Сергій Чорнобривець: «Під дулом автомата подумав, що навіть не встиг попрощатися ані з друзями, ані з батьками, і зовсім не хотів у той момент помирати»
Героїзм і відвагу цього ще зовсім юного 24-річного маріупольського лікаря- Героя, студента шостого курсу Донецького національного медичного університету відзначив президент України Володимир Зеленський. Але його життєва історія вже в мирний час була унікальною і викликала повагу в кожного, хто довідувався, як він, 20-річний студент 2-го курсу медичного університету, три роки поспіль їздив сам із водієм на виклики до пацієнтів, оскільки в його бригаді не було ані реаніматолога, ані медсестри. І як потім був також одним із перших маріупольських лікарів, який їздив і на всі ковідні виклики та ще й влаштувався працювати в ковідну реанімацію в той час, коли інші лікарі всіма правдами й неправдами втікали від цієї роботи, а в свій день народження, пройшовши 30 блокпостів ДНРівців по дорозі з окупованого Маріуполя в Бердянськ, не один раз прощався з життям, напередодні лежачи обличчям до підлоги з приставленим між плечей російським бійцем автоматом… Але він ВИЖИВ, щоб і далі рятувати українських бійців ЗСУ, тепер вже як лікар добровольчого батальйону. Мало не щодня він ризикує своїм життям – виносить із замінованих полів наших поранених захисників і свідомо не отримує за це жодної копійки зарплати, бо його найбільшим життєвим прагненням завжди був порятунок чужого життя навіть ціною власного. Справжній Лікар від Бога і справжній Українець. Знайомтесь – Сергій Чорнобривець.
– Сергію, чи я правильно розумію, що ти – лікар-доброволець і не отримуєш жодних грошей за свою роботу?
– Саме так і є.
– Ти ще зовсім «юний» лікар, але вже не раз бачив смерть в очі, коли щодня ви, медики, ходите по мінних полях, виносячи звідти українських військових,чи ти не боїшся її зовсім?
– Нам доводиться мало не щодня евакуйовувати бійців із замінованих полів і багато разів біля нас розвивалися снаряди і міни, над нами регулярно літають військові гелікоптери, які обстрілюють прицільно наші місця дислокації, деколи снайпери пускають по нас довгі черги, але ви знаєте, в той момент, коли щось біля мене розривається, я першим ділом дивлюсь на себе і на свого друга-медика, оцінюю, наскільки ми цілі і, якщо руки-ноги-голова на місці, то якнайшвидше намагаємось винести пораненого бійця з поля бою. Тому страху смерті я не відчуваю зовсім, оскільки зайнятий тільки тим, як найкраще зробити свою роботу…
– Мене особисто дуже вразила твоя життєва історія, оскільки тобі тільки 24 роки, а ти вже є досвідченим медиком добровольчого батальйону «Госпітальєри», розкажи, будь ласка, нам про твій батальйон і про твій багатий фельдшерсько-парамедичний досвід. Де ти його так стрімко набув?
– Завданням нашого медичного батальйону є порятунок поранених бійців ЗСУ. Ми виносимо їх із замінованих полів, довозимо до медичних госпіталів, надаємо їм першу меддопомогу і основним нашим завданням є довезти їх по дорозі до госпіталю живими, щоб вони не померли в дорозі.
Лікарем я хотів бути завжди, відколи себе пам’ятаю, можна сказати, ще «з колиски». Батьки розповідали, що маленьким хлопчиком щоразу як тільки бачив «швидку», завжди всім казав, що буду працювати там і що буду рятувати людей. А в 9 років, коли всі мої друзі грали в війну чи у футбол, я вже мав справжній великий медичний атлас, у якому уважно вивчав будову тіла людини, бо мені завжди було дуже цікаво знати, а що ж там всередині в людини є, як усе працює, чому саме так, а не інакше, і, як зробити, щоб всі люди на Землі були здоровими. Тому після закінчення школи в Дніпрі я відразу вступив в Бердянський медичний коледж, а вже в 20 років, студентом 2 курсу Донецького медуніверситету, почав працювати фельдшером екстреної медичної допомоги в Маріуполі.
