бути вільною людиною», «бути українцем», «бути активним громадянином». І ще до реалізації проєкту Нова українська школа виховання на цінностях уже пропагували. Нині це вже взято на озброєння як цінності й компетентності НУШ.
Проговорювання цього засвідчує наявність гострої освітньої кризи в Україні. Ця криза загрожує перетворитися на справжню катастрофу. Тому що вчителі опинилися заручниками: їх, з одного боку, пресують освітянські чиновники, а з іншого — батьки. Тому що діти на уроках знають лише свої права, і не знають, що права працюють у парі з обов’язками. Діти можуть собі дозволити вийти під час пояснення нового матеріалу, наприклад. Егоїзм досягає нечуваних масштабів. І нині з цим так званим дитиноцентризмом ми дійдемо до того, що діти будуть ставитися до вчителів без жодної поваги, до того ж за згоди батьків.
— Як проходить тренування вчителів для НУШ і як Вас відібрали для того, щоб бути тренером?
— Відбір був сліпий, тому що треба охопити якомога більшу кількість учителів. Ті з них, хто матиме п’яті класи наступного року, повинні отримати актуальну інформацію з прослуханого курсу лекцій, де обговорювали вибір програми підручників, систему оцінювання, інтегровані курси, психологію, дитиноцентризм, булінг, мобінг, загрози в інтернеті та інше. Є курс із п’ятнадцяти лекцій (30 годин), які вони мають прослухати. Але інститути післядипломної освіти не мають достатніх ресурсів, щоб зробити це самостійно, тому читають лекції в інститутах учителям, які потім формують свої групи й читають лекції своїм колегам. До 1 грудня ці курси мають закінчитися, далі йде оформлення паперів. І на другий рік ця історія повториться, тому що частина людей іще не охоплена. Їх або інститути післядипломної освіти будуть упродовж року підтягувати, або ж зроблять таку ж систему, яка тепер є.
— Чи є якісь проблеми або ж труднощі в реалізації цього проєкту?
— Проблема в тому, що немає впевненості в тому, що ця Нова українська школа ефективно запрацює на українських теренах. Коли дитина, яка нині в першому-четвертому класах, не отримує жодної винагороди за своє навчання, тобто їм не ставлять оцінки, вона не знає, чи робить добре, чи погано, у неї просто зникає мотивація. Немає заохочення: дитина може виконати домашнє завдання, а може й не виконати. І якщо така система перейде в старші класи, то я не знаю, яка модель випускника чекає на нас у майбутньому. І це не моя особиста думка, багато вчителів замислюються над цим питанням. Кожна дитина повинна внутрішньо усвідомити, що має приносити користь. Але ж не кожен це може, тим більше в такому ранньому віці. Мої учні в дев’ятому-одинадцятому класах здебільшого не знають, ким хочуть стати. З Новою українською школою те, ким ці діти стануть в житті, може взагалі втратити значення. А чи буде людина без жодної мотивації корисною для суспільства в майбутньому, і яким узагалі буде це суспільство — непросте питання. Але, можливо, для старших класів буде якась мотивація. Проте досі не узгоджено, яка буде система оцінювання в старших класах, і чи буде вона взагалі. Хотілося б, щоб була. Бо якщо для малої дитини похвали ще може вистачити, то для старших цього не буде достатньо.
Колись хвалили українську систему освіти й казали, що радянська система готувала спеціалістів високого класу. Річ у тому, що в країнах Заходу система зорієнтована на усередненого учня. Радянська ж система освіти була зорієнтована на найвищий рівень. І хоча цього рівня досягали одиниці, але вони таким чином виривалися з цієї сірої маси, яка була створена саме недосконалою системою освіти, що перетворювала основний потік на щось аморфне і невмотивоване. Проте в умовах ідеологічного керування компартії розквітало пишним цвітом пристосуванство. У західних країнах сьогодні чи не найбільше приділяють увагу комфорту дитини на уроці. Головне, щоб дитині було психологічно приємно, а хто з них мудрий, визначить час, який і покаже, чи дитина захоче чогось досягати. Ця чужа система базується на іншому державному устрої. Так, нині потрібно досліджувати закордонні системи освіти й на їхній основі зробити свою, яка б максимально враховувала особливості нашої країни, а не чужих. Сама по собі Нова українська школа — непоганий проєкт, проте є дуже багато невирішених питань, і я не впевнений, чи вони будуть вирішені взагалі. Треба дуже добре обміркувати все це, щоб не доламати те, що маємо сьогодні, й не втратити покоління. З власного досвіду можу сказати, що є багато колишніх учнів, які приходять по закінченні навчання й кажуть: «Ви змушували мене це робити, і добре, що змушували, тому що я чогось досягнув». Поки що в мене неоднозначне ставлення до Нової української школи. Хочеться змін, але вони чомусь відбуваються в нашій освітній системі такими собі кавалерійськими наскоками, до того ж не завжди успішними. Тож хороший цей підхід чи поганий — покаже час.
Катерина ПАШКЕВИЧ, студентка другого курсу факультету журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка
