створили кічовий карнавал, під час якого Папа, оточений колом світла (як птах у клітці), почувався самотнім — самотністю обраності; про дитинство; про дорослішання доньки; про досвід ув’ язнення (письменник півтора року сидів у в’язниці за дезертирство).
Те, що один із найбільш видаваних польських письменників, лауреат найпрестижнішої польської літературної премії “Ніка” (за роман “Дорогою на Бабадаґ”), оселився в маленькому містечку, в суспільстві потрактували по-різному, розповів Остап Сливинський. Зокрема, лунали й такі думки, що це добре прорахований комерційний хід, який ґрунтувався на тому, що в постіндустріальну епоху є туга за чимось позацивілізаційним. Анджей Стасюк ще на початку 90-х пояснив своє рішення покинути Варшаву. За словами Остапа Сливинського, у книзі “Як я став письменником” він пише, що насправді завжди відчував потребу пережити вітри історії, які віють десь на рівнині, з заходу на схід і зі сходу на захід, але завжди віють крізь тебе: “Людина Стасюкової Центральної Європи — людина рівнини. Йдеться про метафору рівнини, де людина, з одного боку, має дуже добре поле зору, їй багато видно, а водночас вона дуже вразлива на якісь зовнішні удари, є дуже доброю ціллю. Їй нікуди сховатися в ситуації загрози. Вона є самотньою у своїй поразці посеред цієї рівнини”.
Водночас Стасюкова самотність — не самотність тих, хто зазнав поразки, покинутих напризволяще, а свідомий вибір, зазначає Остап Сливинський і додає: “Стасюк належить до тих людей, до яких потрібно приходити. До нього дуже підходять слова про те, що література нині — право перебувати ніде і всюди водночас, право перебувати на узбіччі і в центрі. Неважливо, в якій точці простору ти є, важливо, хто, звідкіля, з якими намірами, хто з якою мірою душевної відкритості готовий до тебе приходити. Стасюкова латифундія — насправді якийсь сучасний відповідник античних учт, коли філософ чи оратор запрошує до себе гостей. Це не самотність. Це спосіб по-іншому існувати в людському середовищі. Спосіб по-іншому будувати стосунки зі світом. Коли ти постаєш у ролі господаря, у ролі того, хто приймає гостей. Тому Стасюк є фігурою, яка перебуває нібито в центрі, в самому ядрі польського літературного процесу, а водночас фізично майже ніде не присутній”.
Щодо такого усвідомленого усамітнення, то під час презентації проводили аналогії з українськими письменниками, які теж “виїхали з великих міст”, називаючи Костя Москальця та Павла Гірника, а також окреслювали потребу створити собі “простір відмежованості, недосяжності своєї для світу і світу для себе як конечну умову для того, щоб мислити”.
Наталя ДУДКО