– Таким юним?
– Так. На той час охочих працювати на «швидкій» було дуже мало: робота важка, зарплата мала. Тому мене відразу взяли на роботу і наша бригада складалась лише з 2-х осіб: водія і мене – фельдшера після закінчення медколеджу і майже «зеленого» – без жодного досвіду.
– І як тобі працювалось перший час?
– Скажу чесно, на початках було дуже важко. Я не мав потрібних практичних знань. Тому доводилось після кожної зміни на «швидкій» дуже багато всього нового вчити і ще й за дуже короткі терміни. Уявіть собі, що я, такий молодий, приходив на виклик до пацієнта, а пацієнт зі своєю хворобою прожив ціле життя і він вже її знав ліпше за будь-якого професора. І от він мені ставить такі запитання, на які я не можу відповісти, бо не знаю того, і мені завжди було в той момент страшенно ніяково.
– Уявляю собі. Але так починають свою практичну роботу майже всі молоді медики. І як ти собі з тим порадив?
– Після кожного доставленого до лікарні пацієнта я хоча б на декілька хвилин підходив до лікарів приймального відділу і питав у них оцінку моєї роботи. Вони підказували мені, що і як можна було б зробити ще краще, окрім того, додатково після кожної зміни я підходів і до своїх професорів в медуніверситеті, і до знайомих лікарів, і просив їх: «Навчіть мене, поясніть мені, бо я хочу і це знати, і ще й це хочу вміти, хочу робити свою роботу якнайкраще». А вже після залізного аргументу, що я їжджу сам-один з водієм на виклики до пацієнтів і мені просто нема на кого розраховувати, як лишень на свої знання, всі мої викладачі і практичні лікарі намагались завжди дати мені максимум знань і ділились зі мною своїми навіть «найбільш секретними» відкриттями. Окрім того, я намагався щодня читати якнайбільше медичної літератури, а також ходив на всі курси, які тільки були доступні для практикуючих медиків, і вже через пів року професійно читав навіть найскладніші кардіограми та розумів майже всі тонкощі хірургії і педіатрії. Ось так, як кажуть: «Не було б щастя, та нещастя допомогло».
Коли на початку 2019 з’явився новий виклик – КОВІД, то я їздив і на ці виклики, коли інші медики не дуже «рвалися» туди. Але мені й там було знань про КОВІД мало, тому я ще й влаштувався працювати в ковідну реанімацію Маріуполя, звідки всі лікарі старалися усіма правдами й неправдами втекти…
– То виходить, що той момент, де інші недосвідчені медики «ламаються», для тебе став злітною полосою, а «один в полі» теж буває воїном?
– Я вважаю, що в моєму випадку саме цей момент, що мені не було на кого розраховувати, а я працював сам, став найбільш потужним стимулом до мого професійного стрімкого розвитку і, окрім того, я завжди мав дуже сильне бажання допомогти кожному своєму пацієнтові і надати йому найбільш кваліфіковану медичну допомогу.
– То як тоді виглядав твій щоденний робочий графік?
– Щоранку на 8.30 я йшов на навчання в медуніверситет і там був до 15.30 ,а з 17-ї і до восьмої ранку заступав один раз на тиждень на нічне чергування, ще раз на тиждень чергував на «швидкій» у свій законний від навчання вихідний.
– Чи не було тобі важко жити в такому режимі ?
– Звичайно, що іноді мені бувало дуже важко: постійно доводилось вивчати подвійні обсяги матеріалів і невиспаним ходити на пари, але я дуже хотів швидко стати добрим лікарем, тому мене це не особливо хвилювало. Більшість своїх професійних знань я отримав саме в той непростий час.
– Яким був твій перший пацієнт на швидкій?
– З дітей – 5-місячна дитина з температурою 39, 9, а в перший день повномасштабної війни, 24 лютого, – молодий чоловік, який сидів вдома перед телевізором, коли російська ракета влетіла просто в дах його будинку, як кажуть, «з доставкою додому», і осколками травмувала йому голову. Він отримав і струс мозку, і закриту черепно-мозкову травму. Сусіди ледь витягнули його з-під завалів, а я йому надавав першу медичну допомогу та доставляв його до лікарні в нейрохірургію.
