Неділя, 25 Вересня

Святослав Максимчук: «Я дуже докладно описав свої «непрості» стосунки з комуністичною владою»

У «Видавництві старого Лева» побачило світ друге видання «Мозаїки спогадів» актора Національного академічного театру імені Марії Заньковецької, автора проєкту «Заньківчанські вечори» Святослава Максимчука. Про книжку споминів, а також про життя, яке їй передувало — в розмові з народним артистом України.

— Пане Святославе, Ви лауреат багатьох республіканських конкурсів читців і лауреат премії імені Степана Руданського, народний артист України, у Вашому творчому доробку понад 100 ролей у театрі і кіно, глядачі захоплюються Вашими театральними роботами, аудіо- та відеозаписами, Вашими книжками спогадів, та повернімося в далекі часи вашої юності: чи мріяли Ви про велику сцену і про акторство?

— Я народився на Рівненщині в селі Ремель 9 березня 1936 року…

— В один день із Тарасом Шевченком…

— Так. Народився в селі й не мав жодної можливості побачити вистави професійного театру, проте під впливом свого батька, маючи нахил до живого художнього слова, з дитинства брав участь у шкільній самодіяльності. Після закінчення школи я зовсім не мріяв про театр, а хотів стати журналістом.

Та доля розпорядилася інакше. Коли вже успішно склав два іспити до Київського університету, раптово захворів, температура 40. Швидка… Лікарня… Тут уже було не до вступних випробувань.

Та щойно мені стало легше, першим ділом пішов в університет.

Приходжу, а мені й кажуть: «Ми будемо дуже раді бачити вас на вступних іспитах, але аж наступного року»…

І на цьому вся моя журналістська кар’єра й закінчилася.

Якби я вступив того року, то вчився б на курс нижче від Василя Симоненка, Бориса Олійника. Не знаю, яким би я став журналістом, але знаю одне: сидів би за ґратами, однозначно.

— А з чого почалася Ваша театральна діяльність?

— У 1959 році я закінчив акторське відділення Харківського театрального інституту, працював у Харківському академічному українському драматичному театрі імені Т. Шевченка, колишньому «Березолі», водночас на кафедрі сценічної мови Харківського театрального інституту; а від 1964 року переїхав у Львів і відтоді й до сьогодні є актором Львівського національного українського драматичного театру імені М. Заньковецької, з 2000 року за сумісництвом викладав на кафедрі театрознавства й акторської майстерності Львівського національного університету імені Івана Франка. Зіграв у театрі не один десяток ролей, був автором ідеї, ініціатором та ведучим понад 50 «Заньківчанських вечорів» — творчих звітів визначних особистостей.

— Ким були Ваші гості?

— Дмитро Павличко був прологом цих вечорів. А це й Іван Драч, Ліна Костенко, Валерій Шевчук, Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Микола Жулинський, Євген Сверстюк, В’ячеслав Чорновіл.

І видатні митці, письменники, громадські діячі з України та з діаспори, і перший президент України Леонід Кравчук, і останній президент України в екзилі Микола Плав’юк.

— Ми всі знаємо, які це були важкі часи для української культури, і для того, щоб сподвигнутись і втілити такий «революційний» проєкт, треба було бути свідомим українським громадянином. Ви чітко усвідомлювали, на яку небезпеку себе наражали і як тодішня влада ставилася до таких резонансних культурних подій. Поділіться, де Ви набрали такої відваги і чи не було Вам страшно за те, що така Ваша «діяльність» може негативно позначитися на майбутній театральній кар’єрі?

— Так, я був і справді єдиним у Львові, хто робив у національному форматі творчі вечори і хто, попри всі негласні заборони у проведенні Шевченківських вечорів, відважився щороку проводити Шевченківські читання 9 березня.

Щодо страху, то я вам скажу так, що кожна здорова людина, напевно, відчуває страх і тривогу в моменти, коли відважується зробити крок у заборонену владою зону. Але відчуття розуміння, що ти маєш рацію, дає тобі змогу перебороти цей страх і йти далі. Я завжди наголошую на тому, що коли береш на себе якусь серйозну відповідальність, то розраховувати треба насамперед тільки на себе. А якщо будеш послідовним у своїх намірах, то у твоєму оточенні обов’язково знайдуться люди, які, побачивши той твій щирий намір, допоможуть…

— Хто саме для Вас були ці люди?

— Це, знову ж таки, Дмитро Павличко, і Ліна Костенко, і Євген Сверстюк, і Іван Світличний, Олесь Гончар, Михайло Косів, Валерій Шевчук і не тільки…

— Про цих та інших людей Ви пишете у своїх споминах. Нещодавно вийшло друге видання Вашої книжки «Мозаїка спогадів». Про що ще в ній мова?

— Окрім спогадів про дитинство, юність, сценічний шлях, я дуже докладно описав і свої «непрості» стосунки з тодішньою комуністичною владою, яку роль у цьому зіграли Олесь Гончар та Расул Гамзатов.

— У складі трупи театру ім. М. Заньковецької Ви їздили на Схід України, як там Вас приймали?

— Від 60-х років минулого століття донедавна я об’їздив весь Схід України. Завдячую Спілці письменників України, яка надала мені можливість провести в цих областях мої творчі зустрічі. Вони залишили в моїй пам’яті надзвичайно глибокі спогади. Мене дуже тепло приймали скрізь. Я виконував твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Володимира Самійленка і завжди це був вибух емоцій: «Приходите, приезжайте еще, мы подобного никогда не слыхали!»

— Над чим працюєте тепер?

— Маю в роботі матеріал нових спогадів, де власне й описую ті цікаві моменти зі свого життя та творчої діяльності, які не ввійшли в попередні книжки. Це будуть і спогади насамперед про шістдесятництво і не тільки… А якими вони будуть, я ще навіть і не знаю… Бо це спогади.

— Як плануєте назвати майбутню книжку?

— Напевно, «Плетиво спогадів»…

— Бажаємо Вам натхнення і з нетерпінням чекаємо на Ваші нові творчі спалахи!

— Дякую!

Галина КОЗАР, спеціально для «Ратуші»

Share.

Leave A Reply