– Яким було твоє найперше «бойове хрещення» як лікаря екстреної медичної допомоги?
– О, то був направду дуже веселий випадок, коли ми, студенти 4 курсу медколеджу, поїхали на своє перше чергування. Нас викликали на базар до чоловіка з можливим сердечним нападом. Так нам повідомив диспетчер. Ми підходимо до чоловіка, який лежить на асфальті, і ввічливо питаємо: «Чи потрібна вам допомога? Чи вам погано?». А він нам і каже: «Ідіть на… бо мені зараз так добре, як нікому з вас». Перехожі, які викликали «швидку», подумали, що в чоловіка стався інфаркт або що йому погано з серцем, а він просто виявився п’яним. Ось таким незабутнім було моє «бойове хрещення».
– А яким був твій перший день на війні?
– 23 лютого я відбув доволі тяжке нічне чергування, викликів було дуже багато і саме спав, тому коли о 5:30 ранку мені подзвонив друг і сказав, що почалась війна, то спросоння я спочатку подумав, що це якийсь безглуздий розіграш чи жарт і, звісно ж, одразу вийшов на балкон, побачив, що довкола абсолютна тиша й кажу йому: «Чи ти жартуєш, чи що, та яка війна?». Тоді ввімкнув новини і зрозумів, що справді коїться щось страшне. І вже відсидів біля телевізора, моніторячи новини до 8-ї ранку.
Тоді мені дуже захотілось купити цигарок, я вийшов у найближчий магазин і вже побачив, що скрізь величезні черги людей, хаос, паніка. Великими сумками люди купували медикаменти в аптеках, а черга до продуктових магазинів стояла на кількасот метрів ще знадвору, тому цигарок я так і не купив, а прийшовши додому, подзвонив своєму другові Антонові, який після мене заступив на чергування. Він сказав, що дуже багато лікарів екстренки просто не вийшли на роботу і взагалі і нема кому їздити на виклики. Як тільки почув це, я відразу ж, за пару секунд, прийняв рішення, що я піду-но я сьогодні на роботу на «швидку», але вже понаднормово і добровільно, якщо інші не хочуть. І вже в 9-й ранку 24лютого, із дозволу керівництва, я заступив на свій лікарський пост на «швидкій» і відбув його безперервно усі перші 22 дні війни, закінчивши його вже під обстрілами в блокадному, розбомбленому Маріуполі в День свого народження 18 березня.
– Військові частини Маріуполя обстрілювали з перших днів, а якими були перші дні війни в лікарів швидкої?
– Перші три-чотири дні росіяни обстрілювали лівий берег Маріуполя і всі маріупольці звідти переселялись у центр міста, а оскільки люди були дуже налякані, то роботи в нас було повно – ми без кінця їздили на виклики до пацієнтів з високим тиском, з серцевими нападами, також було багато інших викликів. Це був безперестанний конвеєр. Ми навіть не мали часу на думки про війну, так багато хворих мали щодня. І от, коли на п’ятий день війни ми вертались з Антоном з якогось виклику, то раптом почули страшний вибух і побачили чорний дим, який підіймався до неба в самому центрі міста. Але подумали, що то, певне, якась побутова пожежа. А вже коли під’їхали до своєї станції, то до нас на швидкості під’їхала службова машина «Водоканалу», але й тоді ми подумали, що нам привезли воду, оскільки вже на той момент води в місті не було, а люди набирали воду і з брудних водойм, і топили сніг. Але щойно водій відчинив двері, ми побачили жахливу картину: там один на одному в крові лежати прямо в тій машині на підлозі 8 поранених людей. Виявляється, машина проїжджала біля місця вибуху, де було дуже багато вбитих, і вони забрали цих поранених і швидко привезли до нас. Тоді ми моментально перезавантажили їх в інші «швидкі» і відразу ж повезли 8-ма машинами до міських лікарень, по дорозі надаючи необхідну допомогу. Ось так ми побачили перших масових жертв війни і вже від того дня ми, всі працівники цієї «екстренки», серед яких ми, десятеро молодих студентів-інтернів, пропрацювали 22 дні в безперервному режимі, виконуючи свій лікарський обов’язок, живучи прямо там на базі екстреної, готували собі там їжу і цілими добами без відпочинку чергували.
З кожним днем пацієнтів ставало більше: рани відкриті, закриті, голови, кінцівки, животи, маси крові, стогін, тіла вбитих, крики, зойки, дорослі, діти, цивільні, військові. І так без кінця, як якийсь страшний конвеєр смерті. Неможливо передати словами той жах пекла, який я побачив тоді в Маріуполі, але ні в кого з нас не виникало навіть найменшої думки, щоб покинути місто чи залишити своє робоче місце. А від 16 березня в нас почало закінчуватися пальне для машин, ми вже не могли виїжджати на виклики, місто було без електрики, без води, без тепла, умови ставали все гіршими, тривала тяжка блокада Маріуполя. Деякі машини швидкої взагалі позабирали собі росіяни, які вбивали мирне населення, мародерили, обкрадали все довкола, палили будинки, ґвалтували жінок, вбивали дітей і грабували все, нічим не гребуючи, навіть нашими медичними машинами. Це було справжнє жахіття.
А дуже близько я «познайомився» з російськими солдатами вже 16 березня, коли разом з водієм повертався з виклику від пацієнта. В місті в той час саме відбувалась зачистка. Нас зупинив російський патруль, обматюкавши, нам з водієм моментально наказали лягати на підлогу лицем, до спини приклали автомати. І, як зараз, пам’ятаю, як я, такий молодий, за два дні до свого 24го дня народження, лежу лицем до землі, в спині автомат і за 5 секунд мені пролітає перед очима все моє життя. І в той момент мало не заплакав, бо подумав, що навіть не встиг попрощатися ані з друзями, ані з батьками, і я зовсім не хотів у той момент помирати.
– А чим російських солдатів так розізлив саме ти – лікар швидкої допомоги?
– Тим, що мав на собі «бронік» і каску на голові, оскільки постійно їздив на виклик до пацієнтів під обстрілами, а деенерівці подумали, що я військовий медик і 15 хвилин дуже ретельно перевіряли і нас, і нашу машину, і документи.
Ще вони ніяк не могли прочитати, що було написано на моїй формі, і питали в мене, що таке «Екстрена медична служба», чи то означає «військова» і від того ще страшенно знервувались. Тільки тоді, коли я їм сказав, що по-російськи «екстрена» – це «швидка», вони нарешті нас відпустили і наказали негайно їхати до себе на підстанцію і більше не виїздити на ніякі виклики, оскільки українські військові лікарі їздять на таких цивільних швидких, як наша, і вони будуть від завтра по наших машинах екстреної стріляти без будь-якого попередження. Після цього ми з водієм швидко приїхали на станцію. Було таке гнітюче відчуття, ніби ми щойно повернулись з того світу, і я відразу розказав всім нашим хлопцям, щоб більше не виїжджали на жодні виклики, бо є пряма, дуже серйозна загроза нашому життю. Ми порадились між собою і вирішили, що далі залишатися в місті нема сенсу, оскільки ми вже нічого не можемо зробити і нічим не зможемо допомогти мешканцям, а під росіянами ми не будемо працювати бо ми – українці! Тоді ж ми пішли по своїх домівках, щоб забрати хоча б якісь наші речі, але, коли я прийшов на поріг дому, то побачив страшну картину: мою квартиру повністю розкрали мародери, а потім ще й видно, що там була пожежа, і залишилось тільки сумне згарище. Я нічого не зміг звідти взяти і виїхав зі свого рідного міста лише в формі лікаря екстреної медичної допомоги, яка була в останні 22 дні на мені, взявши з собою тільки 2 книжки з медицини, які купив за «ковідну тисячу» і які взяв на роботу з собою ще першого дня війни. Ось так я й виїхав зі свого рідного міста… Так само й мої друзі, коли поприходили до своїх мешкань – там було все розкрадено, знищено, розбомблено і спалено. Згарища…
– І такі голі-босі ви й виїхали …
– Так, ми, шестеро хлопців-студентів, працівників тої підстанції, без жодних речей сіли в машину і поїхали єдиною тоді доступною для евакуації дорогою до Бердянська. Ми їхали, зупинялись,чекали в чергах, знову їхали, знову проходили блокпости… Так тягнулось цілу вічність, нам здавалось, що кінця-краю тому не буде вже ніколи.
Ми не спали багато ночей, були страшенно змучені, голодні, було дуже холодно на вулиці, а пального в машині, щоб зігрітись, залишалось зовсім мало. І ще нам страшенно хотілось хоча б нормально поїсти десь і хоча б хвильку поспати в спокої, але ми проходили і проходили ці безкінечні блокпости, бо ці 150 кілометрів долали аж 12 годин.
– Скільки їх було?
– 30 постів російських військових, пости ДНР, поліція ДНР. Черги довжелезні з людей, дітей, тварин, машин, які також хотіли евакуюватися того дня з Маріуполя. І це був для мене не простий день, а саме День мого народження.
І аж 18 березня близько восьмої години вечора ми приїхали в Бердянськ і там нарешті переночували нашу першу спокійну ніч.
– Чи хоча б якось ти святкував День народження?
– Про що ви? Звичайно, що я ніяк не святкував свого Дня народження, а був безмежно щасливим, що живим вибрався з того маріупольського пекла. І це, мабуть, стало найбільшим моїм подарунком за ціле моє життя. Мої ж бердянські друзі відразу надали нам житло, погодували нас і ми змогли хоча б помитися і виспатися. А вже через день я поїхав у Запоріжжя і влаштувався працювати лікарем на швидку допомогу і пропрацював там цілий місяць.
– Сам чи в команді?
– Вже команда була повна: і водій, і реаніматолог, і медсестра і я – як лікар-фельдшер, але після того військового маріупольського пекла, коли я пройшов таку страшну війну, не зміг довго їздити на мирні виклики, наприклад, до старенької бабусі, в якої був високий тиск, оскільки в той момент завжди думав, що десь там на полі бою зараз вмирають наші бійці ЗСУ, яким би я зараз міг врятувати життя. Тому вже через місяць звільнився зі швидкої і записався в добровольчий батальйон «Госпітальєри», де і зараз, як військовий лікар, на війні щоденно рятую наших хлопців.
– Де ти вже був?
– У Харкові, Соледарі, Бахмуті і ще в багатьох інших містах та селах…
– Знаю про дівчинку, яку ви з командою швидкої рятували і якій згодом оперували серце. Розкажи, будь ласка, докладніше про цю пацієнтку.
– Це була маленька шестирічна маріупольчанка, якій осколком пробило плече і відкрита рана була такою великою, що через неї ми бачили, як б’ється її серце. Батько привіз її машиною, вона лежала на животі, а в її спині була велика кривава відкрита рана. Ми дуже швидко надали їй первинну медичну допомогу і повезли в дитячу хірургію, де її вже успішно прооперували дитячі хірурги, а через десять днів я відвідав її в звичайній палаті.
– Чи обіймала вона свого рятівника?
– Може, вона й хотіла мене обняти, але їй не можна було навіть вставати з ліжка.
Це був один із найбільш пам’ятних випадків у моїй практиці. Наочний приклад того, як війна калічить невинних дітей, які я бачив за своє життя, і скільки болю ми всі вже пережили через росію.
– В якому стані тепер ваше рідне місто Маріуполь? Якими були будні медиків в окупації Маріуполя?
– Маріуполь – зґвалтоване росіянами місто. На нього неможливо дивитися без сліз. Він вщент знищений, розбомблений, але там і сьогодні залишилось ще доволі багато мешканців. В багатьох будинках вікна вибиті, люди в таких квартирах живуть досі, їм також ніхто не спішить вставляти труби на опалення, тому в квартирах дуже холодно, з водою також постійні проблеми. В Маріуполі ситуація вкрай тяжка і дуже плачевна.
– Бачила твоє фото з собакою Мухою, чи вона теж з Маріуполя? Хотілось би трошки більше дізнатися про її долю і як загалом служиться собакам в армії, чи якусь роль вони виконують для вас, медиків?
– Ми, медики, не використовуємо в своїй роботі собак, оскільки має бути стерильність, а з собаками це неможливо. Муха ж, про яку ви питаєте, – цивільна, а не військова вівчарка. Ми врятували її з-під обстрілів у Харківській області і привезли на нашу базу. Пожаліли її. Вона виглядала дуже хворою, немічною і якщо б вона залишилась у цьому покинутому людьми місті сама, то точно б померла в найближчі дні. Ми відвезли її в ветлікарню і там їй зробили наші ветеринари і всі необхідні обстеження, і складні маніпуляції, оскільки вона виявилась настільки хворою, що дійшло навіть до переливання крові, а згодом УЗД показало, що вона була ще й вагітна. Муха щасливо народила нам 10 цуценят і живе в одного нашого військового побратима разом із своїми дітками.
– Чи можливо, що її діти будуть воювати як собаки-розвідники в прикордонній службі?
– Я того не знаю, але мені відомо про те, що собаки працюють разом з мінерами, коли шукають вибухівку під час розмінування полів, допомагають під завалами шукати людей, також багато собак-вівчарок несуть почесну службу в прикордонній службі. І цілком може бути, що і десятеро дітей врятованої нами Мухи також будуть колись будуть охороняти кордони нашої України.
– Ти брав участь у бойових діях у різних куточках нашої країни: і в Донецькій області, в Бахмуті, в Соледарі, в Харківській області, ти бачив багато розбомблених будинків і поранених людей, який висновок можеш зробити про цю війну і коли, на твою думку, нам слід очікувати Перемоги? Що для цього потрібно зробити нашим мирним медикам?
– Думаю, що перемогу ми будемо святкувати вже в цьому 2023 році. Що ж до мирних медиків – їм потрібно тільки одне: не боятися йти на фронт і добровольцями, і тоді, коли їх кличуть повістками, та головне – не тікати за кордон і не зраджувати клятві Гіппократа чи клятві українського лікаря і завжди віддано лікувати своїх українських пацієнтів та бійців ЗСУ.
– Чи серед твоїх медиків-друзів є чи був хтось такий, хто вразив тебе своїм професіоналізмом та з ким ти б хотів надалі працювати в одній команді?
– Так, є. Для мене найбільшим професійним авторитетом є наш маріупольський кардіохірург, який зараз працює в Києві в кардіоцентрі, професор Борис Тодуров. Це справді Лікар світового рівня, Професіонал і я б дуже хотів колись працювати поруч із таким великим Медиком.
– Сергію, на своїй сторінці в ФБ ти написав, що, «наш стяг – пшениця в степах під голубим склепінням неба». Чи ти маєш свій особистий прапор і що для тебе означають ці кольори пшениці й неба?
– Для мене прапор України – велика СВЯТИНЯ, і я маю український прапор, який завжди зі мною.
– Про що мрієш?
З кожним днем я все більше мрію та вірю в нашу перемогу і я дуже щасливий, що як лікар добровольчого батальйону можу щоденно робити і свій дуже скромний внесок у нашу спільну велику перемогу. Ще дуже сильно мрію про той день, коли мій рідний Маріуполь буде нарешті звільнений. Мрію про те, щоб Маріуполь став знову українським містом, щоб ми змогли його відбудувати і щоб він став таким красивим, яким був колись, і щоб уся наша Україна забула про війну та зажила мирним, щасливим життям, а, знаючи проблеми мого рідного довоєнного Маріуполя, я б дуже хотів відкрити свою власну службу медичної екстреної швидкої допомоги, де б зміг застосувати весь свій військовий досвід та лікувати й рятувати моїх рідних маріупольців.
Галина КОЗАР
Довідка. Битва за Маріуполь (також облога Маріуполя, оборона Маріуполя) почалася після вторгнення росії в Україну і тривала з 24 лютого до 20 травня 2022 року. Загалом оборона міста-героя тривала 86 днів, 82 з яких – у повному оточенні.
